Нар. 1929 р.
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчакові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині, батько - лісоруб. Початкову освіту здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці. Від осені 1945 року по літо 1946 Павличка ув’язнюють за звинуваченням у приналежності до УПА. 1948 року вступив до Львівського університету імені Івана Франка на відділення української філології. Студентом він очолював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій "Любов і ненависть". З 1954 року Павличко - член Спілки письменників СРСР. У 1958 - 1959 роках завідував відділом поезії журналу "Жовтень". Тоді ж вийшли друком поетичні збірки "Моя земля" (1955) і "Чорна нитка" (1958), "Бистрина" (1959), "Днина" (1960), "На чатах" (1961), "Пальмова віть", "Жест Нерона" (1962), "Спіраль" (1984), "Ялівець" (1989). Збірка "Правда кличе" (1958) була визнана "ідеологічно ворожою", а весь її тираж був повністю знищений.
1964 року Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії імені Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів "Сон" (1965) і "Захар Беркут" (1970). 1964 рік - вибрані поезії "Пелюстки і леза". З 1966 по 1968 Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка "Гранослов" (1968). Протягом 1971 - 1978 років редагував журнал "Всесвіт". Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970 - 1980 - ті роки, можна виділити збірки "Сонети подільської осені" (1973) і "Таємниця твого обличчя" (1974, 1979). Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три томи - "Магістралями слова" (1977), "Над глибинами" (1983), та "Біля мужнього світла" (1988).
Дмитро Павличко - лауреат Державної премії України ім.Т. Шевченка 1977 року, автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990 - 1994 роках - депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй збірці "Покаянні псалми" (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України. В 1995 році - збірка "За нас".
О рідне слово, хто без тебе я?
Осміяний людьми кретин-стиляга,
Мертвяк, оброслий платтям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я.
Моя ти - пісня, сила і відвага,
Моє ти - людське ленінське ім’я.
Душа тобою повниться, сія,
Без тебе сохне й хилиться, як ага.
Тебе у спадок віддали мені
Мої батьки і люди невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.
Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні -
Дзвени в моїм і правнуковім домі!
Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива ніжна наречена…
А ти ішла поперед мене,
Як лань, хитаючись музично.
І я помітив, як ти звично
Топтала колоски пшениці,
що нахелились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків.
Без оглядки
Ішла ти вдаль, а в мене - згадки
Про те, як на чужому полі
Давно колись, ще у неволі,
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате -
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач велільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я люблю тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
1881-1952 роки життя.
Народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівці на Чергівщині в родині залізничника. Великий вплив на формування світогляду мали батьки. Світ театру вабив ще з дитинства. У 1899 році закінчив чернігівську гімназію, далі навчався в Київському університеті на юридичному факультеті, закінчив який в 1903 році. Вертається в Чернігів, працює у Контрольній палаті. З 1904 року пробує себе як театральний критик, виступає з статтями про події театрального життя Чернігова. Перша п’єса російською мовою "Песня о бокале" (1910 рік). 1914 року переїздить до Житомира, де пише кілька п’єс. У 20-х роках пише українською мовою: "Викуп" (1924 рік), "Фея гіркого мигдалю" (1925 рік), "Алмазне жорно" (1927 рік), "Марко в пеклі" (1928 рік). З 1928 року працює в редакції житомирських газет "Радянська Волинь" і "Робітник". "Свіччине весілля" (1930 рік), "Ліза чекає погоди" (1934 рік), "Майстри часу", "Підеш - не вернешся" (1935 рік). З 1934 року повертається до Києва, плідно працює, весь час присвячує літературній роботі. У роки війни жив в Уфі, потім в Москві, де редагував журнал "Театр" і газету "Література і мистецтво". У 1944 році повертається до Києва, пише "Ярослав Мудрий" (1944 рік), "Пророк" (1948 рік, присвячено Шевченкові).29 грудня 1952 року помер, похований у Києві на Байковому кладовищі.
Іван Вишенський
1545 - 1550, - 20 - ті роки XVII ст.
Народився І. Вишенський десь між 1545 - 1550 pp. у містечку Судова Вишня в Галичині (теперішня Львівська область) у міщанській родині. Не знаєми, чи Вишенський - справжнє прізвище письменника, чи літературний псевдонім. "Іоан мніх з Вишні", - так підписував він свої твори. З творів письменника видно, що він у молоді роки деякий час жив у Луцьку і, можливо, в Острозі. Правдоподібно, що тут і здобув освіту. І. Франко висловлював здогад, що в освіті Вишенському допомагав князь Острозький, який звернув увагу на здібності юнака і залишив його при дворі.
Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі. Десь у 80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишив батьківщину і відправився на Афон - найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Тут він певний час мандрує по "святих обителях", а потім стає ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя полеміст замкнувся в печері. Тут, на Афоні, Вишенський почав свою літературну діяльність - одночасно з першим поколінням українських полемістів Г.Д. Смотрицьким, Стефаном Куколем (Зизанієм) та ін. Перші твори Івана Вишенського "Писание до всех обще в Лядской земли живущих", "Извещение краткое о латинских прелестях", написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х років, здобули велику популярність. Під кінець XVI ст. Вишенський уже підготовляв до друку збірку своїх творів під назвою "Книжка".
Письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але тільки в 1604р. він прибув на Україну. Спершу Вишенський зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив його афонський друг І. Княгиницький, а потім, очевидно, подався до Львова, де його уже давно чекали. Побувши у Львові недовго і не зійшовшись у поглядах з керівниками братства, І. Вишенський переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора року, а в кінці 1606р. знову повернувся на Афон "спасатися в пустынных местах".
В цей час він пише "Послание к старицh Домникии", послання до І. Княгиницького (1610р.), ряд творів: "Зачапка мудраго латынника з глупым русином", "Позорище мысленное", "Послание Львовскому братству" та ін.
Помер він на Афоні, очевидно, в 20-х роках XVII ст. Письменницька діяльність Вишенського взагалі тривала понад 25 років. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне послання "От святое Афонское горы скитствующих" було опубліковане в так званій "Острожской книжице" (1598). Окремим виданням твори Вишенського в силу різних обставин довгий час не виходили. Тільки в 1955р. була видана у Москві книга: Иван Вишенский, Сочинения, а в 1959р. ця книга з'явилася і на Україні.
Усі полемічні твори Івана Вишенського вражають силою духу, енергією слова та емоційною напругою. Їх стиль образний і яскравий, позначений виразною печаткою авторської індивідуальності.
Нар. 1936 р.
Народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинцях Тетіївського району на Київщині. Найперший вірш семикласника Івана Драча було надруковано в районній газеті "Зміна" 8 травня 1951 року. Після закінчення середньої школи в Тетієві викладав російську мові та літературу семирічці сусіднього села Дзвінячого, працював інструктором райкому комсомолу. Відбув трирічну службу в армії (1955-1958) і став студентом філологічного факультету Київського університету (1957-1962), який йому, вільнодумному студентові, не дали закінчити. Павло Загребельний, що був тоді редактором "Літературної газети" (тодішня назва "Літературної України"), взяв його на роботу у відділ поезії. Великої популярності набув поемою "Ніж у сонце" (1961), яка була надрукована у "Літературній газеті" 18 серпня з передмовою І. Дзюби. Першу збірку поезій видавництво "Радянський письменник" відхилило. Вона вийшла 1962 року у Держлітвидаві під назвою "Соняшник". Пізніше виходили збірки "Протуберанці серця" (1965), "Балади буднів" (1967), "До джерел" (1972), "Корінь і крона" (1974) (Державна премія України імені Шевченка 1976року), "Київське небо" (1976), "Дума про вчителя" (1977), "Сонячний фенікс" (1978), "Сонце і слово" (1979), "Американський зошит" (1980), "Шабля і хустина" (1981), "Драматичні поеми" (1982), "Київський оберіг" (1983), "Теліжинці" (1985), "Храм сонця" (1988). В останній містилась поема "Чорнобильська мадонна". "Вогонь сонця" (1985), "Сізіфів меч. Вірші дев’яностих" (1999). Іван Драч в 1964 році закінчив Вищі сценарні курси в Москві, працював у сценарній майстерні імені Довженка, у газеті "Літературна Україна", журналі "Вітчизна". Він є автором кіносценаріїв "Криниця для спраглих" (1976) (прем’єра відбулася лише в 1986 році)"Камінний хрест" (1968) (за мотивами творів Стефаника), "Іду до тебе" (1970) (про долю Лесі Українки) тощо. За мотивами творів Гоголя Драч написав два кіносценарії - "Пропала грамота" (1971) та "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1984). З середини 1980-х років Драч обирається до правління Київської організації Спілки письменників України, пізніше - його головою. З 1989 року - голова Народного руху України, з 1990 - депутат Верховної Ради, з 1992 - голова товариства "Україна", очолював Світовий конгрес українців та Конгрес української інтелігенції, був головою Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України. Нині Іван Драч - також парламентарій.