Отже, за спостереженнями Шеппарда, реєстри "спільних рис" європейського модернізму вміщують, зазвичай, "безкомпромісний інтелектуалізм" (Беебе), "абсорбацію нігілізмом", "нетяглість", потяг до діонісійського елементу, "формалізм", "позицію дистанційованості", використання міфу "як довільного засобу впорядкування мистецтва" на рівні з "рефлексійністю", "антидемократичні переконання", "наголошення на суб’єктивності", "відчуття алієнації й осамітнення", відчуття "постійно наявної загрози хаосу… в поєднанні з настроєністю на пошук", а також "досвід панічної враженості", особлива форма іронії, виведена з "розриву між уявою і світом", "свідомість, спостереження й дистанціювання", а ще переконаність, що метафора є "самою суттю поезії"".
В. Моренець звертає увагу, що у своїх міркуваннях про модернізм Р. Шеппард солідаризується з позицією тих учених (передовсім Ф. Джеймсона), які трактують модернізм не як "одноразову й уніфіковану відповідь, а як певний корпус відповідей на спостережену кризу", і вслід за Джеймсоном вважає, що "оскільки модернізм був продуктом епохи, яка зазнавала радикальних змін, його обличчя не було просто, а багаторазово Янусовим… Відтак будь-яке його висвітлення має бути зверненим водночас не у два, а в багато напрямків. І власне це подвійне розуміння, що модернізм – активний відгук на сейсмічний струс, а водночас і явище гетерогенне, становить один із найсильніших моментів головних есеїв, вміщених в останній книжці Х’юсена і Бетріка".
Проводячи аналіз статті Р. Шеппарда, В. Моренець наголошує, що автор переконливо доводить нинішню актуальність проблематики модернізму ("бентега модерністів може виявитися більш відповідною реакцією" на сучасні світоглядні зсуви, ніж "простацька акцептація постмодерністів"), лишаючи, таким чином, сам проект у певному сенсі "відкритим". Остання теза для нас особливо важлива, оскільки може слугувати однією з підвалин для трактування модернізму ХХ століття як процесу, що й далі розгортається в багатьох європейських літературах, зокрема й українській, де він ще дуже далекий від стадії вичерпаності та філософсько-естетичної "втоми", ознаки яких давно помітні в найрозвинутіших літературах світу.
Соломія Павличко у монографії "Дискурс модернізму в українській літературі", намагаючись з’ясувати поняття модернізму, пише: "Якщо оглянути українську літературу ХХ століття, то може здатися, що маємо справу з літературою без модернізму. Або з немодерною літературою немодерної нації. В ній немає постатей, співмірних за масштабом із Джеймсом Джойсом чи Альбером Камю, або руху, аналогічного "Молодій Польщі" не за назвою, а за внеском у національну літературу".
Дослідниця висловлює сумніви щодо існування українського модернізму, оскільки у численних працях словом "модерніст" (тим самим терміном, яким означають і Джойса, і Камю, і "Молоду Польщу") називають десятки українських авторів, плюс ще більшій кількості приписують "елементи модернізму". За звичай, ці означення не тлумачаться. С. Павличко обурюється тим, адже здається, ніби в уяві критиків існує певна концепція чи теорія модернізму, котра настільки очевидна, що навіть говорити про неї не варто. У дослідниці не виникає сумнівів, що між модернізмом Джойса й модернізмом "Молодої Польщі" небагато спільного. Ще менше спільного між ними й українським модернізмом, якщо припустити, що він справді існував".
На думку С. Павличко, "модернізм у мистецтві означав передовсім символізм, який можна розуміти в широкому й вузькому сенсі. У вузькому сенсі – це творчість групи французьких поетів – Мореаса, Лафорга та інших, у широкому – це естетика, яка будується на постулаті про те, що реальний світ є символічним відображенням певних ідей, і в цьому сенсі його представниками або предтечами є також Бодлер, Малларме, Рембо, Верлен. Окрім символізму, модернізм як мистецтво нової, антипозитивістичної орієнтації складали всі художні течії, які стверджували пріоритети мистецтва над мораллю, історією або реальністю взагалі (естетизм, декаданс, імпресіонізм, неоромантизм)".
С. Павличко вважає, що модернізм в українській літературі ХХ століття таки існував, але то не був єдиний модернізм, їх було кілька, і кожен мав свій зміст. "Очевидно, що модернізми 10-х, 20-х, 40-х і 60-х мали свої специфічні дискурси. Водночас їх об’єднує певна тяглість естетичних завдань, художньої практики й теоретичної риторики, що можна довести на рівні інтертекстуальності".
Дослідниця дає свою дефініцію: "Модернізм – не група, не період, не школа, і тим більше не художній напрям, як-от символізм, неоромантизм, імпресіонізм, що останнім часом прагнуть доводити. Адже ці модернізми були настільки слабкими й нерозвинутими в галузі теоретичного обґрунтування власної художньої практики, такою обмеженою була сама практика, така навколо самих "ізмів" існувала плутанина, що йти шляхом теоретичної розбудови одного з них post factum малоперспективно".
С. Павличко з’ясовує поняття модернізму так: "Терміном "модернізм" в українській літературній історії позначені різні явища різних періодів, часто діаметрально протилежного змісту. Модернізм рубежу віків мав інші завдання й форми, ніж модернізм 10-х років. Модернізм 40-х, з яким пов’язані імена кількох письменників еміграції, досить критично настроєний щодо попередніх модернізмів. А поети нью-йоркської групи взагалі прагнули відмежуватися від усіх, у тому числі модерних, українських досвідів і традицій".
На думку дослідниці, у поняття "модернізм" закладено розуміння модерності й естетичне ставлення до неї. Вона погоджується з думкою дослідників, що "модерність включає певні інтелектуальні рухи, політичні напрями й соціоекономічні тенденції та передбачає постановку оптимістичних соціальних цілей. Модерність, яку можна розпізнати вже на середину ХVІІ століття, будується на певності, що теперішнє відкриває безпрецедентну еру. Нова форма людської самосвідомості має вплинути на історію… Людська раціональність домінуватиме, підкоряючи ірраціональність, традицію й забобон, і, як наслідок, плануватиме й досягатиме прогресивних змін у всіх соціальних інституціях шляхом вільного волевияву…"
Філософським підґрунтям модернізму є погляди Ф. Ніцше, і С. Павличко так окреслює його концепцію: "Модерність існує у формі бажання знищити те, що було раніше, в надії нарешті дійти до точки, яка може називатися справжнє теперішнє, точки народження, якою позначається нова подорож. …У такому визначенні модерністська історія в тексті Ніцше є діаметральними протилежностями". Однак це тільки частина концепції Ніцше. Насправді взаємозв’язок між модерністю й історією набагато складніший. Заперечення минулого є не стільки актом забування, скільки критичної оцінки себе самого. "Люди й епохи, – писав Ніцше, – які служать життю в такий спосіб, судячи й знищуючи минуле, завжди становлять небезпеку і самі перебувають під загрозою"".
"Отже, суть антитези "модерність – історія" Ніцше бачить у класичному парадоксі: слабший син убиває сильнішого батька. Ніцше розуміє, що від історії немає втечі, і модерність таким чином стає горизонтом історичного процесу. Його власний текст може бути хіба що черговим історичним документом".
С. Павличко узагальнює риси модернізму у світовій літературі і філософії: "Пошук літературою модерності у ХХ столітті означав загострену алієнацію від модерності, яка складається з "культу розуму, ідеалу свободи, визначеного в рамках абстрактного гуманізму, а так само орієнтації на прагматизм, культ дії й успіх… – ключові цінності тріумфальної цивілізації, заснованої середнім класом". Саме ця алієнація лягла в основу певного типу мистецтва, що його називають модернізмом, за яким стоїть визначена філософія життя й творчості. Воно було засадничо неміметичним. "Фундаментальний принцип естетики до модерної ери полягав у тому, що мистецтво імітує життя, а тому в кінцевому підсумку перед ним підзвітне: мистецтво має говорити правду про життя, докладати зусиль, щоб воно стало кращим чи принаймні більш стерпним. Звичайно, завжди існували різноманітні думки на предмет того, якого роду імітацію вважати найбільш відповідною, про те, відображати реальне чи ідеальне, але базовий постулат, що мистецтво відображає життя, превалював на Заході від класичних часів до кінця вісімнадцятого століття, коли йому завдавали удару романтичні теорії уяви". В модернізмі наративні й логічні моделі поезії змінилися сугестивними, амбівалентними образами й символами. Тоді ж традиційні наративні структури й причинно-наслідкові моделі оповіді в прозі відступили перед зображенням хаотичної й проблематичної природи суб’єктивного досвіду".
С. Павличко твердить, що модернізмом, як правило, називають літературу періоду між двома світовими війнами. Але не всю, а лише ту, що вписується в певну філософсько-художню схему. Література модернізму виникла як така, що була міцно пов’язана зі своїм часом і чітко відповідала реальному життю.
У прагненні збагнути нову реальність митці відмовилися від принципів реалізму, що в нових обставинах виявився неадекватним методом. Почалися численні експерименти з формою. Т. С. Еліот замість наративного методу запропонував для модерного мистецтва міфологічний, що, на його думку, здійснив Джеймс Джойс. Міф мав стати основою єдності художнього тексту, яку модерністський твір часто втрачав у пошуку глибшого й ширшого відображення складності життя. Деякі критики модернізму вважали, що модернізм так ніколи і не досяг цієї єдності.