Прототипом модернізму вважаємо декаданс, який виник у другій половині ХІХ століття і був втіленням кризи академізму, раціоналізму, позитивізму.
Отже, говорити про певні канони модернізму, чіткі його риси і постійні ознаки не доводиться. Оскільки модернізм є сукупністю багатьох течій, з яких чи не кожна виникає як заперечення іншої, то можемо твердити, що кожен з дослідників має рацію, вбачаючи в модернізмі риси, яких не відзначають інші колеги. Ось що подає з цього приводу українська літературна енциклопедія: "Здебільшого до модернізму відносять незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища, винятково оригінальні за формою, викличні у своїх філософських і естетичних засадах. Модернізм не має єдиної світоглядної основи, для нього характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі – до уявлень про ствердний смисл людського існування й історії (Б. Брехт, Л. Арагон, П. Елюар, П. Неруда, В. Незвал, В. Маяковський та інші, що в різні періоди були близькими до модернізму). При цьому загальнофілософський фундамент модернізму становлять усе ж ірраціоналізм, "філософія життя", інтуїтивізм, неореалізм (С. Кіркегор, Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, Х. Ортега-і-Гассет, З. Фройд, А. Бергсон, Л. Клагес, К. Г. Юнг, Дж. Е. Мур), пізніше екзистенціалізм – філософські напрями і течії, окремі ідеї яких виявились прийнятними для художньої практики модернізму (розрив з інтелектуально-раціоналістською традицією, панлогізмом і систематизмом у художньому і філософському мисленні, смисловизначальність конечності людського існування; акцентуація на складності сприйняття й відчуття, на динаміці й безперервній змінюваності психологічних станів, на утрудненості, а то й неможливості подолання дуалізму суб’єкта і об’єкта, відособленості індивідів; елітарна природа творчості тощо). Стимульований ними, у модернізмі здійснюється рішучий поворот до суб’єктивізації художнього відображення. На місце об’єктивної даності, авторського "всевідання", відносно незалежних у структурі художнього твору характерів ставиться суб’єктивне сприйняття, переживання, вираження. Паралельно з урізноманітненням форм авторської свідомості більш визначених меж набуває автономна сфера думки й переживання персонажа, принципово чи мимовільно стверджується позиція агностицизму щодо дійсності, інколи художній твір постає як світ однієї суб’єктивної свідомості. Людина розкривається тут в її різноманітних, примхливих, несподіваних, позірно дріб’язкових, часто неусвідомлюваних нею переживаннях, за формою, як правило, фрагментарних, – що не суперечить цілісності художньої концепції твору. У деяких різновидах модернізму кардинально переосмислюється категорія героїчного: на зміну "пророкам", борцям приходить пересічна, іноді просто нікчемна людина, без претензії на моральні чи якісь інші ідеали, антигерой. Модернізм зафіксував народження "масової" людини, людини з натовпу, середньостатистичного об’єкта різноманітних політичних, ідеологічних, культурних маніпуляцій. Модернізм розкриває трагізм існування передусім звичайної людини; вияв його – в екзистенційній площині, а не тільки в соціальній чи психологічній детермінованості. Виразніше, ніж інші напрями мистецтва, модернізм у своїх світоглядних і естетичних засадах відбиває суспільно-політичнну реальність ХХ століття – епохи масових рухів, тоталітарних режимів і світових воєн. Загальний гуманістичний зміст модернізму – у пошуку тривкого життєвого, духовного начала в індивіді.
Перші модерністичні спроби з’являються у річищі натуралізму, пізнього символізму, імпресіонізму, іноді на пограниччі з декадентськими настроями, сигналізуючи про себе змінами в структурі художнього образу, фрагментарністю викладу, посиленням "побічних" тем і деталізацій, непрямих характеристик, навмисною стилістичною утрудненістю (А. Жід, С. Маларме, С. Георге, А. Шніцлер, К. Гамсун, А. Стріндберг, Я. Каспрович, К. Тетмайєр, Й. С. Махар, Е. Верхарн, М. Метерлінк, О. Блок). У ряді країн модернізм оформляється організаційно. Виразно модерністського забарвлення набувають такі напрями й течії літератури ХХ століття, як футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, неокласицизм, експресіонізм (останньому, як і творам деяких течій, не чужа соціально-політична концептуальність). На загальному тлі світового модернізму, який рішуче пориває з традицією і позначений певним екстремізмом у галузі художньої форми, визнані метри модернізму (Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка) займають більш помірковані позиції, що передбачає як значне новаторство, так і синтез минулих здобутків літератури. Поетику зрілого модернізму характеризує розуміння твору як замкнутої художньої системи, що вибудовує нову дійсність і принципово протиставлена звичним формам сприйняття реальності. Головні риси його – гра ускладненого (В. Вулф) чи, навпаки, з художньою доцільністю спрощеного (Г. Стайн) стилю, що вловлює найрізноманітніші пливкі враження, стани, настрої, не будучи зв’язаним при цьому ні сюжетно, ні необхідністю характеротворення; намагання в докладних описах найдрібніших порухів емоційного життя конструювати його розпорошену в часі цілісність (М. Пруст); побудова універсальної картини сучасного світу – від культурно-інтелектуального до позасвідомого рівня, від натуралістичних описів до культурно-історичних ремінісценцій і цитацій (Дж. Джойс); підкреслення засобами реалістичного в основі письма фантасмагоричної абсурдності людського буття (Ф. Кафка, експресіоністи). У модерністській прозі вдосконалюється оповідний принцип "потоку свідомості" (відповідники є і в поезії), випробовуються композиційні прийоми паралельного викладу рівновіддалених у часі й просторі подій тощо. І поезія модернізму прикметна передусім яскравою, невідомою для ХІХ століття метафорою, побудовою теми за віддаленими, переважно зовні немотивованими предметними чи культурними асоціаціями, умисним, художньо обґрунтованим алогізмом зв’язку думок та описів, "словоноваціями", синтаксичними зміщеннями, фонічною образністю. Визначальні позиції у версифікації завойовують верлібр, тонічний вірш. У твори всіх родів літератури проникають місткий символ, міф.
В 30-х роках ХХ століття модернізм у світовій літературі переходить у стадію авангардизму, далі – неоавангардизму. Поряд з розвитком модернізму зазнає оновлення і реалістичне типове художнє мислення. В окремих випадках межі між реалізмом і модернізмом досить умовні, хисткі: реалізм збагачується поетикою модерністського плану, зокрема у відтворенні багатоликості характеру, в багатоаспектності зображення ситуації, події.
В українській літературі модернізм не проявився у повному й концептуальному вигляді, однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразками нетрадиційного суб’єктивно-індивідуалістського розуміння людини і дійсності. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеали ХVІІІ – ХХ століття, коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку. Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні ("просвітянство", утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури ХХ століття. Переважає бачення людини в розкритості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю".
Отже, з’ясовуючи хронологічні рамки і фактографію модернізму, доходимо таких висновків. Згідно з твердженням М. Ільницького, модернізм в українській літературі почався 1896 року (це найраніша дата із запропонованих дослідниками). Т. Гундорова як модерністів називає Ю. Андруховича і "Нову дегенерацію", отже модернізм триває донині. До явищ, що так чи інакше належать до модернізму, відносимо декаданс, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм, символізм, футуризм, кубізм, дадаїзм, імажизм, авангардизм, неокласицизм тощо. Усі ці трансформації модернізму полягають в абсолютному запереченні попередників, неприйнятті жодної естетики, кимсь запровадженої раніше. Кожен із цих напрямів робить акцент на якійсь одній деталі художньої форми, на певній системі вираження власного світосприйняття, що, зрештою, не заперечує на сто відсотків попередні знахідки. Проте кожен із цих напрямів є впертою дитиною попереднього, яка продовжує війну між батьками й дітьми, задекларовану багато сотень років тому.
Розділ ІІІ."Авторські версії" модернізму
Чи не найпершим дослідженням, яке оприлюднило існування модернізму в українській літературі, є книга Віри Агеєвої "Українська імпресіоністична проза". У вступі дослідниця з’ясовує поняття модернізму, яке не має канонічного трактування, лише різні авторські інтерпретації. В. Агеєва модернізмом називає сукупність стилів, які розвинулись в українській літературі на початку ХХ століття. Вона виокремлює такі течії, як імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм. Даючи характеристику кожного з них, дослідниця наголошує на відсутності "чистого" стилю в історії літератури, кожен твір має ознаки, характерні кільком стилям, це свого роду колаж. Також дослідниця наголошує на тому, що модернізм – це не лише сукупність стилів і течій, а й епоха в літературі, естетичний перелом на межі століть. У своїй праці В. Агеєва характеризує імпресіоністичну прозу як певну цілість. Під час аналізу авторка виділяє три рівні структури твору: ідеологічно-ціннісний, просторово-часовий і власне мовний (фразеологічний). Отож, розглядаючи перший рівень, дослідниця з’ясовує співвідношення позицій автора й героя як носіїв оцінки на прикладах творів кожного автора окремо: М. Коцюбинського, Г. Косинки, А. Головка, М. Івченка. При розгляді другого рівня В. Агеєва твердить, що "час імпресіоністичної новели – це епізод втечі з суспільства, зі своєї епохи, з узвичаєного кола громадських, побутових обов’язків". Характерними рисами цієї прози авторка називає також дискретну, уривчасту, "моментну" організацію художнього часу і простору. В останньому розділі В. Агеєва робить мовний аналіз імпресіоністичної прози. Вона виділяє таку рису, як перевага фразеологічної позиції героя, постійний вплив слова героя на авторське, що пов’язано з відтворенням вражень конкретного сприймаючого суб’єкта, орієнтацією на ціннісну позицію героя.