Куди ж тидививсь, коли літи твоєї надії,
Руйнуючи спокій іще праслов'янських пісків,
Заклали реактор, як міну повільної дії,
Під саму колиску твоїх однокровних братів?
Невже ти хотів ошукати природу закляттям,
Що в нас, пак. і смерчі ласкавіші, як за бугром?
Отямся ж, нарешті!
Нещадний однаково атом,
Що в них над Гудзоном,
що в нас над билинним Дніпром!
Посилаючись на приклади, які відповідають ідеалам гуманізму, ліричний персонаж опирається агресивному нігілізмові «крука», аж, зрештою, в героїчній самопожертві шести пожежників і самозабутній відданості ділу кінорежисера, прізвища котрих називаються, «мов з козацького реєстру», знаходить опертя і потвердження власній точці зору: через тернії і страждання людина йде до самовдосконалення, жертви історії не марні, рух її складний, але доцільний.
Новий твір Б. Олійника — цілісний і концептуально завершений, що особливо подивовує, коли врахувати, що має він десятки проблемних відгалужень. Скажімо, обіч політичного фарисейства («і ходите в червоному заклично, хоч ваша суть давно й категорично Сіріє паче мишача нора»), з висвітлюваних проблемних глибин раптом виринає і таке «часткове» питання, як соціальні умови життя сьогочасної жінки, органічно вкладаючись у витворювану автором завершену систему ідей та поглядів: «І жони несуть з магазинів у вулик сім'ї Наїдки, вгинаючи емансиповані плечі». Подібних промовисто оцінкових штрихів у поемі багато. Головне питання про етичну сутність людського роду могутньою доцентровою силою злютувало в ідейно-естетичну цілість безліч світоглядних, морально-філософських аспектів дійсності, в художню картину життя давно сподіваної філософської глибини. Кожен може побачити у ній важливе для становлення достовірнішого погляду на суспільно-історичну реальність, у кожному живому сумлінні поема ця викличе резонанс. Цілком природно, що де в чому буде він і полемічним, як показує хоч би студія поеми, здійснена І. Дзюбою.
Так, з-поміж деяких морально-філософських тверджень Б. Олійника, що можуть викликати неоднозначне ставлення, критик виокремив і небезпеку підміни у світоглядній системі понять істини (і стремління до неї) поняттям віри (і збереження її за будь-яких умов). Закид І. Дзюби небезпідставний, і випливає як із поетики твору, так і наскрізно проведених нею ідейних акцентів («Ми ж Леніна в ньому тоді сповідали усі! Ми вірили в нього, і небо здавалось в алмазах»; «Так ти ж мене зраджував стільки, що, втративши віру, я з жовчю злигався»; «Та шестеро в робах, як в ризах, із праху встає, - І в сяєві їхнім апостольськім меркне реактор»; «Зірвавши з корогви несправджений символ, не втратив багряної віри в корогву саму»; «Прийдіть до нього усі, в кого віра живе»; «В поті солонім із тверді довічної віри Возводить нащадкам собор всепланетного миру» та ін.).
Поет має незаперечне право на свій розсуд обирати той чи той образний пласт, але, мабуть, не може нехтувати й змістових акцентів, які цей пласт закономірно вносить із собою в поетичний зміст. Свідомий цього і
Б. Олійник. Тим дивніше бачити у нього, рішучого супротивника обожнення геніїв і канонізації великих (пригадаймо хоч би давніший нього вірш «Мавзолей Леніна»), такі образні визначення вождя революції: «Христос двадцять клятого століття», «Червоний Спас». За цим в остаточному підсумку вимальовується концепція непогрішимості віри в певні ідеали, що відгороджує її від суспільної практики; теорії лишає право на непохитність принципів, а практиці — право на подолання труднощів, зумовлених тією ж таки невідповідністю слова і діла. Це дивує, — адже мало хто з наших поетів поклав стільки творчих, духовних сил на викриття невідповідності слова і діла, як автор «Істини», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова».
Думається, що подібні суперечності, які, зрештою, припускають широкий спектр тлумачень, «запрограмовані» природою опонентного образу «крука», як її розкриває сам автор: песимізм, що в крайньому вираженні своєму обертається цинізмом. Абсолютно зрозуміло, що це не відсторонений щодо самого героя голос, а якась важлива і тривожна частина його власної душі, чинник його власного світогляду, що кличе героя до «тяжких зводин із власною совістю» (І. Дзюба):
— Чого це ти, раптом засмикавсь, як лис?
Кого ти питаєш? У себе вдивись.
Я — з'ява страшніша. Я — з кості твоєї і шкіри.
Колись величавсь песимізмом і вельми цінивсь.
Так ти мене зраджував стільки, що, втративши віру,
Я з жовчю злигався. І маєш нащадка — цинізм.
Образ цей настільки місткий і з усіх точок зору вдалий, що зажив у творі власним життям, не раз виборсуючись із-під влади автора і підважуючи тези, які мусив безумовно потверджувати. Бо що виділив митець за головне у власному породженні? Песимізм, що переходить у цинізм. Але це крайня точка етичного ряду, одне з можливих завершень етичної ланки, на початку якої завжди і обов'язково стоїть сумнів. Так, сумнів — здорова властивість і потреба розуму, рушій критичної думки, будь-яких форм пізнання діалектики світу, сумнів, який справді може виродитися в песимізм, а далі — цинізм, але може привести і приводить до відкриття нових істин, неможливого в умовах тоталітарного панування віри. У здоровому своєму вияві сумнів є невід'ємною складовою пошуку, ланкою знання, яка рятує його від догматизму, хоч і позбавляє універсалістських амбіцій. Їх взаємодія є нормальним станом людської свідомості, самого світосприймання. І ось ця рівновага, на наш погляд, у поемі порушена. Десятки разів наголошуючи на потребі віри, Б. Олійник, послідовно не вводить критичне начало, сумнів у те коло понять, які визначають сутність його «альтера парс», якому відводиться роль чорноротого речника, злого віщуна. Однак, це «друге я» не бажає вкладатися в пропоновані рамки, виявляє свої замовчані, але природні неодмінні риси.
Хіба відповідає природі образу злого циніка сувора, принципова вимога, яка виривається в ідейного опонента, коли мова в поемі заходить про велич Ленінових ідей: «Не шелестить, дрібні, його ім'ям, не доросли ви...»? Хіба провіснику близького апокаліпсису годиться виявляти таку зворушливу турботу про землю, на щедротну красу якої «мають право від природи Роса і сарна, соловій і... крук»!? Тобто він теж на неї претендує, не зрікається і не заперечує її,— то хіба це цинізм і тільки? Поет не шкодує фарб, підкреслюючи антигуманну суть цього «другого я» зовнішньою огидністю, відразливою калічністю його подоби: «... він звивсь, як вурдалака, І в божевільнім реготі осів»; «він люто протруїв мене пекельним оком. І цинічно уже не каркнув змієм просичав»; «він каркав і тіпався, як у пропасниці, аж тліла на кігтях руда роговиця» тощо. А воно тим часом волає і до доброго в людині, гіркою правдою факту закликає, аж молить її: «Отямся ж, нарешті!».
Наприкінці поеми вражений сяєвом «сузір'я семи» ворон. Але власне через те, що він «самочинно» розкрився в поемі як духовна істота значно складнішої і багатшої організації, аніж планував автор, це чомусь не тішить. Не тішить сумління, бо з брудною водою злорадності й нігілізму виплескується здорове дитя сумніву, бо така перемога над песимізмом схожа на Піррову і може розчистити шлях фанатизмові сліпої віри. Власне, тут ми вже винаходимо за межі поеми, яка в останній своїй частині через звужену на догоду концепції природу ідейного опонента, який встиг заявити про себе і в іншій, складнішій якості, видається менш переконливою.
Б. Олійник «розправився» із проблемою на рівні відвертих крайностей типу нігілізму; на спокійніших рівнях етичних норм, якими є сумнів, здорова критична доскіпливість, вимога вірити слову, «лише оплаченому ділом» (Б. Олійник), вона лишилася жити і тривожити розум. Це її непритуплене вістря ясніє у вимогливо-докірливих інтонаціях завершальної частини, тривожний шум її неперебитих і нескладених крил чується в застережливому рокотанні голосів, які вже неможливо розділити на суто стверджувальні й суто заперечувальні, бо вони за природним діалектичним тяжінням зливаються в конструктивну єдність сильного розумінням проблем і баченням мети здорового глузду:
Та тільки не вчіть його жити з чужих букварів.
І квіти і могил його вкравши,
не спродуйте ницо
Сп'янілим з любові. При світлі своїх прапорів
Він бачить усе.
І тяжка його в карі десниця.
А він не забуде ніколи людського добра,
і в пам'ять запише усіх, не питаючи націй,—
Від юних солдатів до вчених найвищих
інстанцій,—
Хто нас в Страхоліссі закрив од чуми радіації,
І горе навпіл розділив, і омився з Дніпра.
Впізнаємо голос поета в усьому його епічному розкриллі! І коли ми не в усьому погоджуємося з автором, то через те, що йому вдалося викликати нас на дуже серйозну і відверту розмову, підняти такі проблемні товщі, від осмислення яких залежить майбутнє. Поема «Сім» належить до вершинних явищ української поезії останнього часу. Має рацію І. Дзюба, коли закінчує свою студію таким міркуванням: «Кожного, хто вміє читати і думати, поема ставить перед пекучими проблемами доби й народу, перед потребою нового усвідомлення життя». Це і є «проривом у новий стан».