В поемі «Сім» поет осягає сьогоднішній день в житті нації, країни в контексті її історії. Причому осмислюється і переосмислюється і сам історичний контекст. Якщо до цього історичне тло, на якому ми бачили себе, було непорушним, усталеним, мнимо правдивим і нагадувало декорацію, розписану в основному яскравими, життєрадісними фарбами, то в епоху гласності воно почало набирати зовсім інших відтінків. До того ж на ньому з'явилось чимало білих плям.
Процес переосмислення історії болючий, але необхідний, бо важко жити, не знаючи всю правду про своє минуле. Це велике зло — приймати історію з «купюрами», підігнану під чиїсь кон'юнктурні концепції. Зараз ми вчимось сприймати історію такого, якою вона є. Тут потрібні і мужність, і мудрість, і обережність в оцінках. Думається, що поема «Сім» виявилась дуже потрібною багатьом людям. Бо сприймати її — це пройти разом із поетом складний процес пошуку істини, що стосується кардинальних проблем нашого духовного і суспільного буття.
Головна особливість поетики поеми обумовлена умінням Б. Олійника винаходити таку жанрову структуру для свого твору, яка б давала можливість найдоцільнішим шляхом вирішувати творче завдання, що стояло перед поетом. Поема написана як діалог між «круком» і ліричним героєм. До такої жанрової структури Б. Олійник вже звертався в одній із своїх перших поем «Віч-на-віч» (збірка «Вибір»). Там вперше ми зустрічаємо образ ворона, що уособлює час, і автор не приховує, що він «едгарівський», тобто взятий із відомої поезії Едгара По.
Майже в кожній поемі Б. Олійника наявні елементи діалогізму. Але найсильніше він виявлений у поемі «Сім».
Роздумуючи над складними сторінками історії народу, поет прагне осягнути істину, яка йому потрібна. Від того, чи, вдасться осягнути істину, багато в чому залежить майбутнє життя. Бо важко йти вперед, не розібравшись у своєму минулому, не розділивши у ньому добро і зло, правду і неправду.
Зрозуміло, що художній спосіб осмислення багато в чому відрізняється від наукового. Але водночас слід бачити і їх спільні моменти, які стосуються перш за все необхідності сприймати історичне явище цілісно, з усіма його «за» і «проти» — тобто із врахуванням його внутрішніх протиріч. Ось чому форма діалогу давала поету можливість художньо осягати історичний матеріал оптимальним шляхом. Вибрана поетом жанрова структура давала можливість інтенсивно осмислювати предмет художнього відображення. Читач, сприймаючи поему, ніби ставав учасником діалогу, отримував можливість зважувати різні точки зору.
«Крук» — це крайній цинізм. Він ні в що не вірить. Історію він знає, але дивиться на неї з холодною зневагою. Здається, її труднощі тільки тішать його. Тепер, після вибуху в Чорнобилі, вій намірений сказати все, що думає про нас і про нашу історію.
«Самоїди дух і тіло, Доки й корінь переїли!» — обвинувачення, и бачимо, вкрай жорстоке. Більшого, здається, й уявити собі важко.
А що ж означає корінь, який ми, з точки зору цинічного «крука», вжеперегризли? Тут читачеві є над чим думати. Наш корінь —: це віра в національну сутність народу, його дух, його культуру. Тривога за цей корінь є небезпідставною.
Вживаючи багато елементів народних жанрів (від голосінь до дум), поет також використовує літературні засоби і архетипи української літератури, чи взагалі типові образи з української культури. В Олійника крук-ворон є шевченківський, з "Великого льоху", а драматичним героєм — "рід наш". І далі увага прикута до нащадків, у яких уже спадковий код під впливом радіації, і тому у "світ полізуть виродки без лобі, яких ще не родив донині світ?!" А звертання до предків уже натякає на вину сучасників:
О, знали б високі, як низько падуть їх сини, —
Вони ще в колисці воліли б себе задушити!
І ворон признається: "У себе вдивись, у себе... Я — з кості твоєї і шкіри". А провина героя-роду конкретно показана, і не тільки за сучасне, але майже і за Хіросіму — за світові гріхи. Універсальне зливається із специфічним, українським — у жертвах нащадків-виродків. Але при тому немов і якось винним є той "рід". Природа ушкоджена, зранена. Та у вірші є недоговорені прикмети ящера, дещо оптимістичні, бо натякають на можливість майбутності. У народному повір'ї ящур має містичну силу подолати вогонь, і навіть вижити в ньому. Та тут двосічне предвіщування, бо ящур також може затруїти все, що тільки заторкне — чи воду з криниці, чи й майбутній овоч на дереві. Це скомплікований ящур Чорнобиля
Розділ 3. Методичні рекомендації вивчення теми Чорнобиля у школі
І
3.1 Вивчення творчості письменників-шістдесятників у школі
У оновленій системі загальної освіти предмет «українська література» набуває особливої значущості. Сьогодні уже ніхто не заперечує, що українська мова і література є носіями ідентичності нашої нації та її генетичного коду. Тому саме література має стати важливим чинником у вихованні свідомого українця, у його становленні й реалізації в сучасному світі.
Зміст базової та повної середньої школи визначається на засадах загальнолюдських і національних цінностей та реалізується через конкретні завдання:
— сприяння національному самоусвідомленню і стійкому відчуттю приналежності до європейської спільноти;
— розвиток творчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного критичного мислення, культури полеміки, вміння аргументовано доводити власну думку;
— вироблення вміння компетентно і цілеспрямовано орієнтуватися в інформаційному і комунікативному сучасному просторі.
Дуже цінним є те, що зміст сучасної літературної освіти спроектований на очікувані результати навчання. Це дає можливість відповідно спланувати навчально-виховний процес на уроках літератури. Особливий акцент робиться на тих художніх творах, що сприяють зародженню у свідомості та підсвідомості молодої людини якостей, які є носіями позитивної, життєствердної енергії, дають естетичне задоволення і моральне опертя (оптимізм, життєствердність, ідею подолання труднощів, волю до перемоги тощо).
Аналіз чинних програм дає підстави стверджувати, що ця тема, зокрема в новій програмі 12-річної школи, посідає особливе місце в контексті української літератури II половини XX століття.
Та перша проблема, яка постає перед учителем на самому початку вивчення літератури 60-х років, — це мізерна кількість годин, яка не дозволяє хоча б побіжно доторкнутися до життєтворчості кожного із шістдесятників.
А це надзвичайно важливо, бо, як зазначає Віталій Дончик, необхідно «персоналізувати» шістдесятництво — розглянути кожного окремо, різний вибір, різні долі, позиції, версії, шляхи. Адже В. Стус — один вибір і доля, Ліна Костенко — схожий вибір, але інша доля, М. Вінграновський — ще інший, Б.Олійник — спільний, схожий початок і зовсім протилежний вибір.А Дзюба? Чи Світличний, Сверстюк? А все на початку 60-х років було єдиним рушенням і навіть в міжособистісних стосунках були єдність і порозуміння».
Тож буде доречним розширити рамки оглядової теми, виокремивши такі напрямки:
1. Шістдесятництво як явище соціальне й культурологічне. Новизна і традиційність у ліриці поетів-шістдесятників.
2. Новаторство «молодої» української прози 60-х років.
3. Постшістдесятництво та українська «химерна проза».
4. Для реалізації першої теми виберемо нетрадиційний урок-відкриття з використанням активізуючих групових форм роботи. Вибір типу уроку не випадковий. Адже із середніх класів учням знайомі прізвища Василя Симоненка, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського у контексті інших літературних імен. А на цьому уроці цих письменників учні самі виділять в окремий ряд. Завдання ж учителя — підвести школярів до відкриття своєрідності унікального явища — шістдесятництва.
Нестандартний урок потребує не традиційних, а інноваційних методів, форм, технологій навчання, які не тільки сприятимуть засвоєнню знань, але й активізуватимуть пізнавальну діяльність учнів, формуватимуть комунікативні уміння та навички, надзвичайно необхідні у реальному житті. Адже сучасному одинадцятикласнику в недалекому майбутньому належить стати активним учасником державотворчого процесу, і від учителя залежить, наскільки буде підготовлений випускник до самостійної діяльності та прийняття рішень у принципово нових життєвих реаліях. Тож особистісно зорієнтований підхід з використанням активних групових форм роботи забезпечить суб'єктно - діяльнісну і творчу атмосферу цього уроку.
Обов'язковою умовою такого уроку є створення і визначення емоційного настрою школярів. Крім того, що цьому сприяє відповідно оформлений стенд «Сьогодні на уроці» (діти на перерві уже розглянули портрети, ілюстрації до творів, потримали в руках збірки поетів-шістдесятників), учитель звертається до класу із запитанням:
— Чи вважаєте ви себе цікавими людьми, цікавими співрозмовниками? (Відповіді учнів).
— А сьогодні ми будемо говорити про ціле покоління наших співвітчизників, які здивували світ своєю силою духу, волі, інтелекту.
На дошці запис, до якого звертається вчитель:
Хто ж такі шістдесятники?
Чому їх називають поколінням лицарів Другого українського відродження XX століття?
— На сьогоднішньому уроці ви для себе відкриєте багато цінних і незнаних речей, а під кінець уроку спробуєте відповісти на ці запитання. (Учні записують тему уроку і запитання в зошити).
Далі, оголошуючи концепт теми (це коротке викладення її основних положень), учитель продовжує інтригувати:
— 1956 рік, XX з'їзд КПРС — запам'ятайте цю дату і цю подію, бо саме її можна вважати точкою відліку в історії українського шістдесятництва. Так звана «хрущовська відлига» після смерті Сталіна (1953) стала поштовхом для пробудження української нації. Першими це усвідомили інтелігенти. Це було покоління проти течії, покоління, яке навіть народилося — всупереч. Більшість із шістдесятників прийшли в цей світ двома роками раніше чи пізніше сумнозвісного 1937 — року найбільших сталінський репресій, коли було винищено цвіт нації, її духовну еліту. Відтак покоління шістдесятників ознаменувало природну регенерацію українства, засвідчивши незнищенність національного духу. Цією генерацією природа начебто компенсувала нашому народові ті жахливі втрати, особливо в 30—40 роки — добу голодоморів, розстрілів і Другої світової війни.