Відсутність будь-якої логіки сюжету, зв’язку між реченнями-абзацами-частинами і подіями взагалі – це і є твори „кльової письменниці” Ірени Карпи. Дуже влучно сказав з цього приводу журналіст УЛП Анатолій Ульянов: „Сюжет перетекает из одной книги в другую, центровые персонажи тоже, композиция остается стабильной, меняется лишь антураж и бэк-вокал из второстепенных персонажей – надо сказать, довольно бредовый”. [3]
У всій її книжці „50 хвилин трави” (коли помре твоя краса)” я побачила лише одну наповнену глуздом фразу, яка мабуть була написана в ти рідкісні хвилини перебування письменниці „в здравом уме”: „І якого я [Іреночка Карпочка], питається, загиджую інформаційний простір?”
Дійсно, Ірено, якого?..
3. «50 хвилин трави» - для підготовленого читача «саме то»
Чим відоміший автор, тим важче про нього писати. Бо, як не крути, чим більше людей читали твори того чи іншого письменника, тим більше думок з приводу їх форми та змісту, ідей і тому подібного, тим більше людей з вами можуть не погодитися, тим більше можуть звинуватити вас у суб’єктивності. Думаю, ніхто не заперечуватиме, що тим важче писати про Ірену Карпу. Бодай зважаючи на те, скільки про неї вже було написано. Однак я все ж таки спробую.
Що мене зачепило з перших сторінок та тримало в напрузі до останніх – це мова. Попри те, що події, змальовані авторкою аж ніяк не особливі, це радше уривки буднів зі звичними для нас усіх справами та проблемами, мова постійно нагадує нам, що це не просто зображення буденщини як вона є. Передусім мова невтомно нагадує нам про авторський стиль, адже ніхто не писав і не писатиме так, як Ірена Карпа. По-друге, її мова, така жива й непричесана, з масою сленгу та ненормативною лексикою, неустанно деавтоматизує те, про що нею написано, допомагає сприймати це все по-новому, шукати інших, не прямих, як до того багато з нас звикли, шляхів зрозуміти, проникнути в текст. А отже й обридла нам буденщина постає у зовсім іншому світлі, через призму сприйняття її окремою людиною. Хай там як, та я би назвала „50 хвилин трави” словесними хащами, які нерідко скидаються на набір слів, добре присмачений матюками. Однак все ж таки щось є в цьому тексті, що утримує вашу увагу, і лише дочитавши до кінця, продершись крізь запони слів, можна побачити, що це повість про любов, про призначеність двох людей одне одному і неможливість бути разом у цьому світі та тяжіння після смерті.
Що й казати, твори Ірени Карпи не призначені для читачів, які щойно відкривають для себе сучасну українську літературу. Не призначені й вони для надто молодих людей чи надто консервативних. Цьому на заваді стане й мова, й манера викладу, і зміст творів, і їх ідейне спрямування. Однак для читача вдумливого, освіченого, начитаного, що любить чи бодай поважає сучасних українських письменників та не боїться словесних експериментів, як то кажуть – саме то. [4]
4. «Стьоб-реальність»
Якщо поглянути з більш критичної позиції, тексти Ірени Карпи — це насамперед апологія фрази. А її фраза, її стиль — це передусім старий добрий стьоб. Те, що пропонує Ірена Карпа, є доволі прикольною стьоб-реальністю. Стьоб — це дуже прикметний феномен, який безнадійно притаманний сучасній цивілізації. Яка - хай як це парадоксально прозвучить — завдяки явищам на кшталт стьобу не тільки живе, а й виживає. Стьоб охопив найрізноманітніші сфери людського життя — політику, журналістику, літературу, педагогіку, шоу-бізнес тощо. Це найпрекрасніша форма спілкування, коли можна говорити, говорити і говорити про все — цебто ні про що. Коли можна говорити зовсім не для того, щоби тебе слухали. Але коли тебе ще й слухають, себто читають, як нині Ірену Карпу, то про що іще можна мріяти стьобмену або стьобвумен?[5]
Ірена позаяк турботливо наповнює свій стьоб сексуальною екзальтованістю. Карпа не стільки реконструює чи комбінує секс, скільки міфологізує його. І це виглядає приємною банальністю.
Ірена Карпа з підвищеною інтимністю працює зі словом.
Дайджест подієвих реалій у текстах Ірени Карпи має доволі лаконічний вигляд: головпер (себто провідний персонаж) обов’язково й безперестанно переміщується — іде, їде, й у процесі своїх переміщень неухильно продукує стьоб. Карпа не обтяжує своє прозове життя-буття настирними шуканнями нових фабул чи, ще гірше, сюжетів. Фабульна одноманітність її текстів так само прогнозована, як і нестійкість українських політиків.
У її лексичному депозитарії вистачає нонконформістської лексики, яка дозволяє принципово-неупереджено-пристрасно передати все багатство життєво-індивідуальних вражень, що ними вирізняються її герої, а частіше героїні. В арсеналі цієї лексики особливу роль відіграє тріумвірат слів, який може бути узагальнений і абстрагований як абревіатура з кількох вельми непристойних слів. Цими «душевними» словоформами привабливо рясніють тексти Ірени Карпи, наочно засвідчуючи талант письменниці помічати все найцінніше-найдобріше-найвиразніше у своїх ескіз-персонажах, людях і навколишній реальності.
Заключна частина
Ірена Карпа дійсно вдалий комерційний проект українського книжкового ринку, а точніше - видавництва «Фоліо». Це комерційний проект, гроші, але не література. Літературою там навіть не пахне, там скоріше смердить бездарністю. Людям, молоді зокрема (бо вона і є єдиним читачем Карпи) вбили в голову: „Це справжня література. Це класно”. Так, саме вдовбали, і вдовбали міцно. Тепер вони купують ті книжки, розхвалюють їх, інколи навіть читають, але не бачать їхньої сутності. А сутності тієї нема. Бо книжки – мотлох.
Впевнена, що якби українська молодь знала, що таке справжня література, то Карпу б не читали. Але її читають. Тому, я сподіваюся на інше. Безперечна істина та, що навіть сліпим набридає одноманітність. А кожна „нова” книжка Карпи, то книжка, як сказав Анатолій Ульянов, стара, просто у новій обгортці. Думаю, все ж колись її читачі те помітять.
Та як не крути, а все ж виходить, що Ірена Карпа є представником, хоч і нікчемним, сучасної української літератури. Зірка яке швидко зійшла, але, сподіваюсь швидко й сяде... в калюжу.
Що ж до «50 хвилин трави» - в цьому творі Ірена Карпа так наснажено декларує власну сексуальну заангажованість, що власне для сексу в її текстових колажах та інсталяціях місця майже не залишається. Вона не стільки зображує, скільки вербально інспірує сексуальні емоції. Хоча в цьому можна віднайти свій шарм, позаяк без будь-якого перебільшення є підстави говорити про неї як про «людину слова» А це вже предметне підґрунтя для подальшої розважливої наукової розмови.
Список використаних джерел
1. Ірена Карпа. 50 хвилин трави. – К.: «Фоліо», 2004.
2. Матеріали з форуму сайту репетиторської групи «Зіг-Заг»
(http://rg-zigzag.com.ua/forum/)
4. «Записки Книголюба» - рецензія видавництва Книжковий Клуб «Клуб семейного досуга» на збірник «Жовта книга» І. Карпи від 5 лютого 2008 (http://books-fan.com/2011/02/05/recenziya-irena-karpa-zhovta-kniga/)
«Дзеркало тижня» №42, 13 листопада 2010