Тематика і проблематика циклу «бориславські оповідання» І. Франка
Багатогранна творчість І. Франка за своїм тематичним спрямуванням. Темі трагічної долі підгірського селянина Іван Якович присвятив в основному прозові твори, які літературні критики називають енциклопедією життя українського народу.
Велич цієї енциклопедії народного життя стане ще помітнішою, коли прочитаємо найчисленніші томи-книги про робітничий клас Галичини, які за місцем дії прийнято називати «бориславським циклом». Автор пересунув у них галерею постатей, що внаслідок своєї темноти, безвідрадних економічних умов, безрадісності стають предметом наживи та визискування різними Гольдкремерами.
В оповіданнях циклу постає кривава історія первісного капіталістичного нагромадження, яке вело за собою, з одного боку, перетворення вчорашнього селянина-господаря в пролетаря, «ріпника», з другого – викликало появу нового хазяїна землі – капіталіста-промисловця. В оповіданнях «Ріпник», «На роботі» мова йде про селянина, який прагне заробити грошей і повернутися на своє господарство; в оповіданнях «Навернений грішник» і «Яць Зелепуга» в центрі – той самий селянин, який безуспішно змагається з капіталістом у видобуванні нафти, розкладається морально і фізично, гине в пазурах сильного. В оповіданнях «Задля празника» і «Полуйка» – мова про кадрових робітників, цілком відірваних від землі.
Доля людини за умов первісного нагромадження капіталу – наскрізна тема бориславських оповідань І. Франка. Зображення процесів зародження та формування протесту проти усякого визиску та експлуатації промисловцями-чужинцями учорашніх хліборобів – тема оповідання «На роботі» (1877). Головний герой – зубожілий селянин Гринь, що прийшов до Борислава на заробітки. Саме це й визначає його погляд на події, явища, навколишній світ загалом, спонукає думати, зіставляти, аналізувати, робити висновки. Внутрішній монолог, який становить першу частину твору, постійне зіставлення бажаного і реального, конфліктний характер відносин між промисловцями і робітниками – художній прийоми, завдяки яким І. Франкові вдалося створити цілісний характер сильної, вольової, критично мислячої натури, такої, що «хоть до чорта в зуби» [10, 292] піде, аби досягти свого.
Його не лякають нелюдські умови праці у штольні, та саме вони викликають природне почуття протесту, непокори, ще не усвідомлене бажання помсти. «А во! – роздумує Гринь. – Жидова собі тепер проходжується. Біс би вам голови поскручував! Руки, песі, сини, позакладали на черева, повбиралися та й си походжують помежи ямами, дивляться, як ся мир християнських мучить та мордує, на них роблячи! Ех, правдо, правдо, де ти на світочку діваєшся? Ци ти припадком таки в тих нехристів у кишені сидиш?.» [10, 292]. Він різкий у судженнях, коли йдеться про платню за роботу («по згоді»), не сприймає напівдикого звичаю посвячення в ріпники тощо.
Вдаючись до художніх засобів фантастичної казки, І. Франко крізь призму Гриневого світосприйняття створює образ Задухи та її царства. Один із них – дивний сон, у якому герой переноситься у досі незнаний йому світ, де дихати легко і вільно, де казкові зелені луки, спів птахів, дзижчання працюючих бджіл, пахощі квітів та веселе сонечко серед погідного неба. Та те всього лише на мить. Ріпник почуває на собі якусь скованість. Подивився – аж то замазана воском і кип’ячкою опутала його линва, і як би він не силкувався – не може скинути її з себе. Раптом з’являється якась здорова, розкішна та невесела жінка, яка пояснює ріпникові, що то не линва, а руки і хитрість підприємців оповили і душать його. З глибоченної темної ями густим чорним стовпом бовдуриться сопух і «чутно було такий крик, плач та завід, немов там у муках конають тисячі людей» [10, 301].
Темна глибінь, задушливі випари сопуху, невідома дорога, якою веде ріпника жінка, проймають тіло морозом, позбавляють відчуття реальності. Загадкова супутниця уже сприймається не як жінка, а як містична людиноподібна істота – символ темних сил визиску нового часу.
Ось вона крикнула і з усієї сили пхнула у яму ріпника. Руки її холодні, як сама смерть. Смертельний їх дотик герой відчуває у себе на шиї і дерев’яніє, голос його завмирає в горлі, а в грудях щось давить, ніби тяжкий камінь. «Ти мій!», – владно говорить Задуха і веде його у своє царство. «Я, – розповідає герой, – очутився, треба вам знати, у такій якійсь страшенній западні, що не то, аби-м зроду коли бачив, але й у сні подібної не видав. Зразу нічо, лиш тьма-тьменна довкола. Лиш крики якісь, і писк, і виск, аж мороз по тілі пробирає. Далі провиджую троха. Призираюся… Що такого? Нібито штольня така, темна, тісна, а далека, – ніби щось такого. А людей повно, – а всьо ріпники. І всі они такі чорні на лицях, і такі нужденні, і такі аж страшні з виду. Той з рискалем блудить, той з мотиков, там той з оскарбом. Усі снуються, повзають – ніби чогось шукають» [10, 301].
Скалічений ріпник волає повернути йому здоров’я; малесеньке дитя, повзаючи по землі, кличе маму і просить хліба. І таких тут тисячі. А ось, скільки оком сягнеш, лежать «парубки, молоді, статні, мов яворі розкішні, лежать за покотом, густо, – коло них оскарби та рискалі. Лиця сині, кулаки зціплені, очі широко отворені» [10, 302].
Розв’язка оповідання відкрита у перспективу. Гриневі дивом вдалося вирватися із царства Задухи, яка до того ж нагадала йому про три способи «стрясти з себе тоту недолю тяжку, – тоті жидівські пута!» [10, 307]. Які саме три способи – в оповіданні не сказано, і це сприймається не лише як осуд жорсткої дійсності, не лише як висновок з усього побаченого ним на землі та у підземеллі, а й як спонука до самостійного пошуку тих трьох способів, до формування не рабської, а активної життєвої позиції.
В оповіданні «Ріпник» змальовано тяжке життя робітників на нафтових промислах і жорстоку експлуатацію їх підприємцями.
Так, Іван, головний герой оповідання «Ріпник», втратив будь-які ознаки своєї людності. Важка робота і викликані нею пиятика та хвороби перетворили його на оглушену звірину, зомбі, робочого вола без пам'яті, почуттів, думки. Іван зрікається Фрузі, яка втекла з дому, щоб врятувати коханого від смерті. Його не турбує майбутнє батьківство, відсутність Фрузі. Душа цього ріпника, отруєна в шинку чи в шахті, вже давно сконала і похована у бориславській багнюці, на згадку про неї лишилася лише подоба людини, що рухається, їсть, спить і працює. Але спогади про колишні радощі, вервечка сцен з сільського життя оживили людину, стали тією ниткою Аріадни, яка вивела Івана з лабіринту забуття. Молодий парубок постановив собі почати нове життя, не марнувати грошей і відкупити у жида запродану батьківщину. Проте, одурений підступним жидом-касиром, Іван знаходить свою смерть в шахті.
Трагічний кінець головного героя оповідання письменник подає на фоні жахливої картини побуту робітників, які живуть в «цюпці» – конурі:
«Тісна, брудна й душна цюпка наповнена робітницями. Стіни голі… Ані печі, ані кухонної посуди, ані постелі, ані скрині. На топчані не було нікого, та зате на помості набито, мов оселедців у бочці, якихось людських істот, що голосно, важко дихають…» [10, 307].
Реалістично змалював Франко портрети робітників: «Їх лиця пожовкли з нужди, їх руки немов обросли глиною і земним воском, їх одіж – то розшиване лахміття, що ледве-ледве держиться на тілі. Старі, недугами та гризотою поорані лиця лежать обік молодих, що ще не стратили слідів красоти, хоча й їх уже зв'ялила передчасна тяжка праця і нужда…» [10, 307].
Автор не випадково так трагічно і жорстоко вбиває мрію про щасливе повернення з бориславського пекла. Образ Івана уособлює трагедію цілого покоління простих галичан, одурених і замордованих багатіями та урядовцями. Ця несправедливість найбільше хвилювала Франка, і в більшій чи в меншій мірі вона присутня у багатьох його творах.
Однією з характерних ознак бориславського циклу є те, що Франко або не раз переробляв уже написане, або на подібний сюжет писав новий твір, досягаючи таким шляхом втілення необхідної ідеї. Так було, зокрема, з оповіданням «Яць Зелепуга», близьким до «Наверненого грішника».
У «Наверненому грішникові» розповідь ведеться від першої особи. Письменник не стільки дбає про розкриття характерів людей (образ старого Півторака, як і інших персонажів оповідання – Мордка, Шміла, попа, тут накреслено в загальних рисах), скільки про те, щоб розчулити читача описами разючих умов «навернення грішника», тобто повернення до землі селян, які беруться не за свою справу – добування нафти.
Для того, щоб пробити стіну відчуження, відстороненості у взаєминах з читачем, Франко застосовує «вибухову суміш» – поєднання елементів натуралізму й експресіонізму. У «Наверненому грішнику» подібним чином він зображає всі жахи пекла, які постали перед головним героєм – Василем Півтораком: «І от йому бачиться, що він уже впав на сам спід пекла, що тут прискакують до нього страшні, гидкі маровища, шарпають його, рвуть і торочать із нього внутреності, валять залізними довбнями в голову, видовбують розпеченими долотами очі. Йому бачиться, що його руки й ноги колесують зубчастими колесами, що його поять розтопленов смолов. Йому тепер в страшенних образах привиджувалися всі тоті кари, котрі не раз чув з казальниць приобіцювані пиякам» [10, 359].
У Василя Півторака «шум в голові заглушував усі гадки, переливався у всілякі найвідразливіші, найстрашніші голоси, які коли-небудь чув на своїм віці. Тут був і скрип корби, котров витягав послідній раз сина з ями, і глухий звук падучого тіла, і тяжке бовтнення у глибоку пропасть, і роздираючий душу вереск мліючої матері, і все, все, що мов тараном, розвалило його щастя, мов громом, роздрухотало його життя» [10, 359].
Очищення через крик приходить до Василя у момент найвищого емоційного напруження, коли з усіх боків насуваються на нього жертви бориславської нафтової лихоманки: «Із усіх кутів вони тиснуться до нього, стогнуть, плачуть, пищать, регочуться і тісніше його обступають, наступають на його ноги, на груди, давлять, тлумлять, їх дотик холодний, мов крига, проймає його до костей, ваготить на нім, мов навалені гори. Дух йому запирає, смертельний піт заливає очі, і нараз з глибини зболілої душі виривається страшний крик: «Змилуйтеся надо мнов. Що я вам винен? Хіба я хотів лиха для вас? Хіба я щасливіший від вас?» [10, 359–360].