Смекни!
smekni.com

Характеристика драматичних поем Лесі Українки (стр. 1 из 5)

Вступ

Драматургія Лесі Українки – феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями, поетичною красою, високою культурою вірша. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби.

Творчість Лесі Українки – якісно новий етап у розвитку української драматургії. За ідейно-художніми якостями, за рівнем мистецької досконалості вона є одним з найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.

Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності. Так розширювалися обрії нашої драматургії, порушувалися злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство. Так українська драматургія піднімалася на художні вершини, яких сягнули драми Генріка Ібсена, Гергарта Гауптмана, Антона Чехова, Бернарда Шоу, входила в світ найрозвиненіших європейських літератур.

З іменем Лесі Українки пов'язаний розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні, морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей. Крім того, драматична поема дає ширший простір для виявлення суб'єктивного ставлення автора до зображуваного, а звідси її емоційність, задушевність, схвильованість. Монологи персонажів, особливо так звані внутрішні, сприяють виявленню їх психічного стану, загостренню ідейних конфліктів.

У спадщині великої української поетеси драматичні поеми мають гостро інтелектуальне спрямування, являючи собою зіткнення протилежних характерів, що є носіями певних ідей. До них належать твори «Вавилонський полон», «На руїнах», «Три хвилини», «В катакомбах», «На полі крові» та ін.

Використання класичних образів світового мистецтва дозволило письменниці порушувати не тільки буденні проблеми тогочасної дійсності, а й роздумувати над філософськими питаннями. М.Євшан зазначав, що образи європейської класики стали органічним елементом душі Лесі Українки [3, 563].

У своїх драматичних творах письменниця порушувала широкий спектр проблем, намагаючись дати їм власну інтерпретацію. Нашу увагу привернуло насамперед те, що було для неї важливим у зовнішньому й внутрішньому світі героя, а що – другорядним, адже з’ясування цього дає змогу по-новому прочитати художні твори Лесі Українки з погляду культурної ситуації її епохи.

Розглядаючи основне коло проблем, на яких зосереджувалася увага Лесі Українки, важко не помітити її чітко задекларовану позицію, що так різко виламується з тодішнього середовища. Пояснити це можна хіба тим, що будучи напрочуд ерудованою й зорієнтованою в тогочасній філософсько-мистецькій ситуації Західної Європи, вона значно переросла й випередила своє (та й не тільки) покоління, запропонувавши колонізованому народові літературу з державницькою свідомістю. Такий підхід до реалізації художнього тексту ставить творчість Лесі Українки в цілковито окрему нішу тогочасного українського літературного процесу.

леся українка лісова пісня


1. Драматичні поеми Лесі Українки

Першим драматичним твором Лесі Українки, написаним віршами, була «Іфігенія в Тавріді», твір про тяжкий і почесний спадок Прометея. Його, як належне, приймає Іфігенія задля рідної країни.

«Іфігенія в Тавріді» – твір незакінчений, драматична сцена, кілька строф і антистроф та монолог Іфігенії, динамізований ремарками.

Сюжет про Іфігенію відомий. Про неї писали і грецькі, й римські трагіки. Писав Расін. Писав Гете. Писав Гауптман. За два минулих століття було створено близько 50 трагедій і не менше опер. Кожен митець творив свою Іфігенію, по-своєму інтерпретуючи міфологічний диптих: «Іфігенія в Авліді» та «Іфігепія в Тавріді». В Авліді її мали принести в жертву розгніваній богині Артеміді, щоб врятувати грецький флот. Коли ж богині від серця одлягло, вона підмінила її на жертовнику ланню і зробила жрицею свого храму далеко від Греції, в Тавріді, а по-сучасному мовлячи, в Криму.

Основний пафос цього фрагмента – сум Іфігенії на чужині, нестерпна туга за батьківщиною. Велична жінка зі срібною діадемою над чолом, наймиліша жриця Артеміди, вона майже стогне, дивлячись на море, в далину – туди, де Греція, де Еллада: «А в серці тільки ти, // Єдиний мій, коханий рідний краю!»

У кожного народу свій тип ностальгії, зв'язаний з ментальністю саме цього народу, зумовлений багатьма факторами його політичного, історичного, звичаєвого буття.

Тут – українська модель ностальгії. Тим болючіша, що українцю часом доводиться відчувати тугу за батьківщиною на батьківщині. Чи не ті ж слова вирвалися у самої Лесі Українки ще за юнацьких літ, у посвяті Івану Франкові: «Сторононько рідна! коханий мій краю!», і вже потім, незадовго до смерті, у Єгипті, в казці «Про велета»: «Кохана стороно моя! // Далекий рідний краю!»

Наступні твори написано на сюжети з часів стародавньої Іудеї й Вавилона. Це «Одержима», «Вавилонський полон» і «На руїнах» – пристрасне заперечення покори й болісні роздуми над покликанням співця.

Поема «Одержима» (1901) написана на основі євангельського мотиву – вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом – у ніч, коли письменниця перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відсахнулися його колишні товариші. Звідси виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями.

Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністю людей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньої любові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Для неї «тихий усміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй бридка «не так сама отрута, як все оте гнучке, підступне тіло» [10, 12]. Жінка проймається ненавистю до всього облудного і фальшивого:

В моїх очах я чую зброї полиск,

в моїх речах я чую зброї брязкіт,

так я узброєна в свою ненависть,

як вартовий коло царської брами,

що радий вихопить на кожного свій меч,

хто тільки зле замислить на владаря [10, 13].

Більше того, Міріам обурена, що й ті, хто вважає себе друзями Месії, зокрема його учні, не відчувають болю Учителя. Вони «сплять непробудним сном» [10, 17], коли душа Месії «сумна до смерті» [10, 17]. З вуст жінки зриваються пристрасні слова зневаги до людей, «твердіших від каміння» [10, 17], до «сонного кодла» [10, 18], байдужого до страждань інших. Взагалі образ каміння несе у творі значне смислове навантаження, зокрема в символічному узагальненні людської черствості.

Страждання Міріам посилюються ще й від того, що вона нічим не може допомогти дорогій її серцю людині, котра приносить себе у жертву, щоб врятувати людство. Любов до Месії і ненависть до юрби «спалюють душу» Міріам. Вона хотіла б кинути гнівні слова в обличчя фальшивим друзям, що «тричі одрікалися» від Месії, що не побачили в ньому Сина Божого, що віддали Учителя в руки катів:

…хай би очі

їм випекло, ті очі безсоромні,

що сміли тут дивитися на муку

того, чийого всі не варт

мізинця [10, 19]!

Міріам в останній сцені висловила юрбі все, що накипіло на душі, і, звісно, поплатилася за де життям. Озвірілі люди, що не хочуть бачити своє непривабливе єство, з диким ревом забивають мужню жінку камінням.

Тема антагоністичного протистояння позитивного героя, який обстоює правду, підносить дух переможених і збайдужілої юрби, єднає «Одержиму» з двома іншими творами цього жанру, написаними в цей час також на основі подій стародавньої історії східних народів.

Так, у драматичних поемах «Вавилонський полон» (1903) і «На руїнах» (1904) Леся Українка по-новому осмислює події, пов'язані із загибеллю Стародавньої Іудеї, її завоювання Вавилоном. У них головну увагу звернено на проблему взаємин між поневоленими і переможцями, на духовний розкол серед завойованих. У центрі першого твору – співець Єлеазар, якого співплемінники зневажають за те, що ради шматка хліба він співав для ворогів. Та справжні пісні він зберіг для свого народу і ними піднімає його дух.

Другий твір – про руїни поневоленого Єрусалима. З ремарки дізнаємося про горе і відчай людей, які залишилися без даху над головою, без їжі й одягу. Лихо відтінюється ще й нічним пейзажем: серед поля, вкрившись лахміттям, лежать скоцюрблені люди, і «сонні здаються вбитими, а поле від того ще сумніше – воно мов після бою, наче вкрите трупами» [10, 27].

І от руїнами ходить від однієї купки людей до іншої пророчиця Тірца і підбадьорює занепалих духом. На гіркі зітхання, на згадування про смерть, яка скосила близьких, вона радить будувати нову хату, дбати про свою оселю, щоб «не була чужою в ріднім краю». Тірца закликає зневіреного до праці перекувати іржавий меч на рало:

Лежачим краю рідного немає.

Чий хліб і праця – того і земля [10, 28].

Патріотична ідея, носієм якої є пророчиця, втілюється зрештою і в улюбленому мотиві письменниці – ролі мистецтва в житті людей. Тірца, почувши тихий бренькіт струн, несміливий голос співця, закликає не повторювати плач Ієремії, котрий ридав на руїнах Єрусалима, а творити нові життєрадісні пісні, знайти слова, які б підтримували людей. Якщо ж співець на таке не здатний, то краще йому замовкнути, адже «могили не співають».

Тірці болить розбрат між поневоленими, вона закликає до єднання, до праці, до відбудови зруйнованого. Трагізм пророчиці в тому, що люди її не розуміють і проганяють, а отже, й прирікають себе на довге рабське існування.