У своїй класичній формі пікарескний роман виник як протилежність роману рицарському [16, c. 24]. Пригоди пікаро - це понижене відображення мандрів лицарів середньовіччя, що ідеалізуються. Пікаро - це лицар без моралі і принципів, перенесений з казкової атмосфери в повсякденний побут. Він таємно зневажає прийняті в суспільстві правила поведінки і соціальні ритуали. Висміюючи усі пережитки середньовіччя, усе манірне і штучне, таким чином пікареска готувала грунт для реалістичної прози [18, с. 15].
Як відомо, пікарескний роман був популярний не лише в Іспанії, а й далеко за її межами, в Франції, Англії, Нідерландах, Німеччині стали з'являтися численні переклади, а згодом - і наслідування цього жанру, таким чином Європа теж знайомилась з ним [22, c. 323].
Побудова пікарескного роману є досить цікавою, він будується як хронологічний виклад окремих епізодів з життя пікаро, без виразного композиційного малюнка. Оповідання, як правило, веде сам пікаро, завдяки чому читач переноситься на місце шахрая і мимоволі переймається до нього симпатією. Пікаро частенько виправдовує свої нечесні вчинки необхідністю виживати у жорстокому і байдужому світі. Жертвами його витівок стають доброчесні обивателі, чиновники, кримінальні елементи, а також такі ж шахраї, як і він сам.
Зазвичай історія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой. Ставлення авторів шахрайських романів до своїх героїв, як правило змінюється в процесі розвитку роману та зміні умов і цілей життя його головних героїв.
За перший безперечний зразок жанру приймають іспанську повість "Життя Ласарильйо з Тормеса", яка вийшла у світ у Бургосі в 1554 році. У ній описується служба хлопченяти-бідняка у семи панів, за лицемірними масками кожного з яких криються різноманітні вади. Широка популярність "Ласарильйо" породила інші твори цього ж жанру:
"Життєпис шахрая Гусмана де Альфараче" Матео Алемана (1599) – твір є еталоном жанру, що згодом породив моду на відтворення літературою неприкрашеної дійсності (прото-реалізм);
"Хитра Хустина", роман домініканського ченця Андреса Переса де Леона (1605), де опис шахрайських витівок героїні (значною мірою навіяне Гусманом) сполучений з моралями від автора;
"Життя великого скупердяя" Франсиско де Кеведо (1627);
"Маркос з Обрегона" Вісенте Еспінеля (1618);
"Кульгавий біс" Луіса Велеса де Гевари (1641) [15, с. 36].
Щодо виникнення шахрайського роману в інших країнах, то першим пікарескним романом англійською мовою – був "Злощасний мандрівник" Томаса Нэша, який вийшов у світ в 1594 році. Французам смак до пікарески прищепив Шарль Сорель, автор роману "Правдивий комічний життєпис Франсиона" (1623). У 1668 році з'явився найзнаменитіший з німецьких пікарескних романів - "Симпліціссімус".
Російською мовою до жанру пікарескного роману можуть бути віднесені "Пригожа кухарка, або Пригоди розпусної жінки" М. Д. Чулкова, "Російський Жилбаз" В. Т. Нарежного, "Іван Вижигін" Ф. В. Булгаріна, а з творів допетровського часу до пікарескної традиції – "Повість про Фрола Скобєєва" [10, с.5].
Пізні зразки жанру, за винятком роману "Шахрай Бласа" француза Лесажа (1715-35), заснованого на переробці іспанських зразків, рідко досягають художніх висот "Гусмана з Альфараче" і "Великого скупердяя".
У XVIII столітті пікарескна фабула як засіб утримання читацького інтересу використовувалася в романах самого різного жанрового забарвлення [5, c. 45]. Наприклад, в романі "Фані Хилл" (1748) пікарескний елемент схрещений з еротичним, в "Кандиді" Вольтера (1758) - з жанром філософсько-повчальної повісті.
Пікарескні сюжети широко використали англійські класики, такі як Д. Дефо ("Молл Фландерс"), Г. Філдінг ("Том Джонс"), Т. Смолетт, Ч. Діккенс та ін.
В XIX столітті пікарескний роман переходить в роман пригодницький.
Автори кращих пікарескних романів широкими, соковитими мазками накидали повну живих деталей картину життя XVI - XVIII ст. По сторінках їх книг проходять представники самих різних соціальних шарів і професій. Своїми витівками пройдисвіта висміюють застиглі ритуали і місцеві звичаї. Сатиричний заряд пікарескного роману, властива йому здатність розкривати громадські вади і святенництво приваблювали письменників навіть в період модернізму [10, с.6].
Як досліди іронічного переосмислення жанру пікарески, літературознавці розцінюють твори: "Пригоди Гекльберрі Фінна" Марка Твена, "Визнання авантюриста Фелікса Круля" Томаса Манна, "Пригоди бравого солдата Швейка" Я. Гашека, "Дванадцять стільців" Ільфа і Петрова. Вплив пікарески відчутно й далеко за межами жанру, - наприклад, в таких творах, як "Дон Кіхот" і "Пригоди Чічікова". Отже, жанр шахрайського роману мав велике значення для розвитку європейської літератури, адже він вніс багато нового і плідного в її розвиток, а окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романах XX століття.
Теоретичні й історико-літературні аспекти пікарески неможливо розглядати, не звертаючись до проблеми жанру. На думку Ю. Тинянова: «дати статичне визначення жанру, яке покривало б усі явища жанру, неможливо: жанр зміщується», «жанр – не постійна, не нерухома система», «власні ознаки жанру еволюціонують» [21, с. 115]. У цій роботі ми керуємося саме цими твердженнями вченого, а також спираємося на гіпотезу М. Бахтіна про те, що “жанровий кістяк роману ще далеко не затверділий”; роман, за визначенням літературознавця, – це “єдиний динамічний жанр серед давно усталених і частково вже мертвих жанрів” [4, с. 56].
Походження самого слова пікаро, до сих пір залишається спірним. Найбільш вірогідною гіпотезою, є походження цього слова від французької провінції – Пікардія, звідки приходили до Іспанії жебраки, аби найнятись на роботу. Також існує гіпотеза, що це слово походить від іспанського bigardo – нероба, ледар; або ж від іспанського picar – клювати, щипати (від цього й пікаро: «той хто годується відходами»). Однак, кожна з цих гіпотез спирається на риси, характерні для іспанського суспільства того часу.
Іспанський термін «пікареска» (genero picaresco) вживається у вітчизняному літературознавстві поряд із національним субститутом – шахрайська повість та шахрайський роман – і має на увазі «прозовий жанр сатиричної белетристики, що зображує в реалістичній, часто гумористичній формі пригоди героя-шахрая, – вихідця із соціальних низів, який виживає завдяки власній дотепності в жорстокому суспільстві» [15, с. 114].
Шахрайський роман (пікареска): оповідає про шахраїв, щипачів і інших спритних людей. Поява цього типу роману пов'язана із зубожінням народу, тобто шахрайство вимушене. Це синтез роману і драми [23, с. 568].
Характерні риси пікарескного роману: 1) пікареска - це оповідання, що ведеться від першої особи, від імені самого героя, тобто фіктивна автобіографія; 2) при цьому, хоча автори «пікаресок» і довіряють герою-пікаро право бути суддею навколишньої його дійсності, у структурі оповідання пікаро-оповідач, пікаро-дійова особа, а також автор твору мають відносно самостійні точки зору, на грі яких і будується художнє ціле “шахрайського роману”; 3) сюжет “пікарески” розгортається як серія довільно настромлюваних один на одного епізодів-пригод героя, укладених, проте, у тверду рамкову конструкцію: це - або лист пікаро, що має якогось адресата, або його мовлення-сповідь, а ще частіше - проповідь, адресована певному слухачеві, або ж - і те, і інше; таким чином, композиція “пікарески” заснована на парадоксальному сполученні “закритості” й “відкритості”: пікаро веде оповідь про своє життя з моменту свого народження й до часу, до якого присвячене оповідання, що припускає можливість його продовження; 4) більшу роль у шахрайських романах грають “прологи”, що включають текст пікарески в ситуацію експлікованого спілкування автора й героя-оповідача із читачем (або читачами); тому шахрайський дискурс у той самий час монологічний і діалогічний: пікаро-оповідач претендує на право бути носієм останньої правди про світ, але авторська іронія й активність читача розмивають монологічний лад шахрайської проповіді [15, с. 117].
Пікаро - оповідач претендує на право бути носієм останньої правди про світ, але авторська іронія і активність читача розмивають монологічний лад крутійської проповіді.
Здатність міняти свій внутрішній вигляд - характерна риса пікаро: упродовж оповідання він виступає в різних ролях (сама розповсюджена - "слуга багатьох панів"); його оцінки двояться, оскільки герой-оповідач нерідко сповідує (чи думає, що сповідує) іншу моральність, ніж герой розповіді (нерідко герой розповідає про своє минуле гріховне життя, переживши релігійне просвітлення) [23, с. 568].
Жанр активно взаємодіє з самими різними жанровими традиціями: з життєйською літературою (шахрайський роман, на думку А. Гуревич, - свого роду "антижитття"), із сповіддю (у витоках пікарески - сповідь, що спародіювала), з проповіддю, новелою, сатирою, і т. д. [6, с. 245]
Тому навколо умовного жанрового "ядра", що утворюється класикою жанру, - "Життя Ласарильйо з Тормеса", "Гусман де Альфараче" (1599-1604) Матео Алемана і "Історія життя пройдисвіта на ім'я дон Паблос" ("Бусконом", 1604-1609, опублікована 1626) Франсиско де Кеведо розташовуються тексти, в тій або іншій послідовності, що перетворюють пікарескне оповідання на інший жанр.
Саме слово "пікаро" з'являється вперше в романі Матео Алемана. Існує думка, що історія жанру починається саме з "Гусмана де Альфараче". Лише успіх його роману пробудив інтерес видавців і читачів до цього жанру [28, c. 89].