Підвищення кислотності негативно впливає на ріст і розвиток більшості культурних рослин, перешкоджає сприятливим мікробіологічним процесам, які відбуваються у ґрунті. Особливо чутливі до підвищеної кислотності люцерна. пшениця, кукурудза та інші культури. Також серед хімічних явищ пов'язаних із ґрунтом, виділяють засолення, тобто підвищення вмісту легкорозчинних солей у ґрунті (понад 0,25%), що призводить до утворення солонцюватих і солончакових ґрунтів. Правильне регулювання хімічного складу ґрунту може підвищувати його родючість і. навпаки, невміле використання мінеральних добрив, неправильний обробіток ґрунту можуть негативно вплинути на його хімічний склад і стати причиною спустошення родючих земель. Природні властивості ґрунтів залежать як від умов навколишнього середовища, так і від господарської діяльності людини. До основних факторів навколишнього середовища, які впливають на процес ґрунтоутворення, належать: природнокліматичні умови, рельєф місцевості, материнські (ґрунтоутворювальні) породи, рослинний покрив, підгрунтові води та ін. Природні властивості ґрунтів змінюються також у результаті господарської діяльності людини. Здійснення заходів щодо окультурювання ґрунтів (зрошення, осушення, хімічна меліорація вапнуванням, гіпсуванням тощо) сприяє поліпшенню фізико-хімічних властивостей ґрунтів і підвищенню їхньої родючості. За даними якісного обліку земель на 1 листопада 1990 року (рис. ). найпоширенішими ґрунтами в Україні є чорноземи і близькі до них лучно-чорноземні ґрунти, які разом становлять 72.7 % орних земель.
Ці ґрунти у нас найродючіші. У контексті якісних характеристик слід також розглядати забрудненість ґрунтів. За даними Ради по вивченню продуктивних сил України, до забруднених належать ґрунти, в яких концентрація одного чи кількох інгредієнтів перевищує більш як у два рази їхній середній природний вміст [2]. За походженням виділяють два види забруднення: техногенне і агрогенне, які в свою чергу поділяються на хімічне, радіоактивне та біологічне.
Внаслідок надмірного застосування добрив і пестицидів та забруднення важкими металами розрізняють три ступені забруднення ґрунтів: слабкий, середній і сильний. До основних факторів зниження агрономічних властивостей ґрунту можна віднести: багаторазовий обробіток ґрунту (замість одноразового) різними знаряддями за допомогою потужних і важких колісних тракторів та комбайнів: водну й вітрову ерозії; виснаження гумусу споживацьким ставленням до землі (намагання якнайбільше від неї взяти і якнайменше їй повернути); перехід а індустріальні та інтенсивні технології вирощування сільськогосподарських культур, тобто внесення високих доз мінеральних добрив і застосування хімічних засобів захисту рослин, що супроводжується забрудненням ґрунту та нагромадженням пестицидів у підгрунтових водах. Ґрунти забруднюються також техногенними викидами промислових підприємств - сульфатами, оксидами азоту, важкими металами, радіонуклідами. Великої шкоди завдає ґрунтам відведення сільськогосподарських земель, особливо ріллі, під будівництво фабрик, заводів, АЗС, транспортних комунікацій, проведення пошукових робіт із бурінням свердловин. Ситуація, що склалася, потребує невідкладних науковообгрунтованих заходів, спрямованих на охорону земель та підвищення родючості ґрунтів й одержання екологічно чистих продуктів харчування. Не менш важливою проблемою є організація і дотримання польових, кормових та інших сівозмін на основі проектів внутрішньогосподарського землеустрою. Збереженню ґрунту сприятимуть і перехід на прогресивні технології обробітку землі, використання ефективних та легких машин і механізмів, уникнення повторного обробітку ґрунту, застосування безплужних технологій обробітку тощо.
Вплив забрудненості на оцінну вартість земельної ділянки слід враховувати при здійсненні грошової оцінки. Показники забрудненості ґрунтів відображають у базах даних державного земельного кадастру і встановлюють проведенням фунтових, геоботанічних, радіологічних та інших обстежень і розвідувань. Забрудненість ґрунтів картографують складанням тематичних карт з визначенням видів забруднення та меж зон забруднених земель у розрізі окремих господарств і регіонів.
2.1 Природно-сільськогосподарське районування України
З метою виділення в межах України природно-сільськогосподарських районів із сталими природнокліматичними показниками здійснюється структуризація території України на зони та гірські області, провінції, природно-сільськогосподарські округи та райони. При цьому враховується однорідність властивостей ґрунтів та природнокліматичних умов, особливості сільськогосподарського виробництва, а також адмініністративно-територіальний поділ України. Ієрархічна схема природно-сільськогосподарського районування території України показана на рис.4.
Рис.4Схема природно - сільськогосподарського районування (Зон-5, провінцій-19, округів-32, районів-222)
Виходячи з цих критеріїв територія Україні поділена на 5 природно-сільськогосподарських зон (лісова - Полісся, лісостепова - Лісостеп, степові -Степ, Степ посушливий, Степ сухий) і дві гірські області (Карпатська і Кримська). Зони виділяються за ознаками зональних особливостей генезису ґрунтів і зонального типу сільськогосподарського виробництва. Гірські природно-сільськогосподарські області характеризуються подібними поясними типами висотної зональності і схожими типами сільськогосподарського використання земель. Зони і області поділяються на природно-сільськогосподарські провінції, які в межах зони розташовуються зі сходу на захід і відрізняються за кількістю опадів та кліматичними умовами. Кожна з провінцій характеризується певним набором сільськогосподарських культур і типом агротехніки. В Поліссі виділяють Західну, Правобережну і Лівобережну провінції; в Лісостепу - теж Західну, Правобережну і Лівобережну; в Степу посушливому - Придунайську, Правобережну, Лівобережну та Північно-Кримську. Степ сухий не поділяється на провінції. Карпатська область поділяється на три провінції: Передкарпаття, Карпати і Закарпаття. Кримська область поділяється на дві провінції: Кримську гірську і передгір'я та Південний берег Криму. Всього на території України нараховується 19 природно-сільськогосподарських провінцій.
В межах природно-сільськогосподарських провінцій виділяються природно-сільськогосподарські округи, які характеризуються сталими геоморфологічними особливостями території і ґрунтового покриву, кліматичними характеристиками та складом ґрунтоутворюючих порід. Округи виділяються за узагальненими типами рельєфу і характером ґрунтоутворюючих умов з урахуванням однорідності ґрунтового покриву і агрокліматичних показників. Всього в 19 провінціях виділено 32 природно-сільськогосподарськихокруги. Кожен округ характеризується певними особливостями рельєфу та типом ґрунтового покриву.
Кінцевою метою природно-сільськогосподарського районування території України є встановлення меж природно-сільськогосподарських районів, які виділяються в межах кожного з округів. При цьому враховуються наступні критерії: близькість кліматичних показників; схожість рельєфу; близькість структури та властивостей ґрунтового покриву; однакова тривалість вегетативного періоду; статистична репрезентативність (тобто райони мають бути досить великими і близькими за площею, а показники відповідних критеріїв по них були б найбільш достовірними з точки зору вимог статистичного аналізу).
Природно-сільськогосподарські райони виділяються в межах адміністративних областей, але їх межі не завжди співпадають з межами адміністративних районів. В межах області може бути від 5 до 12 природно-сільськогосподарських районів і кожний з них має сталий номер і назву. Так, наприклад: у Вінницькій області 9 природно-сільськогосподарських районів, у Закарпатській - 4. Загальна кількість природно-сільськогосподарських районів в Україні становить 222. Карти-схеми природно-сільськогосподарського районування території України наведені на рисунках 5 та 6
Рис.5
Рис.6
2.2 Бонітування ґрунтів
Інтегрально природні характеристики ґрунтів відображає такий показник як бал бонітету (добротність) ґрунтів, який встановлюється шляхом бонітування ґрунтів. Бонітування ґрунтів - це порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на урожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природнокліматичних умовах. Бонітування ґрунтів є складовою частиною державного земельного кадастру, а значення балів бонітету заносяться в базу даних державного земельного кадастру. Термін бонітування походить від латинського "bonitas" - доброякісність. Засновником бонітування ґрунтів є вчений-ґрунтознавець В.Докучаєв (1854 - 1934 р.р.), який в 80-ті роки XIX століття заклав основи генетичного ґрунтознавства. Під бонітуванням ґрунтів слід розглядати оцінку ступеня відповідності їхніх властивостей вимогам вирощування сільськогосподарських культур, тобто оцінку ґрунтів як засобів праці в сільськогосподарському виробництві. Але нерідко ґрунти, які мають сприятливі для рослин властивості, знаходяться не в кращих природнокліматичних умовах, що не дає змоги реалізувати їхній потенціал. Тому необхідно комплексно враховувати всі природні фактори, які впливають на врожайність сільськогосподарських культур і витрати на їх вирощування. Для цього потрібно здійснювати бонітування земель як типу сільськогосподарського ландшафту. Недоліком такого підходу є практична неможливість оцінки природної родючості ґрунтів, оскільки вона тісно пов'язана зі штучною родючістю. У процесі сільськогосподарського освоєння угідь ґрунти неминуче еволюціонують і при цьому питома вага штучної родючості часто перевищує природну. Слід зазначити, що основні фактори продуктивності землі поряд із якістю ґрунтів - це кількість внесених добрив, забезпеченість робочою силою та сільськогосподарською технікою, технологічні умови обробітку полів, рівень інтенсивності землеробства тощо.