Під озимі конюшину сіють ранньою весною впоперек їх рядків, загортаючи насіння на глибину 1-1,5 см. Заглиблення дискових сошників помірне з метою розпушення ґрунту. Засипане у трав’яний ящик насіння конюшини висівається через анкерні сошники. Для загортання його в агрегаті з сівалкою застосовують посівні борони ЗБП-0,6. Після зернових дискових сівалок слідом за сівбою озимі боронують у два сліди середніми чи в один слід важкими боронами.
На бідних супіщаних ґрунтах і при сівбі під озимі, просо, кукурудзу та її сумішки з іншими культурами норма висіву конюшини на корм повинна становити 16-20 кг/га. При підсіві під покрив ранніх ярих у добре підготовлений ґрунт висівають на глибину 1,5-2 см, на окультурених чорноземах оптимальна норма висіву – 14-16 кг/га. У разі нестачі в господарстві достатньої кількості насіння можна обмежитись висівом 10-12 кг/га конюшини у сумішці з тимофіївкою (2-3 кг/га насіння).
2.1.6 Догляд за посівами
Обов’язковим агротехнічним заходом для усіх господарств повинен стати потоковий метод збирання зернових культур з підсіяною конюшиною. Слідом за збиранням соломи й післяжнивних решток конюшину підживлюють фосфорними й калійними добривами. Травостої обробляють середніми боронами, а при висоті їх 35-45 см підкошують, але не пізніше другої декади серпня на Поліссі і до початку вересня в Лісостепу та Передкарпатті, щоб до припинення осінньої вегетації вона встигла відрости і добре розвинутою увійти в зиму. Стерню зернових лишають заввишки 10-12 см для затримання снігу [2].
Наступної весни по мерзлому ґрунту конюшину підживлюють, якщо не зробили цього восени. При першій можливості виїзду в поле травостої обробляють ротаційними мотиками і відразу ж боронують, щоб добре розпушити верхній шар ґрунту. Рештки стерні, яка виривається при боронуванні, згрібають тракторними граблями, вивозять з поля і спалюють. Післяукісне боронування проводять в один-два сліди важкими зубовими або голчастими боронами не пізніше як через 4-5 днів після укосу.
Проти конюшинового довгоносика у фазах стеблування та бутонізації посіви обробляють метафосом, карбофосом. Проти одно- та багаторічних бур’янів при з’явленні третього листка у конюшини та у фазі кущення зернової покривної культури застосовують гербіциди 2М-4ХМ (2-3 кг/га) при витраті води 200-300 л/га [2].
Найбільший вихід перетравного протеїну спостерігається при скошуванні травостою конюшини на корм на початку цвітіння. Тому для виготовлення зневоднених кормів штучного сушіння і в зеленому конвеєрі скошування доцільно починати на початку бутонізації і закінчувати в період цвітіння. При використанні конюшини на сіно, сінаж і силос її потрібно косити у фазі повної бутонізації – початку цвітіння.
Насінники збирають в основному двофазним способом. Коли 70-80% головок побуріє, насінники косять жатками ЖРБ-4,2, ЖВН-6,2 при висоті зрізу 10-20 см. Для одночасного обмолочування ,витирання і очищення насіння комбайн СК-5А “Нива” обладнують пристроєм 54-108А.
При якісному використанні в різні фази розвитку конюшина – це добра сировина для приготування сіна, сінажу, трав’яної січки, брикетів і трав’яного борошна.
Розроблено і застосовується декілька механізованих технологій заготівлі розсипного сіна, які передбачають повне або неповне ( до вологості не вище 45 %) висушування трави в польових умовах [4].
Найменш досконалою є технологія заготівлі його з копнуванням. Згідно [5;6] траву скошують, відразу плющать і залишають для прив’ялювання до вологості бобових не нижче 50%, а злакових трав 45%.
Щоб прискорити процес прив’ялювання, траву ворушать, коли вона досягне зазначеної межі вологості, її згрібають у валки, в яких трава досушується, завантажують у транспортні засоби, відвозять до місця зберігання й укладають у скирту.
Основним недоліком цієї технології є розтягування строків заготівлі, а це збільшує імовірність попадання прив’яленої трави під опади. Копиці, утворені волокушами або підбирачами копицеутворювачами, у випадку попадання їх під дощ, легко промокають на значну глибину. Через це після закінчення дощу й висихання поверхневого шару, копиці необхідно розкидати для сушіння, причому розкидати їх необхідно і в тому випадку, коли трава в них сушиться повільно. Це призводить до збільшення затрат праці і механічних утрат. Крім того, заготівля розсипного сіна з копнуванням багатоопераційна, а відтак трудомістка.
Більш доскональною технологією заготівлі сіна є технологія, згідно якої, траву досушують у валках до вологості 20-22%, після чого сіно з валків підбирають і доставляють до місця скиртування [5;6].
Підбирання сіна з валків з одночасним завантаженням його в транспортні засоби або копицеутворювач, минаючи копнуванням, дозволяє майже у два рази зменшити затрати праці і на третину знизити експлуатаційні витрати на кожну тону.
Головним недоліком цієї технології, як і попередньої, є те, що вона передбачає повне висушування трави в польових умовах, а це пов’язане з значними втратами поживних речовин, які можуть досягати 35-50% від вмісту їх у траві [7].
Значно зменшити втрати поживних речовин у порівнянні з технологіями заготівлі сіна польового сушіння дозволяє активне вентилювання. При заготівлі сіна за цією технологією прив’ялену до вологості 45-35% траву забирають з поля і досушують в місцях зберігання на спеціально виготовлених повітророзподільниках, шляхом продування через шар трави атмосферного або підігрітого повітря [5;6].
Скорочення втрат поживних речовин відбувається за рахунок зменшення тривалості перебування трави в полі, та механічних втрат. Зв’язане це з тим, що в цьому випадку траву підбирають ще вологою, і втрати листя при цьому набагато менші, ніж при підбиранні сухої трави. Тому активне вентилювання особливо ефективне при заготівлі сіна з бобових трав. Згідно даних [7] застосування активного вентилювання підвищує поживність сіна на 20-30%.
Найбільш трудомісткою операцією заготівлі сіна з досушуванням активним вентилювання є укладання трави на досушування. Сформований штабель повинен мати рівномірну щільність і однакову висоту. При недотриманні цього трава висихає не рівномірно, що призводить до утворення осередків цвілі [7].
Необхідно відмітити, що досушування трави вентилювання атмосферним повітрям є відносно енергомістким процесом, тому що для отримання 1 тонни сіна з трави, яка має вологість 35-40%, необхідно витратити біля 120 кВТ. год. електроенергії [5;7]. Крім того, цей процес є ефективним при вологості повітря менш ніж 75-70%. Через це добова тривалість ефективного вентилювання в більшості випадків не перевищує 5-8 год. Це спричиняє збільшення тривалості досушування, а відтак і втрат. Для інтенсифікації досушування підігрівають повітря перед його нагнітанням в скирту. Відомо, що підвищення його температури на 1°С знижує відносну вологість на 5% і відповідно збільшує вологовбирну здатність на 0,25 г/м3.
Для підігрівання атмосферного повітря використовують електрокалорифери, або підігрівачі, які працюють на рідкому палеві ( ВПТ-600, ТАУ-0,75, ВПТ-400 ). Необхідно відмітити, що такий спосіб інтенсифікації досушування є енергомістким, через те, що приводить до витрачання від 30 до 40 кг. нафтопродуктів на тону сіна [5;6;7].
В останні роки, із метою зниження затрат енергії на підігрівання повітря, розроблено ряд пристроїв [5], які перетворюють сонячну енергію в теплову. Це дозволяє суттєво збільшити продуктивність сушильного обладнання без додаткових затрат енергії, але через низьку надійність і довговічність, ці пристрої поки ще не знайшли широкого розповсюдження.
Заготівля пресованого сіна вважається одним із прогресивних способів, який отримав широке розповсюдження в багатьох країнах світу. Наприклад, в США об’єм заготівлі такого сіна становить 90%, в Англії, Франції, ФРН – 70-80% [5;6;7].
Існує декілька технологій заготівлі пресованого сіна, які передбачають пресування його в тюки або рулони. Кожна з технологій включає скошування трави і рівномірне її висушування. при вологості 55...45% траву згрібають у валки і досушують до необхідної, в залежності від застосування тієї чи іншої технології, вологості.
Найбільш розповсюдженими є технології, які передбачають висушування трави у валках до вологості 20...22 або 25...30%. В першому випадку траву з валків підбирають і пресують в тюки або рулони, які укладають на зберігання. У другому випадку траву пресують в тюки, щільність яких не перевищує 140 кг/м куб. і залишають в полі на 2...3 дні досушування [4;5;6;7].
Необхідно відмітити, що практикування таких технологій не дає добрих результатів. Прив’ялювання трави в полі до низької вологості призводить до збільшення тривалості заготівлі, а підбирання й пресування трави низької вологості призводить до збільшення механічних втрат, досушування тюків в полі подовжує тривалість збирання і збільшує залежність його від погоди.
При досушуванні тюкованого сіна активним вентилюванням, траву з валків підбирають при вологості 30...35% і пресують з щільністю 100...120 кг/м3 [5]. Досушують тюки в закритих переміщеннях ( сіносховищах ) або на відкритих площадках, використовуючи для цього теж обладнання, що і для розсипного сіна. Важливе значення при цьому має порядок формування скирти, тому що при невірному укладанні тюків повітря проходить між ними і вентилювання не дає ефекту. Сіно в тюках зігрівається й пліснявіє [5].
Цікавим є досвід заготівлі пресованого сіна в коротких тюках довжиною 0,4...0,45 м. Щільність пресування таких тюків не перевищує 135 кг/м3 . Тюки укладають на вентиляційну систему не впритул, а насипом. Це скорочує затрати праці на формування скирти.
Недоліком досушування пресованого сіна є те, що вентилюється в основному, зовнішня поверхня тюків. Рух повітря в середині тюка не значний. Через це при досушуванні тюкованого сіна спостерігаються випадки появи цвілі в середині тюків. Важко також визначити строк закінчення вентилювання штабеля й готовність його для довго тривалого зберігання [5;7].