Умова ця, однак, не завжди дотримується, тому що є види страхування, у яких страхова сума невизначена (наприклад, при страхуванні автомашин "каско") або служить тільки основою для визначення внеску (наприклад, при страхуванні від вогню майна, що знаходиться в державній власності).
Для підвищення повноти страхового захисту можна не застосовувати власну участь страхувальників у покритті збитків, визначену (у відсотках чи квоті), як частину збитку котра обов'язково покривається з власних фінансових ресурсів. Власна участь страхувальників застосовується з ініціативи страхової системи АПК тільки тоді, коли така участь може вплинути на зниження "суб'єктивного ризику" у майновому страхуванні. Подібну ж роль, але тільки формально виконує понижуюча франшиза, метою якої є виключення з розрахунків відшкодування невеликих збитків, що не мають випадкового характеру, наприклад природних втрат застрахованого урожаю сільськогосподарських культур, сировини, товарів тощо. З цього випливає, що невисока франшиза, застосовувана в деяких випадках, не відповідає принципу повноти страхового захисту.
Дещо інакше складаються обставини з інтегральною франшизою (застосовуваною, наприклад, при страхуванні посівів від граду чи повені, у страхуванні авто-каско тощо), що визначає границю (у відсотках чи квоті), до межі якої збиток при страхуванні не відшкодовується взагалі. Збиток, що перевищує ці границі, відшкодовується страхуванням у повному розмірі.
Інтегральна франшиза звільняє страхову систему АПК від роботи і усунення дрібних пошкоджень, витрати на ліквідацію яких могли б у кілька разів перевищити величину фактичного відшкодування. Ця франшиза, установлена (залежно від виду страхування) у помірному розмірі, не впливає на повноту страхового захисту, тому що незначний збиток може бути легко ліквідований власником застрахованого майна без додаткових витрат. Однак деякі автори вважають, що застосування високої франшизи, наприклад з метою зниження страхових внесків, суперечить принципу повноти страхового захисту.
Висловлюється думка, що принцип повноти страхового захисту, застосування якого в майновому страхуванні не викликає заперечень, можна застосовувати й в особистому. Але ряд авторів, які досліджують проблему, стверджують, що використовувати цей принцип в особистому страхуванні не має сенсу, тому що предметом цього страхування є життя, здоров'я, працездатність і додаткова пенсія людини, тобто такі блага, які не можна виразити в грошах. Неможливо, таким чином, виміряти ступінь повноти страхового захисту як відношення розміру страхових виплат до суми фактичного збитку. У вітчизняній літературі замість термінів "понижуюча" і "інтегральна франшиза" вживаються терміни "безумовна" і "умовна франшиза".
Це твердження тільки видається правильним. Особисте страхування, дійсно, не може повернути життя, здоров'я і працездатність, але воно має на меті відшкодування витрат і задоволення матеріальних потреб, що виникли внаслідок нещасного випадку, що відбувся із застрахованим або членами його родини. Рівень цих витрат і потреб у даних суспільних умовах для кожного конкретного нещасного випадку можна оцінити заздалегідь. Якщо, наприклад, допомога виплачується особі, що стала внаслідок нещасного випадку інвалідом, з метою зберегти приблизно той рівень життя, який існував раніше то розмір місячної допомоги повинен бути не менше суми його попереднього заробітку. Якщо укладений страховий договір не забезпечує такого розміру страхових виплат, з'являється своєрідний вид недострахування.
Незважаючи на труднощі, у кожному виді особистого страхування можна передбачати розмір страхових виплат, що забезпечують відшкодування матеріального збитку, який є наслідком нещасного випадку. Встановлена таким чином сума допомоги є основою для оцінки повноти страхового захисту. Відношення суми фактично виплаченої допомоги до суми реально необхідної можна прийняти як умовний показник ступеня повноти страхового захисту в особистому страхуванні.
Періодичний аналіз повноти страхового захисту в особистому страхуванні має важливе значення для оцінки його суспільної ролі і дозволяє виявити необхідні показники для планування й оцінки результатів діяльності страховиків.
Реальність страхового захисту
Третя ознака характеризує якість страхового захисту, визначену як принцип реальності цього захисту. "Під реальністю страхового забезпечення ми розуміємо міцність, гарантованість виконання права на одержання страхової винагороди, достовірну забезпеченість реалізації цього права" [2.10]. З цього визначення випливає, що даний принцип переплітається з ознакою страхування, який ми назвали "надійністю його дії". Неважко довести, що реальність страхового захисту мас особливу актуальність для страхування в соціальне орієнтованих розвинутих країнах. Можна навести безліч прикладів банкрутств приватних страхових компаній, що виникли через помилкові розрахунки, недостатній розмір резервів, неправильне їх розміщення, а часто і внаслідок фінансових спекуляцій, що не мають, як правило, нічого спільного зі страховою діяльністю. Банкрутство страхової компанії наносить великих збитків інтересам застрахованих, веде до значного росту їхніх витрат і підриває авторитет страхової справи.
Іншою причиною нереального страхування є незрозумілі і надмірно суворі умови страхування стосовно страхувальників, про які вони часто довідуються після настання страхового випадку. Це "пастки", в котрі легко потрапляють страхувальники і в результаті одержують відмову у виплаті відшкодування.
За наявності страхової системи АПК проблеми реальності страхового захисту практично не існує, оскільки, як зазначалося, надійність страхування цілком забезпечена. Великий і різноманітний портфель страхування і значні резерви цілком гарантують стабільність страхових операцій. Крім того, страхова система прагне так уніфікувати умови страхування, щоб уникнути непорозумінь при відшкодуванні збитку. Сумніви, що випливають з незрозумілого становища, як правило, вирішуються на користь страхувальників. І з цього приводу відмови у виплаті відшкодування чи допомоги мають бути винятком і стосуються випадків, коли несприятливі події сталися з провини чи внаслідок злочину або бездіяльності страхувальника.
Чи означає це, що не варто займатися проблемою реальності страхування? Така постановка питання неправомірна. Страхування виникло в умовах розвитку попередніх суспільних формацій, і в ньому поки ще діють деякі положення, що не відповідають новим соціальне економічним відносинам. Варто мати також на увазі, що відмова у виплаті відшкодування, навіть правильна з погляду страхувальника, є фактом небажаним з позиції суспільства. Тому є потреба вивчати реальність захисту по окремих видах страхування і на цій основі удосконалювати чинні умови страхування, а страхова система АПК, узагальнюючи науково-практичниий досвід, відпрацьовуватиме уніфіковані правила страхування на принципах універсальності, повноти та реальності страхового захисту. За показник реальності страхового захисту можна прийняти відношення суми фактично виплаченого відшкодування до суми відшкодування, що була б виплачена при дотриманні страхувальником умов страхування. Показником реальності є також відношення кількості страхових випадків, за якими було виплачено страховевідшкодування, до числа всіх страхових випадків у даний період. Якщо показник реальності відхиляється від 100 % навіть на якусь частку відсотка, необхідно досліджувати причини цього відхилення і страхова система АПК має вжити заходів до їхнього усунення, у тому числі шляхом популяризації страхування й ознайомлення страхувальників з його умовами.
Обов'язкове і добровільне страхування
Принципи універсальності і повноти страхового захисту пов'язані з деякими іншими проблемами оптимальної організації страхової системи АПК. До найважливіших з них відносяться проблеми: визначення сфер застосування обов'язкового і добровільного страхування; доцільності страхування державної власності; відшкодування непрямого збитку (втрачених доходів); забезпечення реальної вартості відшкодування і виплат, незважаючи на зниження купівельної сили грошей.
Аналіз першої проблеми свідчить, що на початковому етапі розвитку обов'язкового страхування висловлювалися думки з приводу доцільності страхування певного майна стосовно суспільних інтересів або інтересів власників цього майна. І загальне бачення зводилось до того, що страхування має бути загальним і провадити його треба в обов'язковій формі. Тільки обов'язкова форма страхування, вважали її прихильники, може забезпечити повний, загальний і недорогий страховий захист.
Ця думка випливала з загальних тенденцій управління економікою держави адміністративними методами, а не шляхом рекомендацій сільськогосподарським підприємствам певних завдань, доцільність реалізації яких соціальне й економічно обґрунтована.
Багаторічний досвід страхових систем колишніх соціалістичних країн свідчить, що обов'язковими стали тільки ті види, що мали важливе народногосподарське значення, і ті, проведення яких у добровільній формі утруднювалося на даному етапі суспільного розвитку. Разом з тим недоцільною виявилась організація в обов'язковій формі тих видів страхування, що захищають насамперед інтереси особистих та підсобних досмодарств і окремих осіб. Досить значного поширення таке страхування набувало завдяки перевіреним методам аквізиції, які , осовувались страховиками.