сертифікація якість послуга продукція протокол
Важливою проблемою становлення економіки України є створення національної системи сертифікації, що відповідає сучасним вимогам і визначається міжнародними організаціями. Наявність сертифіката відповідності не гарантує високої якості продукції, оскільки він підтверджує відповідність продукції вимогам конкретного стандарту. Висновок про рівень якості продукції можна зробити лише з урахуванням оцінки рівня вимог цього стандарту, але в умовах відповідності продукції стандартам високого рівня її сертифікація дає можливість підприємствам – виробникам підняти довіру до якості виробів; розширити ринок збуту; забезпечити рекламу і збільшити обсяги продажу; позбавитися конкуренції з боку виробників несертифікованої продукції. Для споживачів сертифікація корисна тим, що захищає людину від небезпечної для життя і здоров'я продукції, послуг, полегшує її вибір, сприяє підвищенню якості продукції.
Проведення сертифікації базується на принципах:
– об'єктивності і незалежності від виробника і споживача;
– забезпечення достовірності інформації про об'єкт сертифікації;
– дотримання права заявника вибирати орган з сертифікації (ОС) й ВЛ;
– відповідальності учасників сертифікації;
– відкритості інформації про результати сертифікації або про припинення терміну (скасування) сертифіката (знака) відповідності;
– професійності випробувань;
– відсутності дискримінації стосовно іноземних заявників;
– застосування методів випробувань з урахуванням особливостей об'єкта сертифікації, його виробництва і споживання;
– використання у діяльності з сертифікації рекомендацій і правил ІСО/ МЕК, регіональних організацій, положень міжнародних стандартів та інших нормативних документів (НД);
– обов'язкового визнання акредитації закордонних ОС й ВЛ, сертифікатів і знаків відповідності на основі багатосторонніх і двосторонніх угод, у яких бере участь Україна;
– забезпечення конфіденційності інформації, що складає комерційну таємницю для виробника або власника товару;
– розширення кола учасників сертифікації за рахунок притягнення товариств споживачів і торгово-промислових палат.
Основними формами сертифікації є сертифікація третьою стороною, самосертифікація і сертифікація, здійснювана споживачем.
У вітчизняному термінологічному стандарті ДСТУ 2462–94 наведене визначення сертифікації, як дії, що проводить ОС як «третя сторона» – арбітр, а не виробник – «перша сторона» і не покупець – «друга сторона». У нормативному документі (НД) ІСО/ МЕК Настанова 2–92 вказується, що сертифікація – це «дія третьої сторони, яка доводить забезпечення впевненості у тому, що належним чином ідентифікована продукція, процес або послуга відповідає конкретному стандарту або іншому НД».
Самосертифікація здійснюється підприємством – виробником або об'єднанням виробників, зареєстрованих у встановленому порядку в органах Держстандарту України, що засвідчується сертифікатом або сертифікаційним знаком. Вона досить поширена в країнах Західної Європи і США. В Україні та Росії використовується мало.
Самосертифікація повинна відповідати умовам:
– повне і точне дотримання вимог до продукту, запропонованого стандартами, технічними умовами, договорами, контрактами тощо;
– сучасний рівень системи комплексності випробувань і контролю якості виробленого продукту від сировини до пакування і маркування товару;
– економічна та юридична відповідальність виробника за якість сертифікації і достовірність сертифіката;
– доступність інформації про застосовані методи випробувань, системи контролю якості з правом спостереження за процесом сертифікації.
Сертифікація, здійснювана споживачем, за базовими умовами проведення практично збігається із самосертифікацією, але проводиться дуже рідко, тому що потребує технічної оснащеності перевірочних і випробувальних робіт, належної кваліфікації персоналу, сучасних методик, акредитації Держстандарту України, що більшості підприємств вирішити сьогодні практично неможливо.
У недавньому минулому (середина 80-х рр.) функції з сертифікації здійснювала служба внутрішнього контролю продукції, що входить на підприємство, і служба вихідного контролю. Але цей захід не знайшов системного і комплексного продовження в організації промислового виробництва й у сфері послуг з об'єктивних і суб'єктивних причин.
Сертифікація розглядалася як єдність складових її задач:
– створення необхідних умов для виробництва сертифікованої продукції;
– організаційно-контрольне забезпечення сертифікації продукції на стадії експлуатації виробу відповідно до вимог НД;
– економічне забезпечення сертифікації на основі регулювання макро- і мікросередовищ маркетингу (ДСТУ 3294-95);
– технічне забезпечення сертифікації на базі удосконалення технології виробництва, організації праці, безпеки та екологічності продукції.
Мета будь-якої форми сертифікації полягає у вирішенні питань:
– необхідності підвищення конкурентоспроможності товару, його здатності завоювати визначену частинку ринку;
– прагненні підтвердити безпеку товару для споживачів і навколишнього середовища.
Реалізація поставлених цілей досягається за допомогою обов'язкової сертифікації, в основі якої – критерій безпеки, що є обов'язковою вимогою сертифікації (добровільної сертифікації також). Це означає підвищення конкурентоспроможності товару. Проведення обов'язкової сертифікації в країні регламентується Законом України «Про захист прав споживачів». Результатом обов'язкової сертифікації продукції є наявність сертифікату і знаку відповідності, проставленого на продукції.
Згаданою вище Настановою ІSО/ МЕК чітко регламентується система сертифікації продукції та послуг. Для рішення проблеми нормативного забезпечення послуг у Держстандарті України функціонує спеціальний комітет (ТК–93) «Управління якістю і забезпечення якості». Нині в Україні діють ДСТУ ISO 10011-1-97, ДСТУ ISO 10011-2-97 і ДСТУ ISO 10011-3-97. У Росії в сфері послуг діє ГОСТ Р 50691-94, підготовлений на основі стандартів ІSО серії 9000, що забезпечує нормативне регулювання послуг. Нормативне регулювання якості послуг має два рівні: перший – державне регулювання за допомогою стандартів, санітарних правил і норм (СанПіН); другий – ініціативний, що виходить і залежить від підприємства – виробника послуг і обумовлений його комерційними інтересами і бажанням розширити і зміцнити становище на визначеному сегменті ринку. Доповнюючи один одного і вирішуючи відповідні задачі, кожний з них формує в сукупності цілісну систему обслуговування споживачів на основі підвищення якості послуг.
Держстандарт України акредитував понад 700 ВЛ і 134 ОС, а Держстандарт Росії – 1796 ВЛ і 652 ОС.
Система сертифікації (certificationsystem) – це система, що має власні правила процедури й управління для проведення сертифікації відповідності (ДСТУ 2462-94). Системи сертифікації можуть діяти на національному, регіональному і міжнародному рівнях. Вітчизняна система сертифікації продукції УкрСЕПРО містить відповідні стандарти, систему акредитованих Держстандартом ОС, ВЛ, центрів, НДІ, територіальні органи Держстандарту, систему випробувань продукції, видачу сертифіката. Обов'язковою умовою для ОС є об'єктивність випробувань і обґрунтована на їхній основі оцінка продукції.
Сертифікаційні випробування (certificationtest) – контрольні випробування продукції, проведені з метою установлення відповідності характеристик, її властивостей національним і (або) міжнародним НД.
Виробнича та комерційна діяльності виділяють види сертифікатів:
1) сертифікат відповідності;
2) сертифікат гігієнічний;
3) сертифікат якості;
4) сертифікат безпеки;
5) карантинний (ветеринарний) сертифікат;
6) сертифікат (свідчення) походження;
7) фітосертифікат.
Відповідно до стандартизованої термінології,сертифікат відповідності (certificationofconformity) – документ, виданий згідно з правилами системи сертифікації, який вказує, що забезпечується необхідна впевненість у тому, що потрібним чином ідентифікована продукція, процес чи послуга відповідали конкретному стандарту чи іншому НД (ДСТУ 2462-94).
За правилами ISO і відповідно до Настанови 2 ІSО від 2002 р. «Загальні терміни і їхні визначення у галузі стандартизації, сертифікації й акредитації ВЛ» суть подана в такому формулюванні: «Сертифікація на відповідність являє дію, проведену з метою підтвердження за допомогою сертифіката відповідності або знака відповідності, що виріб або послуга відповідає визначеним стандартам або технічним умовам».
Під час оцінювання можливості використання додаткових документів враховують специфіку продукції, ступінь її потенційної небезпеки, обсяг і тривалість виробництва продукції, стабільність умов виробництва, репутацію підприємства щодо якості продукції, що сертифікується, якість використовуваних комплектуючих виробів і матеріалів, ступінь довіри оцінкам, даних сторонніми організаціями, тощо.
У залежності від видів продукції, що сертифікується, використовуються додаткові документи:
– протоколи випробувань (приймальних, періодичних, інспекційних тощо);
– гігієнічний висновок (сертифікат);
– документ територіальної служби Держсаннагляду про санітарно-гігієнічний стан виробництва;
– сертифікат пожежної безпеки (на продукцію);
– сертифікати (декларації про відповідність) постачальників комплектуючих виробів і матеріалів, тари, упаковки;
– паспорт поля або сертифікат якості ґрунтів земельної ділянки, виданий агрохімічною службою;
– висновок регіонального центру станції захисту рослин і агрохімічної служби про застосування засобів хімізації (добрив, пестицидів, стимуляторів росту, біопрепаратів, меліорантів);
– висновок органу з карантину рослин у випадку проведення опрацювання проти карантинних об'єктів;