- Собівартість продукції (робіт, послуг) ― сукупність витрат, пов’язаних з використанням у процесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, нематеріальних активів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво та реалізацію. [18]
- Прибуток ― різниця між доходами і економічними витратами. що включає разом з загальними витратами змінні витрати [66] Прибуток ― один з найважливіших оцінних показників, що характеризує результат господарської діяльності підприємства і (за А.Смітом) є результатом праці робітника, оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця, та є результатом функціонування капіталу.
- Фінансування ― забезпечення грошовими ресурсами поточних витрат і капітальних вкладів; здійснюється за рахунок власних коштів підприємства, держави, підприємців, позичкових та інших коштів. [9]
- Ціноутворення ― система обміну ціноутворювальних факторів: витрат ресурсів на виробництво та реалізацію товарів; рівня споживчої вартості, якості товарів, науково-технічного рівня та новизни товарів, співвідношення попиту та пропозиції, взаємовпливу цін на аналогічні товари чи товари субститути, зміни купівельної спроможності грошей, темпів інфляції тощо. [9]
2. Організаційні заходи ― сукупність прийомів, спрямованих на досягнення цілей чи вирішення поставлених завдань.
- Створення організаційної структури. Організаційна структура управління ― це сукупність організаційно-впорядкованих відносин і зв’язків між ланками та рівнями керівництва [53], завданням організаційної структури управління щодо зовнішніх впливів і внутрішніх не уподобань.
- Рівень централізації і децентралізації. Вагомий вплив на ефективність управлінського процесу має розподіл повноважень в прийнятті рішень між різними рівнями управління, тобто співвідношення централізації і децентралізації. Таке співвідношення забезпечує оперативність і реалістичність управлінських рішень.
- Формування ефективної організаційної культури. Організаційна культура виражається в комплексності важливих положень діяльності організації, які визначаються її місією і цінностями, що сприймаються більшістю працівників. У свою чергу організаційна культура має охоплювати ряд заходів, зокрема ― ідентифікованість працівників з організацією, ефективну систему управління конфліктами, управління ризиками, тобто рівень, за якого працівники заохочуються в інноваціях і беруть на себе ризики, інтеграцію, структуру взаємодії органів, або правила управління і контролю. [71]
- Створення інформаційних баз. Для зменшення ступеня ризику під час прийняття рішень підприємству необхідно мати інформаційну інформацію про стан матеріальних, грошових і людських ресурсів на поточний момент. У сучасних умовах зазначені проблеми неможливо вирішити без ефективної організації збору й обробки інформації. У такому разі процес управління являє собою комплекс процесів зі створення, зберігання і перероблення даних з метою отримання інформації як продукту зазначеного процесу для використання її в процесі управління підприємством.
- Створення комунікаційних мереж. Комунікаційні мережі на підприємстві забезпечують швидкість та оперативність обсягу і використання інформації. Внутрішні комунікації підприємства являють собою систему зв’язку між відділами, підрозділами, керівниками і підлеглими. Систему зовнішніх комунікацій спрямовано на презентацію організації (її продукту, чи послуги у зовнішньому середовищі).
- Організація робочих груп. Робочими групами є група людей, які виконують окремі завдання для досягнення загальної мети.
- Здатність до нововведень характеризується рівнем сприйняття нововведень організацією, її готовність і здатність до реалізації нововведень, що сприяє підвищенню її конкурентоспроможності внаслідок збільшення гнучкості, динамізму та можливості розвитку відповідно до науково-технічного прогресу.
Таким чином, основою формування організаційно-економічного механізму слід вважати організаційно-економічну взаємодію суб’єктів, а щодо нашого дослідження ― взаємодію консалтингової компанії та підприємства замовника. Тому під організаційно-економічним механізмом консалтингового забезпечення підприємств пропонується розуміти комплекс економічних важелів та організаційних заходів для формування системи організаційно-економічної взаємодії консалтингових компаній та підприємств замовників, в основу яких покладено концептуальні положення економіки знань.
Ефективна організаційно-економічна взаємодія консалтингової компанії та підприємства замовника ― передумова досягнення оптимального економічного ефекту від надання консалтингових послуг.
Безпосередня взаємодія консалтингової компанії з підприємством- замовником розпочинається на етапі ― початку реалізації проекту, умовою її здійснення є специфічна надбудова, що складається з комплексу відповідних рішень та дій, без яких комунікація консалтингової компанії з підприємством не відбудеться. Загалом виділяють ряд чинників, що обумовлюють активізацію підприємств до взаємодії з консалтинговою компанією.
Час. Зазвичай, будь-яка проблема вносить свої обмеження у часі. Експертне консультування ― це найкоротший шлях до вирішення проблеми, якщо запрошений консультант має напрацьовані методики розв’язання подібних проблем.
Трудові ресурси. Кожна проблема потребує трудових ресурсів, що витрачаються на її вирішення. Усі штатні співробітники клієнта мають закріплені за ними обов'язки в межах поточної діяльності, а наймати і тримати особливий штат фахівців на випадок виникнення проблем економічно недоцільно. Консультанти в цьому разі є додатковим трудовим ресурсом.
Фінансові ресурси. Залучення консультантів потребує витрат. Залежно від того, які грошові ресурси клієнт може виділити на вирішення проблеми, вибирається та (або) консалтингова компанія чи методи консультування.
Об'єктивність. Консультант є незацікавленою особою, саме тому його підходи до вирішення проблеми об’єктивнІ.
Знання. Рівень спеціальних знань ― не менш критичний чинник. Безумовно, знання можна одержувати шляхом самоосвіти, однак ступінь закріплення знань і навички їх практичного застосування при цьому будуть значно нижчими. Крім того, самоосвіта ― це навчання на власних помилках, тоді як залучення консультантів дає можливість користуватись досвідом інших [3].
Підґрунтям взаємодії підприємств клієнтів та консалтингових компаній є укладання угоди про консультування. Базовий офіційний контракт на консультування охоплює коло традиційних питань, що структуровані у такому порядку [13]:
1. сторони, що укладають угоду;
2. термін угоди;
3. режим роботи консультанта (послуги, що будуть забезпечені консультантом; організація процесу подання необхідних документів та його синхронізація з напрямом виконання проекту; характер, час подання і термін виконання потрібних проміжних звітів консультанта; обмеження у роботі консультанта; організація та порядок потрібних періодичних зустрічей консультанта з клієнтом у ході виконання завдання; службові відрядження консультанта; повноваження консультанта щодо використання ресурсів клієнта; право консультанта користуватися інформацією третіх осіб підприємства;
4. режим роботи клієнта;
5. оплата послуг (указування на принципи, методи розрахунку та тарифів платні консультанту, а також строку та порядку здійснення платежів);
6. витрати;
7. оплата за фактом (контракт має визначити, коли буде здійснено оплату послуги, порядок та термін оплати, а також санкції за порушення цього порядку);
8. умови припинення роботи (цей розділ угоди дозволяє консультантові припинити надання послуг у разі, якщо від клієнта не надійшла оплата поданих періодичних рахунків);
9. незалежність консультанта (незалежний стан консультанта не дозволяє йому брати участь у будь-яких програмах прибутковості або уникнення від податкових зобов’язань з боку клієнта);
10. делегування повноважень (консультантові дозволяється наймати та залучати до роботи асистентів, розподіляти між ними обов’язки, формувати команду та забезпечувати власне персональне обслуговування);
11. додаткова робота (цей пункт угоди дозволяє клієнтові додавати до угоди модифікації окремих пунктів, вносити додаткові засоби, що забезпечать додаткові послуги);
12. конфіденційність;
13. монопольне використання (пункт стверджує монополію клієнта у використанні матеріалів та ідей, що продані йому консультантом);
14. обмеження відповідальності консультанта. (у разі потреби консультант може проголосити, що будь-яка відповідальність за порушення угоди чи допущені помилки залежить від вартості заподіяної шкоди);
15. форс-мажорні обставини;
16. реклама (слід обумовити обмеження використання імені клієнта для власного маркетингу консультанта без письмової згоди на це клієнта);
17. арбітраж;
18. відповідність законодавству;
19. припинення угоди;
20. підписання угоди (під час підписання угоди представники кожної сторони повинні мати для цього відповідні повноваження та посаду, вказані в контракті).
Для успішного проведення консультаційного процесу визначають модель взаємовідносин консультантів з клієнтами. Існує декілька загальноприйнятих моделей [13]:
- Модель «експерт-клієнт» характеризується залученням консультантів на етапі розроблення консультаційних рекомендацій, що дозволяє, певним чином, мінімізувати як фінансові витрати клієнта, так і термін перебування консультантів в організації клієнта. Залучаючи консультантів до роботи експертами, клієнт самостійно проводить діагностику проблеми та реалізацію запропонованих консультантом рекомендацій.