5.1965—1975 pp. У цей час було здійснено спробу проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Однак вони виявилися безуспішними, підтвердивши неефективність реформ у межах адміністративно-командної системи.
6.1975—1988 pp. Характеризується усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, корінних економічних реформ.
7.1985 р. — сьогодення. Особливістю є проведення економічних реформ, трансформація економічної системи. З огляду на суттєві ознаки управлінських дій та економічних процесів у цьому періоді виділяють 5 етапів:
1)робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;
2)застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу; розвиток орендних відносин;
3)впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, розширення економічної свободи;
4)впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління;
5)початок та розвиток ринкових реформ (охоплює події, пов'язані з реформуванням національної економіки України).
У розвиток управлінської науки істотний внесок зробили такі українські вчені, як Остап Терлецький (1850— 1902), Михайло Павлик (1896—1977), Михайло Драгоманов (1841—1895), Микола Зібер (1844—1888), Сергій Подолинський (1850—1891), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Іван Вернадський (1821—1884), Григорій Цехановецький (1833—1898), Костянтин Воблий (1876— 1947) та ін.
Сучасна модель менеджменту в Україні формується на засадах дослідження еволюції управлінської науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток українського менеджменту відбувається в руслі трансформаційних процесів економіки України на сучасному етапі.
7. Підхід до управління з позиції виділення різних наукових шкіл
Формування управління як науки, як галузі наукових досліджень частково було відгуком на потреби великого бізнесу, частково - спробою скористатися перевагами нової техніки, а частково зумовлене науковими розробками найбільш ефективних методів виконання робіт.
Відомо чотири основні підходи, що внесли суттєвий вклад у розвиток теорії та практики управління, а саме:
- підхід з позицій виділення наукових шкіл в управлінні;
- процесний підхід;
- системний підхід;
- ситуаційний підхід.
Важливим також є розгляд підходів до управління з позиції виділення різних наукових шкіл.
Школа наукового управління (1885—1920 pp.)». Засновником школи наукового управління вважається Фредерік Тейлор, що працював у металургійній компанії. Своїми експериментами і науковими працями він намагався довести, що розроблені ним методи наукової організації праці і сформовані на їх підставі «принципи наукового менеджменту» здійснять революцію у виробництві, замінять авторитарні методи управління на більш раціональні наукові підходи. Головні свої ідеї Тейлор сформулював у вигляді принципів «наукового управління»:
— розробка оптимальних методів виконання роботи завдяки науковому вивченню витрат часу, затрачених рухів і зусиль працівників;
— абсолютне дотримання розроблених на наукових підставах стандартів і правил;
— підбір, підготовка і розстановка працівників на ті робочі місця і завдання, на яких вони принесуть найбільшу користь;
— оплата за результатами (менші результати — невелика оплата, більші результати — вища оплата);
— використання функціональних менеджерів, які забезпечують виконання робіт і їх контроль за спеціалізованими напрямами;
— підтримка товариських відносин між працівниками і менеджерами.
Значний внесок у розвиток цієї школи зробив американський промисловець, король автомобілебудування США Генрі Форд (1863—1947 pp.), ім'я якого стало символом XXст., зразковим утіленням «американської мрії». Саме Г. Форд сформулював організаційно-технічні принципи управління, якими і користувався в своїй практичній діяльності.
Крім Тейлора і Форда школу наукового управління вдосконалювали Г.Емерсон, Френк і Лілія Гілберт, Генрі Гант, А.Хопф та ін.
Класична школа управління(1920—1950 pp.). «Батьком» класичного менеджменту вважається французький підприємець і інженер Анрі Файоль (1841—1925 pp.), який створив першу цілісну класичну школу управління і сформулював її основні принципи і функції.
Основні принципи адміністративного управління А.Файоля:
1. Влада невіддільна від персональної відповідальності.
2. Розподіл праці за спеціалізацією (але у цьому процесі є межа, за якою ефективність управління падає),
3. Єдність розпорядження, або єдиноначальність (що суперечить функціональному підходу до управління, введеному Ф.Тейлором).
4. Дисципліна, обов'язкова для всіх, що передбачає взаємоповагу керівників і підлеглих, дотримання укладених угод.
5. Єдність управління за принципом «один керівник і єдиний план для сукупності операцій, що мають спільну мету».
6. Підпорядкування індивідуальних інтересів загальному.
7. Справедлива винагорода для всіх .
8. Спеціалізація, у межах розумного, яка послаблюється із збільшенням масштабів підприємства.
9. Ієрархія, що допускає мінімізацію управлінських ступенів для оптимального використання горизонтальних зв'язків.
10.Порядок, який ґрунтується на принципі: «кожному своє місце і кожний працівник на своєму місці».
11.Відданість персоналу загальній справі.
12. Постійність персоналу, оскільки висока плинність — наслідок невмілого управління.
13. Ініціатива працівників, яка потребує від керівника застосування винагороди і відмову від особистої амбіційності.
14. Корпоративний дух, тобто єдність інтересів робітників і колективізм у роботі,
Управляти, як вважав Файоль, — «це означає передбачити, організувати, розпоряджатись, координувати і контролювати».
Послідовниками Файоля можна вважати Л. Гюліка, Л. Урвіка, Дж. Муні, К. Адамецького, А. Рейлі, Ч. Барнарда та інших учених, які розвинули і конкретизували це вчення.
Теорія ідеальної бюрократії (з 1920 p.).Сформував теорію «ідеальної бюрократії» відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920 pp.).
Сутність цієї теорії складають поняття:
— чіткий розподіл праці, що веде до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді;
— ієрархія управління, за якою кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому;
— наявність взаємопов'язаної системи узагальнених правил і стандартів, що забезпечують координацію виконання різних завдань;
— відсутність непорозуміння в міжособових стосунках;
— організація найму на роботу в суворій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень;
— стратегія довгострокового найму співробітників;
— рух нагору в середині організації на підставі компетентності і широких знань, що набуваються з вислугою років.
Школа людських стосунків (з 1930 p.). Творцем школи людських стосунків є американський соціолог і психолог Елтон Мейо {1880—1949 pp.). Багаторічними дослідженнями, проведеними під його керівництвом у м.Хоторні (це поблизу Чикаго), було встановлено, що продуктивність праці робітників підвищується не стільки через підвищення заробітної плати, скільки через зміни взаємин між виконавцями і менеджерами в кращий бік, ріст задоволеності своєю працею і стосунками в колективі. Основна заслуга Мейо полягає в тому, що він довів залежність результатів праці від правильно підібраних прийомів управління міжособистісними стосунками.
Виникнення школи людських стосунків безпосередньо пов'язано також з іменем німецького психолога Гюго Мюнстерберга (1863 - 1916 pp.). У своїй праці «Психологія і промислова ефективність» він сформулював основні принципи, згідно з якими необхідно відбирати працівників на керівні посади, а також довів важливість гуманізації процесу управління, оскільки менеджер повинен керувати передусім людьми, а не машинами.
Серед учених, котрі досліджували цей напрям, слід відзначити роботи Мері Фолетт (1868—1933 pp.), яка проаналізувала стилі управління і розробила теорію лідерства, а також наукові розробки Ф. Герцберга, Д. Мак-Грегора, Р. Блейка, К. Арджіріса.
Емпірична школа управління (з 1940 p.).Емпіричну школу управління репрезентують вчені, які поєднали розробку теорії з вивченням практики управлінської діяльності на ґрунті синтезу основних ідей класичної школи та школи людських стосунків.
Одним з видатних теоретиків менеджменту і засновником зазначеної школи вважається професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер (нар. в 1909 p.). Небезпідставно Дракеру приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління як навчальну дисципліну, що дало змогу вивчати її в навчальних закладах. Найвідомішою його теоретичною засадою є концепція «управління за цілями», яка зробила «революцію», в світовій управлінській науці.
Загальна характеристика управління за цілями зводиться до трьох найбільш істотних його елементів:
— визначення чітких стратегічних цілей;
— залучення до процесу визначення цілей усіх працівників системи;
— оцінка ефективності на підставі результатів.
До провідних представників емпіричної школи відносяться також А.Слоун, Р. Девіс, Е. Плоумен, А. Чандлер, Л. Ньюмен, Д. Міллер та інші вчені, в яких теоретичні дослідження поєднані з практичною діяльністю,