Смекни!
smekni.com

Договір купівлі-продажу 2 (стр. 3 из 13)

— відповідна іноземна валюта;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі, боргові розписки, акре­дитиви, чеки, банківські накази, депозиті сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

— монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промисло­вих і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів);

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випад­ках може бути платіжним засобом, а в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іно­земної грошової валюти за грошову валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів.

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відпові­дати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких

придбана річ повинна виконувати своє функціональне призна­чення (друкарська машина — друкувати, телевізор — давати зоб­раження Із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торго­вельна організація, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України),

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна— певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна бути обов'язково визначена в дого­ворі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної зго­ди..

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи самостійної української ціно­вої політики. За цим Законом у народному господарстві засто­совуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульо­вані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнто­вані на рівень світового ринку.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, вправі вільно визначити ціну предмета угоди, а в передбачених зако­ном випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну гро­мадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, наприклад, на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зов­нішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяль­ності України усіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні вра­ховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з ме­тою збільшення надходжень валютних коштів, зменшення ва­лютних витрат на закупівлю товарів за імпортом, запобігання демпінгу.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на то­вари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі вони фіксуються в прейскуран­тах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державно­го замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Націо­нальним банком України закупівельні ціни встановлюються та­кож на дорогоцінні метали.

Звичайно ж у договорі купівлі-продажу, крім предмета й ціни, сторони можуть визначати й інші умови, наприклад, порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. В Цивільному кодексі України відсутня стаття, якою б безпосередньо визначалася форма для усіх різно­видів договору купівлі-продажу. Однак цей Кодекс та інші зако­нодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не визначена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то необхідно керу­ватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто, договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями 42—43 ЦК України.

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, у кожної із сторін виникають права і обов'язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов'язку продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважли­віших обов'язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або оперативне управління) по­купця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від про­давця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно вправі вимагати прийняття покупцем проданого майна (якщо він у цьому зацікавлений) і сплати за нього належної грошової суми. Тому аналіз змісту обов'язків дає одночасно уявлення і про відповідний зміст прав сторін, що робить недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов'язків має здійснюватися обома сто­ронами одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором (ст.І71 ЦК України).

Цивільним кодексом України безпосередньо визначено також ряд інших додаткових обов'язків продавця. Так, продавець зо­бов'язаний; попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, яка продається (ст.229); зберігати продану річ, якщо право влас­ності переходить до покупця раніше передачі речі (ст,230); по­відомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (ст.234). У сторін можуть виникнути й інші обов'язки, обумовлені пред­метом та різновидом купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.

Як вже зазначалося, продавець повинен забезпечити перехід права власності до покупця. У зв'язку з цим важливого значення набуває питання про момент виникнення права власності у по­купця, оскільки від цього багато в чому залежать можливості захисту прав сторін, а також розподіл ризику випадкової заги­белі предмета договору. Воно має вирішуватися на підставі по­ложень статті Ї28 ЦК України, відповідно до якої право влас­ності у набувача майна за договором виникає з моменту пере­дачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. На практиці досить часто момент виникнення у покупця права влас­ності на придбану річ збігається з моментом передачі йому про­давцем майна, оскільки сторони не завжди його визначають без­посередньо в договорі. Сторони вправі довільно визначати мо­мент виникнення у покупця права власності (якщо інше прямо не передбачено законом), приурочивши його до тих чи інших обставин, подій тощо. Однак за угодами, які потребують обо­в'язкового нотаріального або іншого оформлення під страхом недійсності, право власності у покупця у будь-якому разі не може виникнути раніше спеціального оформлення. Тобто таке право може виникнути в момент нотаріального посвідчення чи іншого обов'язкового оформлення або в інший обумовлений сторонами момент. У Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» затвержено, відповідно до статті 27, що порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти має визначатися відповідно до чинного законодавства.

Земельним кодексом України передбачено особливий поря­док переходу права власності на земельну ділянку. Так, відповід­но до статті 22 цього Кодексу право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що по­свідчує це право (державними актами, які видаються і реєстру­ються відповідними Радами народних депутатів). При відчуженні будівель і споруд право власності на земельну ділянку перехо­дить разом з переходом права власності на ці об'єкти, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди (ст.3О Земельного кодексу). Звідси можна дійти висновку, що тут мож­ливий збіг моментів виникнення права власності на споруди

(будівлі) і земельні ділянки. Між тим, таке положення може всту­пати в суперечність із статтею 22 Земельного кодексу, за якою право власності на земельну ділянку виникає лише після одер­жання державного акта, чого не вимагається для набуття права власності на будівлі.

Важливе значення має також чітке визначення обов'язків по­купця. У Цивільному кодексі названі лише обов'язки по оплаті і прийняттю купленої речі. Звичайно ж, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов'язки покупця, як і продавця. Додат­кові обов'язки можуть встановлюватися також законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені зако­ном обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов'язань (гл.18 ЦК України).

Як зазначалося, основним обов'язком продавця є його обов'я­зок передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обо­в'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або, з свого боку, відмо­витися від подальшого виконання договору. При цьому і в пер­шому, І в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК України). У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшко­дування збитків (ст.229 ЦК України).