Діагноз. Локалізовані форми (менінгококоносійство, гострий назофарингіт) клінічно діагностуються дуже рідко: нема патогномонічних симптомів. Опорними симптомами клінічної діагностики генералізованих форм менінгококової хвороби є:
при менінгококовому менінгіті — гострий початок, гарячка, головний біль, блювання фонтаном, наявність менінгеального синдрому — загальної гіперестезії, ригідності м'язів потилиці, симптомів Брудзінського, Керніга та ін., менінгеальної пози,- у дітей - симптому Лесажа, у грудних дітей — вип'ячування тім'ячка та наявність інших ознак, нейтрофільний плеоцитоз у цереброспінальній рідині;
при менінгококцемії — бурхливий початок, гарячка, типовий геморагічно-некротичний зірчастий висип, іноді — ураження суглобів і судинної оболонки ока;
при менінгококовому менінгоенцефаліті — крім менінгеальних, симптоми енцефаліту, які характеризуються стійкістю, часто поєднуються з парезами, паралічами; можливе порушення психіки, нерідко судороги.
Специфічна діагностика: Провідну роль у діагностиці відіграє виявлення менінгококового антигена в цереброспінальній рідині і виділення збудника із слизу носоглотки, осаду цереброспінальної рідини, крові. Допоміжне значення має бактеріоскопічний метод виявлення менінгококів в осаді цереброспінальної рідини, мазках І товстій краплі крові. Для лабораторної діагностики менінгококо-
вого менінгіту, порівняно з іншими бактеріальними менінгітами, застосовується великий арсенал методів. Так, менінгококовий антиген можна виявити в РНГА, реакції коаглютинації, методом зустрічного імуноелектрофорезу. Деякі серотипи збудника можуть бути виявлені в реакції імуноферментного аналізу.
Для дослідження цереброспінальної рідини застосовуються такі методи: 1) загальноклінічний—тиск, прозорість, колір, клітинний склад, кількість білка; 2) бактеріоскопічний; 3) бактеріологічний; 4) імунологічний; 5) біохімічний. При менінгококовому менінгіті тиск цереброспінальної рідини підвищений, вона мутна, гнійна або опалесціює. В 1 мкл нараховуються тисячі клітин, з яких у типових випадках 70—80 % становлять нейтрофільні гранулоцити. Кількість білка коливається від 1 до 7 г/л і більше. Стають позитивними глобулінові реакції Панді і Ноне—Аппельта. Немає чіткого співвідношення між кількістю клітин і білка, проте можна вважати, що приблизно кожній тисячі клітин відповідає збільшення білка на 1 г/л. У разі менінгококового менінгіту прогностично несприятливими є значне збільшення білка при незначному цитозі,
Лікування. Терапевтична тактика при менінгококовій хворобі
залежить від клінічної форми, тяжкості перебігу, наявності ускладнень.
Хворим з менінгококовим назофарингітом протягом 5 днів призначають антибіотики (левоміцетин, бензилпеніцилін, тетрациклін, еритроміцин) в середньотерапевтичних дозах з урахуванням віку.
Застосовують також сульфаніламідні препарати пролонгованої дії в звичайних дозах.
При генералізованих формах менінгококової хвороби провідну роль відіграє етіотропне лікування. Призначають бензилпеніцилін кожні 3 год у добовій дозі 200 000—500 000 ОД/кг внутрішньом'язово, при тяжкому перебігу—внутрішньовенне. Високоефективними є і напівсинтетичні пеніциліни: ампіцилін — у добовій дозі 200—300 мг/кг внутрішньом'язово кожні 4 год, оксацилін або метицилін — по 300 мг/кг внутрішньом'язово кожні 3 год. До
ефективних засобів належить також левоміцетину сукцинат. Це препарат вибору при блискавичній формі менінгококемії. Його призначають кожні 6 год внутрішньом'язово по 50—100 мг/кг на добу.
Показаннями до відміни антибіотиків є значне поліпшення самопочуття і стану хворого, нормалізація температури тіла, повне згасання (зникнення) менінгеальних симптомів і санація цереброспінальної рідини.
Важливим є патогенетичне лікування, яке має бути спрямоване на запобігання розвиткові набряку мозку і інфекційно-токсичного шоку — нормалізацію метаболізму, забезпечення мікроциркуляції в судинах мозку, ліквідацію гіпоксії мозку. Це переважно дезинтоксикаційні і дегідратаційні засоби, глікокортикостероїди.
Кристалоїдні і колоїдні розчини звичайно вводять з розрахунку 60—80 мл/кг на добу дітям і 40—50 мл/кг дорослим з парентеральним застосуванням діуретичних засобів. З кристалоїдних розчинів застосовують 5 % глюкозу, розчин Рінгера тощо, з колоїдних—реополіглюкін, реоглюман, альбумін. Реополіглюкін, крім дезинтоксикації, підсилює мікроциркуляцію, тому він широко застосовується в лікуванні хворих з інфекційно-токсичним шоком, набряком мозку. Реополіглюкін з додаванням 5 °/р маніту відповідає реоглюману, тобто спричинює дезинтоксикаційний і дегідратаційний вплив. Хворим на менінгококовий менінгіт показане введення концентрованої плазми.
Поряд з етіотропним і дезинтоксикаційним лікуванням слід проводити дегідратацію. Засобами вибору є осмотичні діуретики (маніт, гліцерин), салуретики (лазикс, діакарб, урегіт, спіронолактон). При застосуванні осмотичних діуретиків часто спостерігають ефект віддачі (зворотне надходження рідини в тканину мозку) , який характеризується симптомами набряку мозку через 5— 8 год від початку їх введення. У разі призначення дегідратаційних засобів необхідний контроль введеної рідини і добового діурезу, вмісту в крові натрію і калію, показників кислотно-лужного стану, концентрації кінцевих продуктів обміну азоту (сечовини, креатиніну). Тривале застосування розчинів глюкози без одночасного призначення ізотонічних сольових розчинів може призвести до різкого порушення водно-електролітної рівноваги, що, в свою чергу, призводить до тканинного ацидозу, вивести з якого хворого в деяких випадках дуже складно.
Доза глікокортикостероїдів є індивідуальною і залежить від динаміки основних симптомів і наявності ускладнень. Призначають гідрокортизон — 3—7 мг/кг на добу, преднізолон — 1—3 мг/кг на добу або інші препарати у відповідних дозах. У випадках розвитку ІТШ добова доза глікокортикостероїдів значно збільшується, досягаючи 5—10 мг/кг (у розрахунку на преднізолон).
Окремі патогенетичні препарати можуть зменшувати або збільшувати концентрацію деяких антибіотиків (антагоністичний або синергічний фармакокінетичний ефект). Так, осмотичні діуретики (манітол, маніт), гіпертонічні розчини глюкози посилюють екскрецію пеніциліну з сечею, знижують його концентрацію в крові і цереброспінальній рідині. Тому на тлі дегідратації наведеними осмотичними діуретиками треба скорочувати інтервали між ін'єкціями бензилпеніциліну до 2 год протягом 8 год після застосування діуретиків. Призначення лазиксу (фуросеміду) не потребує корекції інтервалів введення антибіотиків.
Призначення глікокортикостероїдів більш як на три дні призводить до значного зниження концентрації бензилпеніциліну в цереброспінальній рідині, що зумовлено зниженням проникності гематоенцефалічного бар'єра внаслідок тривалої дії гормонів. Встановлено, що кофеїн, еуфілін, баралгін мають синергічний ефект щодо антибіотиків. Ці препарати збільшують концентрацію бензилпеніциліну в цереброспінальній рідині.
Важливе значення в комплексному лікуванні мають протизапальні засоби, антигістамінні препарати. При збудженні хворого, судорогах, гіпоксії мозку призначають нейролептики (у вікових дозах розчини: 20 % —натрію оксибутирату, 0,25 % —дроперидолу, 0,5 % — сибазону, або реланіуму, седуксену) і засоби, що підвищують стійкість тканин мозку до гіпоксії (вітаміни В1, B6, нікотинову кислоту, ноотропні засоби: пантогам, піридитол). Рекомендується широке застосування ангіопротекторів — пармідину, натрію етамзилату, трибенозиду, які можуть бути ефективними при менінгококцемії та ангіопатії, що періодично спостерігається при різних формах менінгококової хвороби.
Госпіталізація носіїв менінгокока не є обов'язковою, призначають протягом 5 днів усередину левоміцетин або сульфален в середньотерапевтичних вікових дозах.
Профілактика передбачає раннє і повне виявлення джерела інфекції, санацію носіїв, ізоляцію і лікування хворих. Госпіталізація хворих на генералізовані форми є обов'язковою. Виписка зі стаціонару можлива при клінічному видужанні та двох негативних результатах бактеріологічного дослідження слизу з носоглотки, які проводять не раніше, ніж через 3 дні після закінчення антибактеріальної терапії з інтервалом 3 дні.
В осередку інфекції протягом 10 днів проводять медичний нагляд за особами, що були в контакті з хворими, а також їх дворазове (за цей період) бактеріологічне обстеження. У колективи,
де виявлені хворі на менінгококову хворобу, нові особи не приймаються протягом 10 днів після ізоляції останнього хворого. Для профілактики менінгококової хвороби серед осіб, що були в контакті, застосовують імуноглобулін, який дає епідеміологічний ефект, найбільш виражений протягом місяця.
Перспективним е проведення під час спалахів активної імунізації полісахаридними вакцинами А і С. Вивчається імунологічна та епідеміологічна ефективність вакцин проти менінгококів групи В.