Порівняльна характеристика результатів терапії в різних підгрупах. При оцінці динаміки вираженості психопатологічних проявів (за шкалою загального клінічного враження – CGI), було виявлено наступне: більш висока ефективність терапії спостерігалась у хворих 1 підгрупи (які використали спеціальну комплексну терапію) з переважанням показників «значного поліпшення» - 62,4%, «помірного покращення» – 35,4%. «Незначне поліпшення» відмічалось лише у двох осіб (2,2%) зі значними соматичними наслідками СД. У хворих 2 підгрупи (що отримували стандартне лікування) динаміка психічного стану визначалась переважно як «незначне поліпшення» (54,1%) та «помірне покращення» (37,7%), а у 8,2% випадків було констатовано «відсутність поліпшення»; «значного покращення» в цій групі практично не спостерігалося. Позитивна динаміка провідних психопатологічних синдромів у першій підгрупі хворих перевищувала таку в другій підгрупі, у середньому в 2 рази. Зокрема, більш виражена динаміка спостерігалась у випадках тривожно-депресивного та депресивного синдромів, менша – астено-депресивного та депресивно-іпохондричного, що супроводжувалося, як правило, наявністю соматичної обтяженості.
Дослідження динаміки показників інтелекту показало більше виражений рівень психічної компенсації у хворих при спеціальній комплексній терапії і менший – при стандартному лікуванні (р<0,05). Крім того, виявлені певні дисоціативно-дефіцитарні особливості (у ВІ – асоціативного мислення, оперативної пам’яті, темпу мислення, ступеню уваги; в НІ – зниження ступеню уваги, конструктивних і логічних дій та ін), що зберігалися на підвищеному рівні в зв’язку з неповною компенсацією психічних функцій. При дослідженні динаміки міри конфліктності (МК) у досліджуваних хворих було виявлено значне зниження цього показника, більш виражене у 1 підгрупі. При цьому спостерігалося практичне нівелювання МК з тенденцією зниження у «частково виражену», а у ряді випадків – в «нульову». На відміну від 1, в 2 підгрупі залишався значний ступінь МК, що супроводжувалося збереженням емоційної напруженості. Дослідження ступеню домагань виявило у хворих 1 підгрупи значну позитивну динаміку по більшості параметрів. У хворих 2 підгрупи результати були істотно гірше: пацієнти в своїх діях і поведінці зберігали високий ступінь емоційних коливань, негативне відношення до власних дій, зниження фону настрою, підвищення емоційної напруженості, тривожних побоювань, невпевненості у вірності виконання завдання, що в цілому відображало нестабільність їх психічного стану. Дослідження рівня депресії (за шкалою Гамільтона) виявило більш позитивну динаміку у хворих першої підгрупи (18,5±0,14) відносно другої (25,4±0,13 балів) (р<0,05). Аналогічну характеристику мав і стан «тривоги». При цьому ступінь компенсації рівня депресії і тривоги в 1 підгрупі в основному був задовільний, тоді як в 2 підгрупі – середній. Дослідження за методом Монтгомері – Асберга також виявило більш позитивну динаміку показників депресії у хворих 1 підгрупи у порівнянні з такою в 2 підгрупі (відповідно, 18,5±0,97 і 32,3±1,08; р<0,05). Поліпшення в 1 підгрупі склало 56,0%; у 2 підгрупі – 20,7% (р<0,01). Слід зазначити, що, не дивлячись на об’єктивно позитивні результати (особливо в 1 підгрупі), відчуття покращення психічного стану не досягало достатнього рівня. Це говорить про певний рівень аномалії, яка зберігається, в психічному стані хворих і після нівелювання основної фази психогенної ситуації, що можна трактувати як «відносну стабільність» порушення емоційного стану хворих на тлі ДАЕП. Дослідження рівня тривоги (методом Спілбергера-Ханіна) виявило більш значне зниження показників у хворих першої підгрупи (30,2±1,10 бал), у порівнянні з другою (42,4±1,13 балів; р<0,01); поліпшення становило, відповідно, 44,5% та 17,8%. При дослідженні самооцінки особистості отримані результати вказували на значно більший ступінь позитивної динаміки «настрою», «самопочуття», «активності», «працездатності» та «тривоги» у хворих 1 підгрупи. У хворих 2 підгрупи ці показники зберігали негативний характер, що співвідносилося з їх клінічним станом (зниженням фону настрою, підвищенням тривожності в плані невизначеності майбутнього та ін). При цьому відмічалось зниження «самопочуття» на фоні низької «активності». Таким чином, при порівнянні клінічних та експериментально-психологічних показників виявлено більш позитивну динаміку в процесі терапії у пацієнтів 1 підгрупи: більш швидка і значна клінічна компенсація, суттєва стабілізація благополучного емоційного фону (з більшим ступенем нівелювання депресії і тривоги), підвищення рівня самооцінки особистості (настрою, самопочуття, активності, працездатності); певна дезактуалізація психогенно травмуючої ситуації, значне поліпшення параметрів вербального та невербального інтелекту – у зв’язку з підвищенням активної уваги, функцій оперативної пам’яті, темпу та об’єму процесів мислення та ін., що супроводжується зниженням ступеню емоційної напруги. У зв’язку з емоційною компенсацією цих пацієнтів став більш адекватним рівень особистісних домагань, з’явилася достатньо оптимістична оцінка свого стану з позитивним настроєм на майбутнє. Однак, вказані параметри не досягали рівня стандартних, що демонструвало неповний ступень психофізіологічної компенсації хворих. Але у пацієнтів 1 підгрупи достовірно вона була значно вищою, ніж у 2 підгрупі. Виходячи з цього, слід визначити доцільним використання розробленого комплексу лікування хворих похилого віку з депресивними розладами і СД (на фоні ДАЕП) в умовах стаціонару та підтримуючої (профілактичної) психокорекції – амбулаторно, на протязі 1-го року (як найбільш суїцидонебезпечного періоду).
Катамнестичне дослідження, проведене аналогічними методами через один рік, показало подальшу позитивну динаміку показників, що вивчалися. При цьому в 1 підгрупі більшість патологічних психофізіологічних характеристик, що не компенсувалися на момент виписки зі стаціонару у віддаленому періоді, наближалися до норми. В протилежність їм, 19,2% хворих 2 підгрупи в значній мірі зберігали частину порушень психічних функцій, які, не проявляючись клінічно, мали маскований характер та призводили до декомпенсації психічного стану і повторних СД. Повторні госпіталізації за даний період склали у 1 підгрупі 3,2%; у 2 – 27,5%. Патопсихологічне дослідження у віддаленому періоді продемонструвало наступні результати. Дослідження рівня домагань довело статистично достовірну різницю між показниками 1 та 2 підгрупи, що наглядно демонструється не тільки загальною кількістю неадекватних реакцій (відповідно у цих групах, 61 та 94), а й в перерахунку їх на 1-го хворого (відповідно, 0,69±0,08 та 1,12±0,14) Статистично достовірним виявилося покращення показників вербального (ВІ), невербального (НІ), та загального рівня інтелекту (IQ) у двох досліджуваних підгрупах. Так, у ВІ цей показник становив 94,8±0,15 та 90,2±0,07 балів відповідно (при р<0,05), а у НІ 92,8±0,17 та 85,2±0,09 балів (при р<0,01), а загальний рівень IQ становив 93,4±0,13 та 88,2±0,14 балів відповідно (при р<0,01). При дослідженні міри конфліктності (МК) виявлено більш переконливу та достовірну різницю (р<0,01) між рівнем МК у першій підгрупі (2,23±0,12) та у другій (6,18±0,14), при чому спостерігалася тенденція наближення показників першої підгрупи до групи порівняння (1,76±0,11), p>0,05. Дослідження рівня депресії за шкалою Гамільтона також вірогідно (р<0,05) довело більш позитивну динаміку зниження рівня депресії у хворих 1 підгрупи (12,8±0,11) у порівнянні з 2 підгрупою (21,2±0,13). При дослідженні рівня депресії за методикою Монтгомері-Асберга було виявлено також достовірне (р<0,05) зниження рівня депресії у 1 підгрупі (10,9±0,14) у порівнянні з 2 (19,2±0,69). Дослідження рівня тривоги методикою Спілбергера-Ханіна також показало достовірне (р<0,05) зниження рівня реактивної та особистісної тривожності з перевагою цих показників у 1 підгрупі (20,2±0,73 і 18,2±0,42 балів у першій та 31,3±0,84 18,7±0,72 балів у другій підгрупі відповідно). Рівень самооцінки у хворих 1 підгрупи майже досягав рівня вікової норми (р<0,05) по проходженні року, показники рівня самооцінки хворих 2 підгрупи суттєво відрізнялись, остаючись достовірно зміненими.
Розроблені заходи профілактики суїцидальної поведінки серед літнього контингенту включають в себе наступне: а) первинна профілактика (власне превенція суїцидів у широкому розумінні) має за мету ранню діагностику депресивних розладів на тлі ДАЕП та їх корекцію в амбулаторних (за наявності легкого ступеню депресії) або стаціонарних (за наявності депресії середнього або важкого ступеню, чи при відсутності позитивного ефекту від амбулаторного використання антидепресантів) умовах. Через схильність людей похилого віку до психічної декомпенсації є також доцільними регулярні огляди у дільничного психіатра; якщо ж хворий не погоджується із запропонованою госпіталізацією до психіатричного стаціонару, необхідне встановлення активного динамічного нагляду за ним дільничного психіатра з залученням психотерапевта, психолога та патронажної служби, про що мають бути попереджені особи з найближчого соціального оточення хворого; б) вторинна профілактика (що спрямована на попередження рецидиву аутоагресивної поведінки в означеного контингенту хворих) включає в себе спеціально розроблений комплекс кризової когнітивно-біхевіоральної психотерапії (оптимістичної спрямованості) та аутогенного тренування, що проводиться пацієнтам в період їх перебування в стаціонарних умовах після купірування загрожуючих життю соматоневрологічних наслідків суїциду; в) третинна профілактика (метою якої є недопущення соціальних ускладнень психопатології та СД), проводиться з пацієнтами та їх родичами (або найближчим соціальним оточенням) протягом 1 року після виписки хворого з психіатричного стаціонару. Вона представлена комплексом реабілітаційних програм з урахуванням вікової, гендерної, професійної, етнокультуральної та релігійної специфіки пацієнтів з активним залученням не тільки дільничного психіатра, а й психотерапевтів, психологів, соціальних працівників.