Основна мета систематичної терапії подагри - стійке зниження концентрації сечової кислоти в крові. При цьому не тільки запобігається прогресування захворювання, але і можливо зворотний розвиток тофусів. Особливо важливо запобігти загострення, тому що вони ускладнюють перебіг захворювання, сприяючи важким ускладненням [7].
Знизити урикемію можна шляхом пригнічення утворення сечової кислоти або збільшенням її ниркової екскреції, тобто урикозуричної дії (ним володіють пробенецид і сульфінпіразон, відсутні на фармацевтичному ринку України). Урикозуричний ефект створює антигіпертензивний препарат лозартан. Його можна рекомендувати при сполученні артеріальної гіпертензії з подагрою або безсимптомною гіперурикемією [8].
З гіпоурикемічною метою запропоновані також препарати рекомбінантної урикази - ферменту, що перетворить сечову кислоту в алантоїн. Однак вони не знайшли широкого застосування через виражену імуногенність і використовуються переважно в онкології при синдромі лізису пухлин, що супроводжується масивною гіперурикемією [6].
Найбільш відомий і єдиний гіпоурикемічний препарат на вітчизняному фармацевтичному ринку - алопуринол. Інгібуючи ксантиноксидазу, він зменшує синтез сечової кислоти, її концентрацію в крові і нагромадження в тканинах [2, 3]. Окислюючи пуринові субстрати, ксантиноксидаза паралельно генерує вільні радикали, і зниження окисного стресу є додатковим позитивним ефектом інгібіторів ксантиноксидази. У зв'язку з цим досліджується кардіопротекторна дія алопуринолу при хронічній серцевій недостатності [3].
Терапію алопуринолом рекомендують проводити по типу "титрування дози". Визначення мінімальної ефективної дози необхідно для зменшення ризику побічних ефектів і лікарських взаємодій, досить ймовірних у пацієнтів з подагрою і супутніми захворюваннями. Цільовий рівень сечової кислоти в крові - менш 0,36 ммоль /л. Алопуринол не показаний при приступі гострого артриту, він призначається після блокування атаки. У міжприступному періоді препарат приймають постійно [4].
Оцінка ефективності лікування показує, що в попередній період жоден з пацієнтів не застосовував алопуринол постійно, а 23 % лікувалися тільки НПВП [8]. Недостатнє розуміння необхідності довічного лікування (загальновизнаного у випадку АГ, цукрового діабету й ін. хронічних захворювань) і низький комплайнс - актуальні проблеми противоподагричної терапії [7]. При безсимптомній гіперурикемії, коли не показане медикаментозне лікування, вони взагалі є чинником, що визначають діагноз [5].
Побічні ефекти і небезпечні взаємодії алопуринолу. Впровадження гіпоурикемічних препаратів принципово змінило перебіг подагри, знизивши число випадків подагричного артриту і тофусної подагри. Але незадовільна переносимость алопуринолу відзначається в 20 % пацієнтів. Можливі реакції гіперчутливості, висипка, лихоманка, еозинофілія, скарги з боку ЖКТ, гепатит, порушення функції нирок. Часто (до 50 % випадків) вони виникають у пацієнтів з безсимптомною гіперурикемією, що, на думку більшості фахівців, не вимагає медикаментозної корекції [6]. Алопуринол підвищує ризик алергійних реакцій на ампіцилін і амоксицилін, шкірних проявів і анафілактоїдних реакцій на каптоприл, сповільнює метаболізм теофіліну [2]. При сполученні з алопуринолом необхідне зниження дози непрямих антикоагулянтів, більш частий контроль показників згортання крові, а також гіпоглікемічного засобу хлорпропаміду. Ефективність алопуринолу зменшується при сполученні з урикозуричними препаратами, великими дозами саліцилатів. Алопуринол може викликати сонливість і запаморочення, тому необхідно утримуватися від водіння автомобіля і роботи з механізмами. Особлива обережність потрібно при призначенні алопуринолу хворим із захворюваннями нирок: без корекції дози можливі порушення кровотворення, васкуліт зі шкірними проявами, ураження печінки і нирок, що вимагає негайної відміни препарату. У цій категорії пацієнтів зростає токсичність НПВП і колхіцину [2].
При приступах подагри лікування вимагає постільного режиму, необхідно строге дотримання голодної дієти, що містить у собі вживання соків, солодкого чаю, лужних мінеральних вод, сухого печива. Подагра - хвороба, лікування якої неможливо без винятку з раціону харчування хворого шкідливих при такій хворобі продуктів. Стругаючи дієта при лікуванні - різке обмеження багатих пуринами продуктів, зниження калорійності уживаної їжі, відмовлення від спиртного. Лікування подагри проводиться як методами традиційної класичної медицини, так і народними засобами, що у деяких випадках захворювання подагрою більш кращі. На тлі традиційних і нетрадиційних методів лікування виділяється своєю ефективністю східна медицина.
При подагрі лікування методами традиційної класичної медицини використовує безліч лікарських препаратів. Однак, якщо застосовується традиційна методика, варто ретельно контролювати дози, у противному випадку можуть виникнути неприємні ускладнення (на практиці навіть строгий контроль доз не рятує від ускладнень). Узагалі говорячи, методи класичної медицини малоефективні при лікуванні цього серйозного захворювання.
Застосування методів східної медицини дає стійкий позитивний результат і повертає людини до комфортного стану. Методи східної медицини, застосовувані при лікуванні подагри в клініці, дають можливість нормалізувати порушений обмін речовин в організмі, поліпшується гормональний обмін, зростають тканинний обмін і проникність судин, поліпшується кровопостачання тканин, активізується процес відновлення на клітинному рівні. Застосування точкового масажу, голкотерапії й інших зовнішніх методів впливу разом з фітопрепаратами дозволяє досягати стабільно позитивних результатів при лікуванні хворих, що страждають подагрою.
Ведучі патогенетичні механізми подагричної нефропатії зв'язані з підвищенням синтезу сечової кислоти в організмі, а також з розвитком дисбалансу між процесами канальцевої секреції і реабсорбції уратів. Гіперпродукція сечової кислоти викликана дефіцитом гіпоксантин-гуанінфосфорибозилтрансферази (ГГФТ). ГГФТ контролюється генами, локалізованими в Х-хромосомі. Цим пояснюється той факт, що подагрою занедужують майже винятково особи чоловічої статі. Повний дефіцит ГГФТ приводить до синдрому Леша-Найхена, що характеризується раннім і особливо важким перебігом подагри. Серед інших варіантів ювенільної спадкоємної подагри - форми, викликані мутацією канальцевого білка Тамма-Хорсфолла, нуклеарного печіночного фактора - RCAD (renal cyst and dіabetes)-синдром (сполучення подагри з кистозною дисплазією нирок і інсуліннезалежним цукровим діабетом) [4]. До гіперурикемії приводить також посилене внутрішньоклітинне руйнування аденозинтрифосфату (АТФ): дефект, властивий гликогенозу (І, ІІІ, V типу), уродженої нестерпності фруктози, хронічному алкоголізмові [1]. У той же час у більшості хворих первинною подагрою виявляються порушення тубулярной функції нирок: зниження секреції, посилення різних фаз реабсорбції. Важливу роль у патогенезі грає сприяючий кристалізації уратів у сечі дефект канальцевого ацидогенезу [2]. Дефект виявляється утворенням при подагрі сечі з непохитно кислою реакцією (рн < 5).
Ушкоджуючя дія гіперурикозурії на нирки приводить до уратного нефролітіазу з вторинним піелонефритом, ураження уратами інтерстиціальної тканини нирок з розвитком хронічного тубуло-інтерстиціального нефриту, а також до ренальной гострої ниркової недостатності (ГНН) за рахунок внутрішньоканальцевої обструкції кристалами сечової кислоти (гострої сечокислої нефропатії).
Гіперурикемія за рахунок активації ниркової ренінангіотензинової системи і циклооксигенази-2 підсилює продукцію реніну, тромбоксана і фактора проліферації гладеньм`язових клітин судин, а також індукує атерогенную модифікацію ліпопротеїнів дуже низької щільності (ЛПДНЩ).
У результаті розвивається аферентна артеріолопатія з нирковою гіпертонією і наступним гломерулосклерозом і нефроангіосклерозом [5].
Уратний нефролітіаз характеризується, як правило, двостороннім ураженням, частими рецидивами каменеутворення, іноді кораловидним нефролітіазом. Уратні камені рентгенонегативні, краще візуалізуються на ехографії. Ниркова колька супроводжується гематурією, уратною кристаллурією. При тривалій нирковій кольці нефролітіаз може ускладнитися атакою вторинного піелонефриту, постренальної ГНН. При тривалому перебігу приводить до гідронефротичної трансформації нирок, піонефрозу.
Хронічний тубулоінтерстиціальний нефрит. Виявляється стійким сечовим синдромом, що часто сполучиться з артеріальною гіпертонією. При цьому протеінурія, що не перевищує 2 г/л більш ніж у половини хворих, сполучиться з мікрогематурією. Конкрементів звичайно не виявляється, однак відзначаються епізоди макрогематурії з минущої олігурією і азотемією, провокованою дегідратацією. У 1/3 хворих виявляються двосторонні медулярні кисті (0,5-3 cм у діаметрі). Типово раннє приєднання гіпостенурії і никтурії, а також гіпертонії з гломерулосклерозом. Артеріальна гіпертонія звичайно носить контрольований характер. Поява важкоконтрольованої гіпертонії свідчить про прогресування гломерулосклерозу і нефроангиосклерозу або формуванні атеросклеротического стенозу ниркових артерій.