Дванадцятипала кишка (стр. 2 из 2)
Вени верхньої порції першої частини дванадцятипалої кишки разом з венами пілоричного відділу відкриваються в v.gastroepiploica dexira (мал. 1.6, 1.7).
Це субпілоричні вени. Нижня порція першої частини кишки дренується веною suprapylorica, що входить в v.portae або в v.pancreaticoduodenalis posterior superior. Анастомози між субпілоричними й супрапілоричними венами обплутують дванадцятипалу кишку.
Венозні аркади дванадцятипалої кишки супроводжують однойменні артеріальні аркади. Передні верхні вени впадають в v.gastroepiploicf dextra, у той час як задня верхня йдучи за загальну жовчну протоку, упадає в v.porta. Нижні вени впадають у верхню мезентеріальну, нижню мезентеріальну, селезінкову й першу тонко кишкову вени.
4. Лімфатична система дванадцятипалої кишки
Дванадцятипала кишка багата шляхами лімфатичного дренажу. Він починається від коротких інтрамуральних стволів (лактілл), які відходять від слизуватої оболонки. Ці стволи формують два лімфатичних сплетіння: на власній пластинці слизуватої оболонки і потужніше - у підслизовому шарі. Лімфатична система дванадцятипалої кишки має тісні взаємозв'язки з лімфатичним апаратом шлунка, підшлункової залози, печінки й жовчних проток, які забезпечують загальні шляхи лімфо відтікання.
Лімфатичні колектори відходять від передньої й задньої стінок кишки й дренуються в передні й задні, як нижні, так і верхні, панкреатодуоденальні лімфовузли (мал. 1.8). Передня група лімфатичних вузлів знаходиться попереду від голівки підшлункової залози, а задня - позаду від неї. Ці вузли є основними для дванадцятипалої кишки й супроводжують артерії й вени. Далі вони дренуються в лімфовузли, розташовані в усті верхньої брижєєчної артерії. Крім того, від верхньої горизонтальної частини дванадцятипалої кишки лімфа (разом з лімфою від голівки підшлункової залози) іде у двох протилежних напрямках: нагору до печіночним й над пілоричним вузлам, а далі до черевних; вниз - до описаних вище панкреатодуоденальних лімфатичних вузлів. При метастатичному блоці цих лімфатичних вузлів можливий ретроградний лімфовідтік у лімфатичні вузли жовчного міхура й воріт печінки.
5. Гістологія дванадцятипалої кишки
Стінка дванадцятипалої кишки складається із трьох оболонок: серозної (tunica serosa), м'язової (tunica muscularis), слизуватої (tunica mucosa) і підслизуватої основи (tela submucosa), відділеної від слизуватої оболонки м'язовою пластинкою (lamina muscularis mucosae). Найбільш значиме функціональне навантаження несе слизувата оболонка. У початковій частині кишки протягом 5-6 см. вона не має складок. Дистальнєє з'являються рідкі низькі, переважно поздовжні складки. В інших відділах — складки кругові. Висота їх збільшується в міру наближення до тонкої кишки. У місцях зрощення стінки кишки з підшлунковою залозою складки низькі, одна з них, як уже повідомлялося, лежить подовжньо у великого дуоденального соска (plica longitudinalis duodeni), а поблизу flexura duodenojejunalis вони йдуть у косому напрямку.
Площа слизуватої оболонки дванадцятипалої кишки значно збільшена за рахунок існування кишкових ворсинок. На 1 мм 2 розташовується від 10 до 40 ворсинок висотою 200-700 мкм.
Найважливішими й численними клітками епітелію ворсинок є циліндричні абсорбтивні клітки, відомі як ентероцити. Між латеральними сторонами сусідніх ентероцитів існують складні зв'язки, а їх верхівки тісно передлежать друг до друга завдяки спеціальному сполучному комплексу, що підтримує структурну єдність слизуватої оболонки.
Найбільш важливою відмітною ознакою ентероциту варто визнати наявність апікальної "щіткової" облямівки, що складається з регулярно розташованих мікро ворсинок, висота яких до 1 мкм. і діаметр до 0,1 мкм., і покрита глікокаліксом. Передбачається, що глікокалікс, який містить велику кількість вироблюваних ентероцитами вуглеводів, виконує не тільки захисну (імунологічну) функцію, але також відіграє важливу роль у модифікуванні й утриманні внутрішньо просвітного вмісту абсорбтивною кліткою завдяки ферментативній активності.
Клітки в криптах є здебільшого "недиференційованими" попередниками зрілих усмоктувальних кліток ворсинок. У міру переміщення кліток до шийки крипти відбувається їхнє дозрівання. Встановлено, що в нормальній слизуватій оболонці приблизно три крипти "постачають" клітками одну ворсинку.
Між усмоктувальними клітками ворсинок і генеративних кліток крипт, перебуваючи з ними в тісному контакті, розташовуються келихоподібні клітки. Келихоподібні клітки являють собою прості, що секретують слиз структури, не здатні до розподілу. Слиз виробляється в ендоплазматичному ретікулумі, концентрується в пластинчастому комплексі у вигляді крапельок і випливає з апікальної частини клітки. Муцин грає важливу захисну роль, а крім того зміна його секреції може оцінюватися як можливий маркер неопластичного процесу.
У дванадцятипалій кишці є спеціалізовані залози в підслизовому шарі, які з'єднуються із криптами за допомогою припливів. Передбачається, що ці дуоденальні залози є попередниками метапластичного епітелію шлункового типу, виявленого у дванадцятипалій кишці при гиперацидних станах.
В основі кишкових (лібіркюнових) крипт зустрічаються клітки Кульчицького. Раніше вони описувалися як аргентафінні, аргирофільні або ентерохромафінні клітки через їхню властивість офарблюватися сріблом або солями хрому. У цей час вони поєднуються в більшу групу спеціалізованих нейросекреторних (ентероендокрінних) кліток. Число підвидів цієї групи кліток увесь час росте. Здатність секретувати гормонально активні поліпептиди, засвоювати й декарбоксилувати субстанції — попередники біогенних амінів визначила загальну назву цих кліток - АРІД (amine content, precustor uptake, decarboxilation).
Одними з найбільш відомих членів цієї групи є ентерохромафінні клітки ( Е-Клітки), що виробляють 5-гидрокси-тріптамін (серотонін); EG-Клітки (L-клітки), що виробляють ентероглюкагон; С-Клітки - гастрин; S-Клітки - секретин.
Власна пластинка слизуватої оболонки - назва сполучної тканини слизуватої оболонки дванадцятипалої кишки. Власний шар не тільки забезпечує цілісність усмоктувального епітелію за допомогою сполучнотканинних волокон і гладко м’язових кліток, але є важливим компонентом периферичної або вторинної лімфоретікулярної системи. Він містить лімфоїдні й плазматичні клітки, зустрічаються лімфоїдні скупчення. Ці лімфоїдні скупчення збільшуються в розмірах і числі в каудальному напрямку, досягаючи максимуму в термінальному відділі підвздошної кишки й червоподібному відростку, де вони відомі як Пейерови бляшки.
У підслизовій основі від дистального відділу привратника до великого дуоденального соска розташовуються Брунера (Brunner) дуоденальні залози Брунера.
У верхній частині дванадцятипалої кишки вони зустрічаються й у слизуватій оболонці. Кінцеві відділи дуоденальних залоз, що мають складну альвеолярно-трубчасту будову, утворені великими секреторними клітками, що містять нейтральні мукополісахариди.
Вивідні протоки дуоденальних залоз відкриваються у основі або на бічних стінках крипт. Епітелій протоків низько- або високопризматичний, цитоплазма його містить гранули, що зливаються, нейтральних мукополісахаридів.
М'язова оболонка дванадцятипалої кишки утворена пучками гладких м'язових кліток, розташованих у два шари. Зовнішній більш тонкий шар становить поздовжні пучки, які з'єднуються з м'язовими волокнами шлунка по малій його кривизні, забезпечуючи безперервність перистальтичної хвилі по гастродуоденальному переходу. Внутрішній шар становлять циркулярні пучки. Шари й пучки м'язів розділені прошарками пухкої сполучної тканини.
Серозна оболонка складається з волокнистої сполучної тканини й містить велику кількість еластичних волокон. Вона покрита шаром плоских мезотеліальних кліток. Між серозною й м'язовою оболонками є підсерозний шар, представлений пухкою сполучною тканиною. Особливо добре він розвинений у місцях переходу серозного покриву дванадцятипалої кишки у зв'язування або парієнтальну очеревину.
Список літератури
1. Дробни Ш. Хирургия кишечника (пер. с венгерского). Будапешт, 1983.- 591 с.
2. Петров С. В. Общая хирургия / Оформление обложки С. Л. Шапиро, А. А. Олексенко. – СПб.: Издательство «Лань», 1999. – 672 с.
3. Петров В.П., Ерюхин И.А. Кишечная непроходимость. М.: Медицина, 1989. – 288 с., ил.
4. Семионкин Е.И. Колопроктология (Учебное пособие) – М: ИД МЕДПРАКТИКА – М, 2004, 234 с.
5. Симич П. Хирургия кишечника. – Бухарест.: Медицинское издательство, 1979. – 400 с.
6. Факультетська хірургія / За ред.. В.О. Шідловського, М.П. Захараша. - Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. – 544 с.