У деяких аспектах теорія розвитку позв'язана з дофамінергетичной гіпотезою: розглядається можливість недостатньої зрілості (неповного дозрівання) дофаминергичної системи мозку; допускається, що нейроанатомичні зміни в дофаминергічній системі мозку можуть виникати приблизно в ІІ половині вагітності під впливом різних агонистов дофамина, що попадають у плід з організму матері.
Теорія порушення розвитку мозку в даний час приймається до уваги і при розгляді основ схильності до шизофренії й існування груп ризику з усіма властивими ним психологічними, нейрофізіологічними і поведінковими особливостями.
В даний час найбільш переконлива генетична гіпотеза. В основі її лежать результати вивчення спадкоємного нахилу при шизофренії, що показали нагромадження випадків хвороби в родинах хворих шизофренією, дані про конкордантність близнюків по шизофренії, і результати досліджень з використанням "стратегії прийомних дітей" (strategy of adopted chіldren).
Дотепер залишається нез'ясованим тип спадкування шизофренічних психозів. У багатьох країнах світу для встановлення типу спадкоємної передачі цього психозу були вивчені багато тисяч членів родин хворих. Отримані результати свідчать скоріше про існування високої клінічної і генетичної гетерогенності різних форм шизофренії. Природа цієї спадкоємної гетерогенності поки не встановлена. Чи заснована вона на розмаїтності мутацій, що привертають до розвитку шизофренії, або ця гетерогенність зв'язана з різними полігенними варіантами спадкування (моделі з граничним проявом, оліголокусними системами й ін.), поки затверджувати важко. Великі надії в зв'язку з цим покладаються на молекулярно-генетичні дослідження.
Імовірніше всього, клінічні форми шизофренії генетично відрізняються один від одного різними констеляціями ряду дискретних спадкоємних факторів, унікальна комбінація яких створює своєрідність картини і плину різних форм захворювання.
Головне питання полягає в тому, як спадкоємний нахил визначає маніфестацію шизофренії і через які конкретні біологічні механізми здійснюються патогенетичні процеси при різних її формах. У цій області проводяться інтенсивні дослідження, серед яких у першу чергу повинні бути розглянуті підходи до взаємодії генетичних і внутрішньосередових факторів.
Незважаючи на те, що ведуча роль спадкоємних детермінант у етіології шизофренії очевидна і визначається великим коефіцієнтом спадковості, виявлення й ідентифікація систематичних средових факторів загально-сімейного характеру також немаловажні. Визначення цих факторів і розуміння механізмів їхньої взаємодії з генотипом, що призводить до розвитку психозу, можуть виявитися реальною основою для розробки профілактичних заходів у відповідному напрямку. На зорі клінічної генетики Т. І. Юдін підкреслював, що "вивчення генетики шизофренії сприяє розумінню перебігу хвороби, але основною задачею і при генетичному вивченні повинно бути знаходження средових факторів, що виявляють психоз. Тільки спільне вивчення спадковості і середовища може дати важливі і правильні результати. Цей методологічний принцип, сформульований Т. І. Юдіним більш 40 років тому, залишається основою сучасних представлень про етіологію ендогенних психозів.
У зв'язку з цим медико-генетичне консультування стає методом профілактики психічних захворювань. Виділення груп підвищеного ризику по психозах на основі генетичного аналізу і результатів біологічних досліджень дозволяє усунути вплив постійних (систематичних) средових факторів і тим самим запобігти маніфестації хвороби. Особлива увага потрібно у випадках із установленим двостороннім спадкоємним ускладненням (у родинах обох, чоловіка і жінки є нагромадження психічних захворювань).
Усе вищевикладене дозволило зробити висновок про те, що шизофренія відноситься до мультифакторних полігенних захворювань, у зв'язку з чим великі надії покладалися на молекулярно-генетичні дослідження.
У психіатрії, незважаючи на труднощі, властиві мультифакториальним полігенним захворюванням, проводяться інтенсивні молекулярно-генетичні дослідження. До основних напрямків таких досліджень відносяться аналіз зчеплення молекулярних маркерів з передбачуваними генами-кандидатами, аналіз асоціацій специфічних аллелей із захворюванням і пошук мутацій у генах, відповідальних за виникнення патології. Усі вони спрямовані на виявлення гена або генів, відповідальних за психічну патологію. В. Е. Голимбет і соавт. (1997), що проаналізували ситуацію в розглянутій області, відзначили, що основ говорити про визначені гени, зв'язаних з виникненням шизофренії, немає.
Пошук "головного" гена, що викликає шизофренію (або інший ендогенний психоз), являє собою складну задачу, тому що такий ген може бути виявлений шляхом аналізу зчеплення, а для цього будуть потрібні дослідження великих родоводів з багатьма випадками захворювання. Крім того, ділянки генома, що є об'єктом пошуку передбачуваних генів шизофренії, досить численні: вони включають гени дофаминових рецепторів, рецепторів ГАМК, серотоніна, деяких ферментів обміну катехоламінів, фактора росту нервів і ін.
Поряд з пошуками "головного", або "єдиного", гена при шизофренії не виключається можливість існування декількох генів, що мають відношення до розвитку шизофренії. При цьому допускається два варіанти: кожний з генів вносить частковий вклад у розвиток захворювання або окремі гени беруть участь у розвитку різних клінічних варіантів хвороби. В останньому випадку це відповідало б уявленням про клінічну гетерогенність шизофренії й існування групи захворювань, поєднуваних поняттям "шизофренія".
Приведені дані свідчать про те, що молекулярно-генетичні дослідження найближчим часом можуть привести до встановлення нових істотних фактів про природу спадкування шизофренії.
Шизофренічні розлади в цілому характеризуються фундаментальними і характерними розладами мислення і сприйняття, а також неадекватним або зниженим афектом. Як правило, зберігається ясна свідомість і інтелектуальні здібності, хоча з часом можуть з'явитися деякі когнітивні порушення. Розлади, властиві шизофренії, уражають фундаментальні функції, що додають нормальній людині почуття своєї індивідуальності, неповторності і цілеспрямованості. Найчастіше найбільш інтимні думки, почуття і дії начебто стають відомими іншим або ними розділяються. У таких випадках може розвитися роз'яснювальне марення, начебто існують природні або надприродні сили, що впливають, часто вигадливим чином, на думки і дії людини. Такі люди можуть розглядати себе як центр усього того, що відбувається. Нерідкі слухові галюцинації, що коментують поводження або думки людини. Сприйняття також часто порушується: кольори або звуки можуть здаватися незвичайно яскравими або якісно зміненими, а малозначні риси звичайних речей можуть здаватися більш значимими, чим весь предмет у цілому або загальній ситуації. Розгубленість також часто зустрічається на ранніх стадіях захворювання і може привести до думки, що повсякденні ситуації володіють незвичайним,частіше лиховісним, значенням, що призначено винятково для даної людини. Характерним порушенням мислення при шизофренії є те, що незначні риси загальної якої-небудь концепції (які подавлені при нормальній цілеспрямованій психічній діяльності) стають переважними і заміняють ті, котрі більш адекватні для даної ситуації. Таким чином, мислення стає нечітким, переривчастим і неясним, а мова іноді незрозуміла. Переривання думок і думки, що втручаються, також являють собою часте явище, і в хворих з'являється відчуття зникнення думок. Характерно поверхневий настрій із примхливістю і неадекватністю. Амбівалентність і вольові розлади можуть проявитися як інертність, негативізм або ступор. Можливі кататонічні розлади. Початок захворювання може бути гострим з вираженими порушеннями поводження або поступовим, з наростаючим розвитком дивних ідей і поводження. Перебіг захворювання також виявляє значне різноманіття і ніяким чином не означає неминучий хронічний розвиток або наростаючий дефект. У деяких випадках, частота яких варіює в різних культурах і популяціях, видужання може бути повним або майже повним. Чоловіки і жінки занедужують приблизно однаково часто, але в жінок є тенденція до більш пізнього початку хвороби. Хоча чітких патогномонічних симптомів нема, для практичних цілей доцільно розділити вищевказані симптоми на групи, що є важливими для діагностики і часто сполучаться, такі як: а) луна думок, вкладання або відібрання думок, їх радіомовлення (відкритість); б) марення впливу, впливу або пасивності, що чітко відноситься до рухів тіла або кінцівок або до думок, діям або відчуттям; маревне сприйняття; в) галюцинаторні голоси, що представляють собою поточний коментар поводження хворого або обговорення його між собою; інші типи галюцинаторних голосів, що виходять з якої-небудь частини тіла; г) стійкі маревні ідеї іншого роду, що неадекватні для даної соціальної культури і зовсім неможливі по змісту, такі як ідентифікація себе з релігійними або політичними фігурами, заяви про надлюдські здібності (наприклад, про можливість керувати погодою або про спілкування з інопланетянами); д) постійні галюцинації будь-якої сфери, що супроводжуються нестійкими або нецілком сформованими маревними ідеями без чіткого емоційного змісту, або постійні надважливі ідеї, що можуть з'являтися щодня протягом тижнів або навіть місяців; е) переривання розумових процесів або думки, що втручаються, що можуть привести до розірваності або незгідності в мові; або неологізми; ж) кататонічні розлади, такі як порушення, воскова гнучкість, негативізм, мутизм і ступор; з) "негативні" симптоми, такі як виражена апатія, бідність мови, згладженість або неадекватність емоційних реакцій, що звичайно приведе до соціальної відгородженості і зниження соціальної продуктивності; повинне бути очевидним, що ці ознаки не обумовлені депресією або нейролептичною терапією; і) значна і послідовна якісна зміна поводження, що виявляється втратою інтересів, нецілеспрямованістю, бездіяльністю, самопоглиненістю і соціальною аутизацією. Звичайною вимогою для діагностики шизофренії є наявність, як мінімум, одного чіткого симптому (або 2-х менш виразних симптомів), що належить до групи а) - г), або 2 симптомів з д) - і), що повинні відзначатися протягом більшої частини епізоду тривалістю один місяць або більш. Стану, що відповідають цим вимогам, але продовжуються менш місяця (незалежно від того, знаходився хворий на чи лікуванні ні), повинні бути кваліфіковані як гостре шизофреноподібний психотичний розлад або перекодуватися, якщо симптоми продовжуються протягом більш тривалого періоду. Оцінюючи стан ретроспективно, у частині випадків стає очевидним, що продромальні явища можуть передувати гострому психотичному епізоду протягом тижнів або навіть місяців. До продромальних симптомів відносяться: втрата інтересу до роботи, до соціальної діяльності, до своєї зовнішності, до гігієнічних звичок, що сполучиться з генералізованою тривогою, легким ступенем депресії. Через труднощі встановлення часу початку захворювання, критерій наявності розладів протягом одного місяця має відношення тільки до вищезгаданих специфічних симптомів, а не до продромального непсихотичного етапу. Діагноз шизофренії не повинен ставитися при наявності виражених депресивних або маніакальних симптомів, якщо тільки шизофренічні симптоми не передували афективним розладам [29].