Тому продовжується вивчення і вдосконалення вакцин, які створюють традиційними методами біотехнології з використанням реальних на цей день можливостей. Це включає в себе виділення антигенного пухлинного матеріалу і підвищення його імуногенності шляхом сполучення з індукторами (стимуляторами) і ад’ювантами (підтримуючими факторами) імунної відповіді. Тут очевидна перевага збере гається за аутовакцинами, які містять весь спектр антигенів, проти яких припускається виробити імунну відповідь, у тому числі індивідуальні і ступенево-специфічні антигени, які мають відмінності розвитку протипухлинного процесу у кожного конкретного хворого.
Безумовно, аутовакцини мають свої слабкі сторони, і в першу чергу то, що їх використання не дає задовільного ефекту для усіх випадків захворювання. Тому доля хворого значно залежить від індивідуальних особливостей протипухлинного імунітету, а вони можуть значно різниться, тому результат використання вакцин не завжди можна припустити з достатньою точністю.
Пошук найбільш виграшного рішення ведеться по багатьом напрямкам. В частості, велика увага приділяється створенню і використанню для цілей імунотерапії рекомбінантного IL-2. Однак доки можливості використання цього фактора є ще звуженими – з-за трудомісткості і недостатності технології методу, обмеженості спектру пухлин, в відношенні яких відмічається клінічний ефект від використання інтерлейкину.
Як би то ні було, аутовакцина являється сьогодні найбільш дійсним засобом специфічної імунотерапії пухлинної хвороби. А недостатній ефект такої терапії пов’язано ще з тим, що вона часто проводиться на пізніх ступенях процесу, коли пухлина озброєна вже власними факторами захисту, які пригноблюють імунітет. Звідси головне показання до використання вакцини – для проти рецидивної і анти метастатичної профілактики після хірургічного видалення пухлини. Але стратегія комплексної терапії припускає використання і інших методів – хіміо- і променевої терапії, які мають власний імунодепресивний ефект, який сприяє не тільки пригніченню, але і відбору збережених протипухлинних клітин. І проблема складається у тому, щоб підвисити потенціал тих вакцин, які вже є, на базі стандартних вимог, які включають в себе небезпеку їх використання і відсутність побічних ефектів, а також з урахуванням статистично значимих результатів, які підтверджують клінічну ефективність вакцинотерапії
2. Сучасні данні по використанню протипухлинних вакцин
Мета використання протипухлинної аутовакцини в тому, щоб визвати у хворого довготермінову імунну реакцію, яка подавляє або стримує розвиток пухлинного процесу. Головна проблема, яка пов’язана з використанням цієї мети, заклечається в тому, як підвисити антигенність пухлинного матеріалу, щоб стимулювати направлену проти нього імунну відповідь.
В цієї області є визначений досвід, а саме об’єднання специфічного антигенного матеріалу з факторами штучного або природного походження, які підсилюють імунну відповідь. Це могуть бути низькомолекулярні хімічні речовини (гаптени), які модифікують молекулу білка-антигена, або поєднання з високою молекулярною масою. До таких речовин частіше всього відносять компоненти мікробних клітин. Їх використання достатньо логічно: об’єднання такого типу беруть участь у формуванні протимікробного імунітету і стимулюють цитотоксичну реакцію клітин. Клінічна онкологія має великий досвід використання мікробних факторів для стимуляції неспецифічного протипухлинного імунітету, в першу чергу це вакцина БЦЖ.
Данні, які має медицина, переконують в ефективності аутовакцин, які отримані таким шліхом. В СЩА розроблена і успішно використовується вакцина, яка зроблена на основі модифікації аутологічних пухлинних клітин гаптеном (динитрофенилом, ДНФ). Її виготовляють з клітин меланоми хворого (ДНФ-модифікований антиген меланоми + БЦЖ) і три рази вводять внутришкірно. Вакцина ініциює унікальну реакцію – розвиток запалення і розсмоктування окремих вогнищ меланоми. Виживаємість хворих значно вище, ніж при інших методах лікування (в частості, терапії інтерферонами – найбільш ефективний при меланомі).
Існують данні, де продемонстровані позитивні результати використання вакцини, яку виготовлено з операційного матеріалу хворих на недоброякісну пухлину товстого кишечнику у сполученні з БЦЖ. Таке лікування скорочує ризик розвитку рецидиву на 42-61%.
Отримані результати свідкують про очевидну протипухлинну вакцин, які використовували, і дозволяють зробити деякі загальні висновки.
Матеріалом для створення аутовакцини служить зразок пухлинної тканини, який отримано безпосередньо від хворого під час операції і оброблений відповідним образом з метою підвищити його імуногенність (антигенність)
Аутовакцтнація входить до складу комплексної проти рецидивної і анти метастатичної профілактики і терапії, підвищує її ефективність (підвищується число без рецидивних випадків, віддаляється термін появи рецидивів і метастазів).
3. Протипухлинні вакцини на Україні
В НДІ України, в першу чергу в ІЕПОР, дослідження, які направлені на створення аутовакцин, проводяться вже більше 20 років, а перші данні о результатах використання таких вакцин в клінічній практиці отримані ще на початку 80-х років. Дія аутовакцини пов’язана з вибором ад’юванта, який підсилює імунну відповідь. В результаті вивчення якостей різних мікроорганізмів таким ад’ювантом був вибраний Bacillus mesentericus АВ-56. Роботи дозволили встановити наявність у цього мікроорганізму якостей протипухлинного антибіотику. Цей мікроорганізм успішно культивували на субстратах, які у своєму складі мають пухлинну тканину, а ад’ювантний фактор, який предназначено для обробки пухлинного матеріалу, виділяли з культуральної середи. Цей фактор представляє білок (лектин) з наявністю вираженої імуногенної активності: він визиває аглютинацію і гибель пухлинних клітин, а також підвищує імуногенність асоційованих з пухлиною антигенів.
В результаті використання створеної таким чином вакцини стимулюється активність механізмів протипухлинного імунітету: зростає активність натуральних киллерів і специфічних Т-лимфоцитів, а також рівень комплемент-залежних цитотоксичних антитіл, відмічається загальна активація імунної системи – підвищується пролиферативний індекс центральних (вілочкова залоза) і периферичних (лімфовузли, селезінка) органів імунітету, що вказує на втягнення в імунний процес мононуклеарних фагоцитів (дендритних клітин) з послідовною стимуляцією лимфоідної тканини. Вакцинація в післяопераційний період пригнічує життєздатність пухлинних клітин, що залишилися, і таким шляхом запобігає або заповільнює розвиток метастазів і рецидивів. Всі ці факти доказані в ході значних експериментів на тваринах, а сумарний результат був такий: після 3-кратної імунізації вакциною стійкість експериментальних мишей до послідовного розвитку пухлинного процесу (перевівці пухлинного матеріалу того ж походження, що і матеріал вакцини) зростала на 80-100%.
Було створено і пропоновано для клінічних досліджень протипухлинна вакцина першого покоління. Основна частина її клінічних випробувань проводилась в клініках онкології АМН України, а детальне вивчення параметрів вакцинації і незалежна оцінка отриманих даних - на базі Російського онкологічного центра (м. Москва). Результати повністю підтвердили високу ефективність вакцини.
В наступний час паралельно проводяться експериментальні випробування вакцин ІІ і ІІІ–го покоління, які мають ще більш високий імуногенний потенціал і безпечних у використанні, значно зросли кількість випадків такого лікування і строки спостереження за хворими, що дозволяє більш детально і надійно оцінити ефективність імунотерапії.
Імунотерапія недоброякісних пухлин стоїть на порозі важливих відкриттів зі створенням нових вакцин з використанням інфекційних (бактеріальних і вірусних) факторів, які мають зрідство до деяких видів тканин або загальність з етіологічними факторами розвитку передпухлинних захворювань (вірус папіломатоза людини – для новоутворень шийки матки, вірус Епштейна-Барра – для лімфом, віруси гепатитів С і В – для новоутворень печінки, антигени Helicobacter pylori – для новоутворень шлунку).
Література
1. Авгеенко А. И. Молекулярная биология и иммунология канцерогенеза. – М.: Медицина. – 1974. – 328 с.
2. Затула Д. Г. Микроорганизмы, рак и противоопухолевый иммунитет. – К.: Наук. думка, 1985. – 213 с.
3. Новий етап у створенні протиракових вакцин / Потебня Г. П., Семерніков В. А., Лісовенко Г. С. та ін. // Шляхи та перспективи розвитку експериментальної онкології в Україні. – Київ, 2001. – С. 104 – 114.
4. Потебня Г., Лисовенко Г., Ялкут С. Противоопухолевые аутовакцини: перспективы применения. –К.: Doctor, № 2, 2002, С. 52 – 58.
5. Радзиховская Р. М. некоторые закономерности противоопухолевого иммунитета. – М.: Медицина. – 1971. – 222 с.
6. Салямон Л. С. Рак и дисфункция клетки. – Под ред. Л. М. Шабада. – Л.: Наука. – 1974. – 318 с.
7. Хунданова Л. Л., Хунданов Л. Л. Иммунология канцерогенеза. – М.: Наука. – 1978. – 206 с.