Медицина Стародавнього Китаю також широко використовувала лікарські рослини. Відома фундаментальна праця лікаря Лі Ші Чженя (1522— 1596 p.p.) "Основи фармакології", в якій описано понад 1500 засобів з лікарських рослин. Ця праця не втратила значення і в наш час. Давньокитайська медицина послуговувалася 230 лікарськими, в тому числіі отруйними, рослинами". В індійських травниках (І ст. до н.е.) описано понад 600 лікарських рослин. Багатий досвід використання цих природних ліків мали також древні греки і римляни.
У писемній пам'ятці Стародавньої Індії «Яджур-веда» (наука про життя), працях лікарів Чарака (І ст. н.е), Сушрута та Вагбата (VII—VIII ст. н.е) знаходять вже близько тисячі назв лікарських рослин, що зустрічаються серед різноманітної флори тропіків.
Геніальний лікар Стародавньої Греції Гіппократ (460—377 p.p. до н.е.) провів узагальнення різноманітних рослинних засобів, що застосовувались тоді для лікувальних потреб. Він був переконаний, що використовувати рослини потрібно в їх природному стані, без жодних перетворень. Його кредо складалося з таких трьох настанов: у лікувальному процесі медик повинен використовувати слово, рослини і ніж.
У Стародавньому Римі відомий вчений Пале (131-201 p.p. н.е.) вперше розробив методи екстракції діючих речовин із лікарських рослин.
Видатний давньоримський лікар Гален (130—210 p.p.) значно розвинув існуюче вчення про використання лікарських рослин. Він радив подрібнювати рослини, виготовляти з них екстракти та настійки на спирті, оцтові, що широко застосовуються і в наш час.
Значний внесок у розвиток східної медицини, а також у розвиток лікознавства Європи зробив таджицький лікар Авіценна (Абу Алі Ібн Сіна, 980—1037 р.р.) — автор праці «Канон лікарської науки», що зажила заслуженої слави у всьому світі. Він не лише узагальнив досягнення тогочасної науки про лікування недуг, а й доповнив її відомостями з власних спостережень і своїми висновками.
Слід зазначити, що далекі предки скіфи і слов'яни володіли великим запасом знань про рослини і широко використовували їх при наданні медичної допомоги. Серед скіфів були збирачі рослин, котрі заготовляли їх не лише для задоволення власних потреб, а також для продажу на зовнішньому ринку, в першу чергу — грекам. Ними виявлено багатолікарських рослин, що не втратили свого значення й тепер (солодка, горицвіт, подорожник). Вони першими знайшли "скіфський" корінь, назвали його "солодкий" і широко використовували при грудних захворюваннях й лікуваннях ран. Скіфська народна медицина дала ряд визначних вчених-лікарів, відомих далеко поза межами рідної країни.
Отже, людина, ще з глибокої давнини володіла неабияким запасом відомостей про лікувальні властивості різних рослин і широко їх використовувала. У середні віки вивчення лікарських рослин мало просунулося вперед, дише арабські вчені в ці часи збагатили науку, склавши у XIII ст. фармакопею.
Хоча про застосування рослин із лікувальною метою на території Київської Русі ми знаємо не так уже й багато, але відомо, що в ті далекі часи в арсеналі ченців, які займалися зціленням хворих були мед, віск, шипшина, звіробій, подорожник, горицвіт, чорнобиль (полин), цибуля, ліщина та ін. У літописах згадуються імена Івана Смера, який мав значний досвід і майстерність у лікувальній справі й служив у князя Володимира (X ст.); лікарів Агапіта та Петра Сираніна, що служили при князівських дворах Києва та Новгорода.
У Київській державі медицина і фармація із стародавніх часів розвивалася самобутніми шляхами. В рукописних травниках і лікувальниках, які дійшли до нас з XI ст. наводяться описи багатьох рослин, які використовувалися тоді на Русі.
З прийняттям християнства поширюється письменність, з'являються перші книги — травники, зільники, лікувальники. В них уже зустрічається певна систематизація матеріалів про лікувальні властивості рослин, робляться висновки, даються корисні поради, які, проте, зараз звучать досить наївно та окультно.
Для історії постає дуже цікавою найдавніша писемна пам'ятка Київської Русі — "Ізборник Святослава", який був укладений в 1073 - 1076 p.p. для київського князя Святослава Ярославовича. Поряд з творамицерковно-релігійного характеру "Ізборник" стверджує користь знань і читання книжок; подає описи блекоти, аконіту, болиголову тощо.
Винятковою енциклопедією медичних знань XII ст. є науковий трактат «Мазі» київської князівни Євпраксії Мстиславівни (1108 — 1172 p.p.). Вона пристрасно вивчала народну медицину і сама лікувала хворих. У книзі містяться гігієнічні поради, розповідається про користь повітря і фізичних рухів, раціонального харчування та описується лікування окремих недуг. Трактат далекий від марновірства і забобонів, які були дуже поширені тоді в подібній літературі.
В кінці ХУІ ст. (1586р.) з наказу царя Федора Івановича видано перший офіційний російський травник, який є праобразом майбутніх фармакопей; одночасно створюються на городах грядки "зелійних трав". Тоді ж (кінець ХУІ ст.) зроблено першу спробу організації керівного органу медичними справами в Росії - "Аптекарську палату" у Москві, яка пізніше була перетворена в "Аптекарський прйказ". Однією з його функцій була організація збирання лікарських рослин. До цього ж часу відноситься і початок культивування лікарських рослин у тодішній Росії.
Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 p.p. під проводом Богдана Хмельницького лікарі застосовували для лікування гнійних ран хлібну вологу цвіль, а також настої подорожника великого, звіробою звичайного, перстачу прямостоячого (калгану), родовика лікарського, деревію звичайного та ін.
Найбільш важливий поштовх цій справі дав Петро І. З його наказу були створені спеціальні казенні аптеки й аптекарські городи. На початку ХУІІІ ст. (1709 р.) в м. Лубни була заснована перша в Україні казенна аптека (за даними В.Д. Отамановського перші приватні аптеки виникли раніше, у ХІУ-ХУІ ст. в містах Львові, Києві, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському), яка заготовляла з місцевої флори лікарські трави для потреб армії та населення. При аптеці були закладені два аптекарських городи -"ботанічні сади" ( в м. Лубни і в с. Терни під Лубнами) загальною площею в50 десятин. На цих городах вирощували ромашку лікарську, шавлію лікарську, белладонну звичайну, перець стручковий, гірчицю, аконіт та ін.
В епоху, коли на Україні на повну силу розгорнула свою діяльність Києво-Могилянська академія, значного розвитку поряд з іншими науками набула і лікувальна справа. В 1802 р. при Києво-Могилянській академії було відкрито дворічний медичний клас, у якому викладали анатомію, фізіологію, хірургію, проводились практичні заняття з цих дисциплін. З Києво-Могилянської академії вийшли видатні вітчизняні вчені-медики: Нестор Максимович-Амбодик (1743—1812 р.р), Іван Андрійович Полетика (1726— 1783 p.p.), Петро Іванович Погорецький (1735—1780 р.р), Мартин Матвійович Тереховський (1740—1796 p.p.), Данило Степанович Самойлович (1742—1805 р.р).
Надзвичайно цікава праця Нестора Максимовича-Амбодика "Лікарське речеслів'я, або опис цілющих рослин". У цій багатотомній фундаментальній праці подано не лише опис, а й малюнки лікарськихрослин, що мало важливе значення для практичних лікарів.
Надалі вивченню вітчизняних сировинних ресурсів, в тому числі йлікарських рослин, чимало сприяли вчені-ботаніки, які брали участь у численних експедиціях (П.С. Крашенінніков, П.С. Палас, Й.Г. Гмелін, І.І. Лепехін, Г.Ф. Соболевський, А.Т. Болотов, М.П. Щеглов, І.О. Двигубський, О.П. Нелюбій, П.Ф. Горенінов та ін.).
З бурхливим розвитком медицини, клітинної біології, генетики, анатомії та фізіології людини виникли нові перспективи використання вже відомих та нових видів рослин, по-іншому почали сприймати й стародавні рукописи, присвячені рослинам. З цього періоду почали створювати синтетичні ліки, у Європі почалось масове відкриття фармацевтичних фабрик. Так, до 1907 року їх налічувалось близько 200, а до 1939 року їх кількість зросла майже втричі. На цих підприємствах виготовлялось кілька тисяч синтетичних препаратів. Найбільшим виробником штучних ліків стала Німеччина, проте саме тут паралельно розвивалось і лікування лікарськимирослинами, багато з яких було введено в культуру. У Франції та Англії з недовірою поставились до новітніх ліків, тому у цих країнах найбільше збереглись традиції траволікування.
З відкриттям у 1913 р. вітамінів лікування травами отримало нові перспективи та завдання. З'явився і новий термін — вітаміноносні рослини. Відомі овочі та фрукти почали досліджувати на предмет виявлення вітамінів, у кожного народу було запроваджено традицію свого "соколікування". На території Галичини у цей час з'явилось кілька переробних заводів, де налагоджено промисловий випуск соку з яблук, малини, чорниць та вишень тощо.
Новий поштовх для вивчення традицій використання лікарськихрослин дала перша світова війна. Промислові підприємства у цей час булизруйновані або перестали існувати, а сотні поранених на фронтах потребували невідкладної допомоги. Ось чому з'явилась необхідність подальшого вивчення лікарських властивостей рослин, віднайдення їх у природі та заготівлі й зборах. У 1915 році в Росії під проводом князя Ольденбурзького було засновано велику експедицію для збору рослин. В цей час у багатьох країнах, зокрема Німеччині, Франції, Італії з'являються вимоги до зібраних рослин, встановлюється стандартизація сировини.
На початку XX століття використовували переважно види рослин, які мали у своєму складі серцеві глікозиди та гіркоти, що допомагали при лікуванні шлунково-кишкових недугів, а відомі вже прописи почали замінювати синтетичними препаратами. Проте вони не завжди добре сприймались, часто викликали алергічні реакції. Починаючи з 40-х років знову повернулись до народних джерел траволікування. Це повернення було започатковане виступом на з’їзді фармацевтів та лікарів у 1909 р. відомого хіміка-фармаколога Чірха, який сказав (цитата наводиться за виданням, написаним староукраїнською мовою): "Тепер можемо бути певні, що медицина вернеться ще охочіш, ніж нині, до рослинних сирівців.