Отже, на основі аналізу даних, які одержані в результаті комплексного біоритмологічного дослідження функції зовнішнього дихання і гемодинаміки встановлено, що у практично здорових осіб має місце внутрішня і зовнішня синхронізація добових біоритмів дихання і кровообігу з акрофазами о 18 год. Це свідчить про адекватну регуляцію з боку вегетативної нервової системи, яка і забезпечує оптимальні умови для раціонального розподілу резервних можливостей організму протягом доби.
У групі хворих на ХОЗЛ з боку показників, які характеризують добову періодику дихальної і серцево-судинної систем, були виявлені істотні зміни. Порушення в діяльності дихальної системи виявляються в гіпервентиляції і зниженні бронхіальної прохідності. З боку серцево-судинної системи реєструється підвищення ЧСС, АТС, АТД, АТср, ПСО і зниження УОС і ХОС. На початкових стадіях легеневої патології такі зміни носять компенсаторно-пристосувальний характер і здійснюються за рахунок активації регуляторних механізмів вищих відділів нервової системи, оскільки автономний контур регуляції вже не в змозі забезпечити адекватний гемодинамічний гомеостаз. Більш виражені порушення дихальної функції, які мають місце при ХОЗЛ, супроводжуються значним погіршенням кровообігу, не дивлячись на зростання центральних впливів управління. В цьому випадку спостерігаються явища внутрішнього і зовнішнього десинхронозу, обумовленого неузгодженням добових ритмів дихання і кровообігу, зсувом їх максимальних значень у порівнянні з групою здорових. Аналіз показників біоритмологічних процесів свідчить, що у хворих на ХОЗЛ ранішні і пізні вечірні години доби є найвірогіднішими для виникнення екстремальних для здоров'я станів, що необхідно враховувати, призначаючи медикаментозні засоби з метою лікування і профілактики.
Механізм виникнення циркадної дезорганізації в діяльності дихальної і серцево-судинної систем полягає в тому, що в результаті гіпоксії, яка виникає унаслідок патологічного процесу в легенях, в гіпоталамо-діенцефальному відділі, де знаходиться “біологічний годинник”, який здійснює інтеграцію і синхронізацію всіх ритмів людини, виникає розлад в діяльності “осциляторів” ритму. До того ж, там знаходяться дихальний і судинно-руховий центр, перенапруження якого приводить до порушення його регуляторної функції [Вениаминов Л.И. и соавт., 2003; HenryF., 2002].
Одним з симптомів порушення роботи “біологічного годинника“ є зміна здатності оцінки тривалості фізичної хвилини, яка виражається величиною “індивідуальної хвилини“. Як показали наші дослідження, тривалість індивідуальної хвилини корелює з функціональним стан респіраторної системи пацієнта і може використовуватися як додатковий показник важкості перебігу ХОЗЛ, що свідчить про десинхроноз біоритмів. Так, тривалість індивідуальної хвилини у здорових людей коливалася протягом доби від 59,1 сек до 63,8 сек, а середня величина складала 61,5±1,0 сек. У хворих II-ой групи (ХОЗЛ II стадія) коливання тривалості індивідуальної хвилини протягом доби було від 58,2 до 61,1 сек, середня величина – 59,82±0,08 сек. В III-й групі хворих (ХОЗЛ III стадія) середньодобова величина була 50,42±0,01 сек з коливаннями протягом доби від 49,9 до 50,8 сек.
Проведений кореляційний аналіз між тривалістю індивідуальної хвилини і ступенем важкості перебігу ХОЗЛ, показником якого була величина ОФВ1, підтвердив наявність сильного кореляційного зв'язку між тривалістю індивідуальної хвилини і величиною ОФВ1. Цей факт, на наш погляд, можна пояснити тим, що функціональна організація біологічної системи носить періодичний характер. Циклічні процеси, що відбуваються в живих системах і визначають рівновагу між організмом і зовнішнім середовищем, обумовлені наявністю в організмі “біологічного годинника“, який забезпечує відлік власного часу. Будь-яке захворювання викликає зміну внутрішнього гомеостазу, яка обумовлена необхідністю переходу на інший рівень функціонування не тільки ураженої патологічним процесом системи, а й усього організму. Такі зміни прискорюють ритмічний хід “біологічного годинника“, що приводить до виникнення і розвитку десинхронозу між ендогенними і екзогенними циклічними процесами, а слідством цього є порушення сприйняття часу. Одержані дані підтверджують правомірність такого припущення.
Аналіз добової динаміки біологічних ритмів дає можливість використовувати їх для розробки терапевтичного режиму, при якому прийом лікувального засобу повинен передувати максимальному зниженню функціональної активності системи організму, ураженої патологічним процесом. Враховуючи це, вирішено провести лікування хворих на ХОЗЛ у вищезазначеному терапевтичному режимі (хронотерапія) і порівняти його з традиційним методом.
Після попереднього клінічного і біоритмологічного обстеження хворі були розподілені на дві групи по 54 особи у кожній: 1-а – контрольна, одержувала традиційне лікування; в 2-й, основній, лікування проводилося на основі аналізу добових ритмів бронхіальної прохідності. Хронотерапевтичний підхід у лікуванні хворих здійснювали по відношенню бронхолітиків (комбівент, теопек), муколітиків (лазолван). Найнижчі показники бронхіальної прохідності реєстрували о 6 і 24 год. Погодинні значення показників ОФВ1, ОФВ1/ЖЄЛ, ПШВ і миттєвої об'ємної швидкості видиху на рівні 25-75% ФЖЄЛ (МОШ25-75) у цей час були мінімальними і не перевищували 35-45% належних величин. Виходячи з цього, лікування будувалося так, щоб попередити можливу обструкцію бронхів в критичні періоди доби, яка визначалася на підставі ритмологічних обстежень.
Хворі 1-ї групи одержували холінолітики і b2-агоністи (комбівент) по 2 інгаляційні дози 4 рази на добу. Метілксантин тривалої дії (теопек) призначався 2 рази на добу. Муколітик (лазолван) вводили внутрішньовенно по 4,0 мл 1 на добу о 11 год протягом 5-ти днів, потім хворого переводили на пероральний прийом лазолвану об 11 год протягом 10 днів. Хворі 2-ї групи приймали комбівент по 2 інгаляційні дози 2 рази на добу з 6-ої до 7-ої години і в 21-22 год, тобто тоді, коли функціональні показники респіраторної системи були знижені. Теопек призначався 1 раз на добу в 22 год. Тактика призначення лазолвану була така сама як і в 1-й групі. Тобто, хворі основної групи одержували лікування аналогічне контрольній групі, але час його призначення був фіксований відповідно до показників добових хронограм. Ефективність лікування оцінювали за суб'єктивним станом хворих, даними клінічного і хроноритмологічного обстежень.
Аналіз одержаних даних показав більш значне клінічне поліпшення в групі хворих, яких лікували методом хронотерапії, ніж у хворих контрольної групи (табл.1).
Таблиця 1.
Показники | Групи | До лікування | Після лікування | р | ||
Абсолютнізначення | % відналежнихвеличин | Абсолютнізначення | % відналежнихвеличин | |||
ФЖЄЛ, л | 1 | 2,39±0,12 | 54,3±2,17 | 2,63±0,08 | 59,7±2,21 | <0,05 |
2 | 2,20±0,13 | 51,6±2,71 | 2,96±0,12 | 69,4±2,57 | <0,001 | |
ОФВ1,л/с | 1 | 1,69±0,09 | 56,6±2,11 | 1,82±0,08 | 60,1±2,11 | <0,001 |
2 | 1,70±0,11 | 56,7±2,13 | 2,10±0,11 | 69,9±2,17 | <0,001 | |
ОФВ1/ФЖЄЛ,% | 1 | 53,0±1,77 | 61,1±1,79 | <0,01 | ||
2 | 53,8±1,83 | 66,9±2,21 | <0,05 | |||
МОШ25,л/с | 1 | 2,17±0,09 | 25,1±1,15 | 2,69±0,13 | 31,1±1,87 | <0,01 |
2 | 2,26±0,11 | 27,1±1,41 | 3,42±0,16 | 41,0±1,89 | <0,001 | |
МОШ50,л/с | 1 | 1,35±0,07 | 23,5±1,43 | 1,63±0,08 | 28,3±1,57 | >0,05 |
2 | 1,42±0,08 | 25,5±1,67 | 2,16±0,11 | 38,7±2,19 | <0,001 | |
МОШ75,л/с | 1 | 0,70±0,06 | 24,9±1,47 | 0,82±0,06 | 29,1±0,08 | <0,05 |
2 | 0,71±0,05 | 25,8±1,53 | 1,03±0,05 | 37,3±2,21 | <0,01 |
Після проведеного лікування в обох групах відмічалося підвищення середньодобового рівня ЖЄЛ і показників об'ємної і пікової швидкості видиху. Зіставлення даних, одержаних після лікування, виявило достовірні міжгрупові розбіжності (p<0,05), які свідчать про те, що підвищення середньодобового рівня досліджуваних параметрів в основній групі значно перевищувало ці показники у хворих контрольної групи. У пацієнтів, яких лікували методом хронотерапії, зареєстровано достовірне збільшення усіх погодинних вказаних вище показників, особливо о 6, 18 і 24 год, тоді як в контрольній групі підвищення цих показників відзначалося у середині дня, а у ранішній і вечірній час їх зміни були недостовірні (р>0,05).
Обстеження, проведені після терапії, показало, що фазова структура добових хронограм в контрольній групі не змінилася. В групі хворих, яких лікували методом хронотерапії, акрофази досліджуваних показників перемістилися на денний час, що сприяло поліпшенню бронхіальної прохідності на більш довгий час. Подібна структура добових коливань спостерігалася при обстеженні здорових осіб [Herzel M., Clarc T.,2005]. В результаті лікування змінилася і добова амплітуда коливань показників функції зовнішнього дихання. У хворих, яких лікували традиційним методом, амплітуда коливань збільшилася, а у хворих, яких лікували методом хронотерапії, були відмічені зворотні зміни: амплітуда більшості з досліджуваних показників зменшилася порівняно з початковою. Встановлені зміни можна пояснити тим, що в контрольній групі збільшилися значення денних показників, а у ранковий і вечірній час ці зміни були недостовірними (р>0,05), що привело до збільшення різниці між акрофазами і батифазами у добовому циклі. У хворих, яких лікували методом хронотерапії, в більшій мірі підвищилися ранішні і вечірні показники, внаслідок чого зменшився розрив між максимальними і мінімальними значеннями показників.