З метою ілюстрації тих психічних явищ, що названо «комплексом Добродії Бога», приведемо в скороченні дві історії хвороб двох хворих, що лікувалися в психіатричній клініці Краківського університету.
Дев'ятнадцятирічний студент права занедужав за кілька днів до надходження в клініку. Почав «дивно» поводитися, говорив незрозуміло: затверджував, наприклад, що собака - це планер; одного з колег називав своїм «братом Юзефом», хоча він був єдиною дитиною у родині; розмовляв сам із собою; уважав, що йде війна й бачив танки, що йдуть. Не спав уночі й часто застигав в одній позі. У клініці поводився спокійно, виражав ідею своєї переваги, іноді застигав як би в екстазі. Заявляв, що він Ісус Христос і рішуче вимагав, щоб його так трактували. Спочатку говорив, що його мати перебуває «серед ангелів», пізніше був переконаний, що санітарка - це Божа Матерь або його мати. Одного з вахтерів уважав своїм батьком, святим Юзефом, і саме так до нього звертався завжди, коли його бачив. Хвилинами хворої висловлювався зовсім незрозуміло, незв'язно, іноді замовкав на середині фрази й тільки таємниче посміхався.
У результаті лікування стан хворого покращилося. Він перестав уважати себе Ісусом, пояснив, що це, «видимо, були порушення розуму»; будучи сиротою з дитинства, завжди почував відсутність сімейного тепла й «може бути, тому так говорив»; «завжди мав такий комплекс, що я сирота». Тепер хворий поглинений «проблемами телепатії»; уважає, що такі явища існують. Переконано, що може на відстані «передавати різним людям свої думки»; неодноразово «передавав» різні думки лікуючим його лікарям. Запитував: «ви це почували?», а одержавши негативну відповідь, виражав недовіру. Тепер у нього немає відчуття того, що він був психічно хворим; уважає, що був хворий «так, небагато серцем». Сам себе визначав як занадто компанійського, спокійного, витриманого, релігійного, але не занадто сміливого стосовно дівчат.
А от інший приклад. Інженер 26 років. У дитинстві розвивався нормально. У родині був старшим із двох дітей. Учився добре. Спокійної вдачі, компанійський, хоча потайливий, соромливий, досить пізно почав цікавитися жінками. Домашня атмосфера: у родині домінує мати, до неї він дуже прив'язаний. Хвороба почалася за тиждень до надходження в клініку. Уночі не спав, ходив по кімнаті, скаржився на головні болі. Почав затверджувати, що люди бліднуть, коли дивляться па його. Одному з лікарів сказав, що він схожий на диявола, батька повідомив, що він його породив. Увесь час у нього був підвищений настрій. Почав «філософствувати», висувати різні нереальні гіпотези, наприклад, затверджував, що люди є відбиттям тіні. Після прийняття в клініку неспокійний, збуджений, неадекватно сміється. Порушення асоціацій, відповіді «мимо». Говорить: «... я інженер... знав Ганну, мав з нею відносини, але вона дівчина... може, мала один раз відносини з кимсь, але яке мені до цього справа... можу з нею спілкуватися на відстані...» Пророчим тоном говорить: «спочатку була порожнеча, із цієї порожнечі виділилася матерія, а ця матерія була говно, тому що в раї це говно хотіло бути відкрито... зло перемагати злом... я є зло зла, найвище добро, або Бог». У наступні дні хворий продовжував поводитися дивно, розбивав віконні стекла, знімав білизну, тер підлогу халатом.
Після семи днів лікування препаратами хворий заспокоївся: затверджує, що в нього були психічні порушення - «марення величі й порушення асоціацій».
Як згадувалося, почуття божественної всемогутності - нерідке явище в психопатології гострих психозів, особливо шизофренічного тину. Хворих з подібним синдромом можна зустріти в кожній психіатричній лікарні, вони описані у всіх класичних підручниках психіатрії. Відповідно до поглядів психоаналітичної школи, почуття всемогутності є вираженням регресії до самого раннього періоду розвитку, у якому ще не існує границі між ««я» і навколишнім світом, і все зливається в єдиний мікрокосмос, всемогутнім володарем якого є дитина. Можна було б легко піддатися спокусі прийняття цієї концепції, якщо хоча б у мінімальному ступені існували можливості входження в суб'єктивний світ маленької дитини.
У гострому періоді шизофренії розум хворого працює як би на підвищених оборотах. Виявляються зруйнованими бар'єри, звичайно захищаючий розум перед напором хаотичних стимулів з оточення й власного підсвідомого. Це вторгнення в психіку недиференційованого й неінтегрованого зовнішнього миру, а також хаотичного внутрішнього несвідомого миру може суб'єктивно переживатися як почуття божественної всемогутності, особливо якщо при цьому відбувається різке випадання з нормальних шляхів розвитку психічного життя. Такими шляхами є: почуття реальності й власної відмінності. У цих двох границях замикається нормальне психічне життя. Уже в раннім дитинстві окреслюються обидві границі й у міру розвитку стають усе глибше: границя між миром внутрішнім і миром зовнішнім, суб'єктом і об'єктом, і границя між миром фантазії, мріянь, потягів, снів і всім тим, що клубиться в підсвідомості - і миром реальності, загальним для всіх людей. Із самого раннього періоду життя внутрішній мир - нерідко шляхом хворобливих зіткнень - пристосовується до зовнішнього миру; між ними створюється своєрідна рівновага, а всі тенденції, що порушують, витісняються в підсвідомість. У такий спосіб зовнішній мир стає синонімом миру реального.
З моменту спалаху шизофренічного психозу границі виявляються зруйнованими. «Індивід стає відкритим»; зовнішній мир проникає в нього, оточення прочитує його самі сховані думки, управляє його думками й діями, а він проникає в зовнішній мир, свої подавлені страсті проектує в оточення, що стає виразником його власних почуттів, тільки спрямованих проти нього (манія переслідування). Стирається границя між миром фантазії й сновидіння й миром дійсним; із з'єднання цих двох світів виникає «темний простір», у якому фрагменти дійсності переплітаються з ілюзіями, галюцинаціями, маренням.
У соматичній сфері вираженням виниклого хаосу стає більший розкид (більше відхилення від усередненого) у всіх біологічних дослідженнях.
Зрозуміло, як будь-яка спроба пояснення механізмів гострого шизофренічного процесу, так само й ця лише незначно наближає нас до пізнання шизофренічного миру. Неодноразово цей мир захоплює своєю динамікою, багатством і навіть аутизмом, особливо молодого психіатра, у якого ще не притупилися в результаті багаторічної рутини здатності сприйняття й відчування. Напрошується метафора про вогонь, у якому згоряє психіка хворого; вогонь залишає попелище; при цьому говорять про шизофренічний розпад особистості. Не завжди зміна особистості приводить до її деградації; на думку Бжезицького, іноді особистість психічно хворого змінюється в соціально позитивному напрямку.
Це руйнування бар'єра між внутрішнім миром і миром зовнішнім, між реальністю й нереальністю приводить як би до «експлозії» попередньої особистості; вона змінюється в хаотичний космос, у якому змішуються суб'єкт із об'єктом і реальне з нереальним.
Можливо, що саме «експлозія» особистості може суб'єктивно переживатися як перетворення в Бога. У багатьох релігіях, як представляється, у понятті Бога не вміщаються чисто людські, різкі границі між суб'єктивним і об'єктивним і між дійсним і недійсним. Оскільки релігії є в деякому змісті вираженням прагнень людини, те можливо, що в людині ховається глибоко схована тяга (потяг) до руйнування бар'єра, що відокремлює його від зовнішнього миру, до «розчинення у вселеної» і до перетворення фантазії в дійсність. Можливо, що це прагнення в меншому або більшому ступені реалізується у творчому акті художника, у переживаннях містика й т.п., а саме почуття всемогутності, що у деякому змісті цим станам супроводжує, у карикатурній формі може виступати в диктаторів і навіть у досить амбіційних бюрократів.
Ми звикли дивитися на шизофренію як на дивну, таємничу хворобу, що спустошує психічне життя мільйонів молодих людей. Величезні зусилля психіатрів різних країн, затрачувані на пошуки етіології захворювання, дотепер не дали ніяких результатів. Замість того, щоб шукати причини шизофренії - тобто розщеплення психічної дезорганізації, а в певному змісті також і біологічної, у різних зовнішніх і внутрішніх факторах, спробуємо інвертувати проблему й задуматися над тим, як це так відбувається, що людина зберігає внутрішню й зовнішню інтеграцію (із зовнішнім миром); як ця інтеграція можлива при всіх внутрішніх протиріччях, як біологічних, так і психологічній, властивій людині. Можна було б сказати, що людина є живим і, мабуть, кращим прикладом третього закону діалектики: процеси життя й смерті, системи, симпатичної й парасимпатичної систем, процеси збудження й гальмування, амбівалентність почуттів, протиріччя між прагненнями й можливостями їхньої реалізації й т.д. Плюс до цього збереження рівноваги з оточенням, насамперед соціальним, тому що воно є основою людини, середовищем, яке стає усе більше складним й сам усе більше дезінтегрується. При такому обігу проблеми варто було б скоріше дивуватися, чому життя людини не дезорганізується, чому всі ми раніше або пізніше не стаємо шизофрениками, якими механізмами ми захищаємося проти розщеплення нашої організованої й інтегрованої особистості. Зрозуміло, такий підхід був би парадоксальним і, можливо, для деяких комічним, але, може бути, обговорення проблеми в такому аспекті полегшить нам наближення до розуміння деяких шизофренічних механізмів.
Багатство й незвичайність переживань, вражень і думок шизофреників, з одного боку, а з іншого боку - таємничість цього миру й безплідність дослідницьких зусиль, спрямованих на збагнення сутності цієї хвороби, безсумнівно, виправдують спроби нових теоретичних підходів до цієї проблематики. Все це й з'явилося приводом для викладу представлених тут міркувань.