Результати досліджень та їх обговорення
Дослідження гемодилюційного ефекту реосорбілакту й сорбілакту було проведено на підставі порівняльного вивчення в однієї й тієї самої групи хворих впливу на стан гемоконцентрації інфузії 200 мл реосорбілакту, 200 мл сорбілакту та 200 мл глюкозо-інсулін-калієвої суміші (ГІК) (референтний препарат).
У дослідженні брав участь 21 хворий (18 чоловіків і 3 жінки у віці від 45 до 76 років). У 18 пацієнтів було діагностовано ХОЗЛ у фазі ремісії: ХОЗЛ II стадії — у 5 випадках, ХОЗЛ III стадії — у 13. У 2 пацієнтів мав місце ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт, в 1 — первинна легенева гіпертензія.
Вивчення гемодилюційного ефекту препаратів проводили на підставі оцінки динаміки показника гемоконцентрації — гематокриту (Ht) до інфузії та через 2 години після неї. Дослідження здійснювали протягом трьох днів: у 1-й день проводили вивчення динаміки Ht після внутрішньовенного краплинного введення 200 мл розчину ГІК (Г), у 2-й день — після введення 200 мл реосорбілакту (Р), у 3-й день — після введення 200 мл сорбілакту (С). Черговість застосування препаратів у кожного наступного хворого змінювалася (у другого хворого — Р у 1-й день, С — у 2-й, Г — у 3-й; у третього хворого — С, Г та Р відповідно і т.д.).
Після інфузії глюкозо-інсулін-калієвої суміші спостерігалася незначна тенденція до зменшення гематокриту, проте динаміка показника була статистично недостовірною. Після введення реосорбілакту спостерігалося достовірне зменшення показника гемоконцентрації — гематокриту. Найбільш виражений гемодилюційний ефект справляв сорбілакт — ДHt після інфузії сорбілакту (−2,2±0,4) вірогідно (р<0,05) відрізнявся від аналогічного показника після введення реосорбілакту (−1,1±0,3).
З огляду на те, що інфузія глюкозо-інсулін-калієвої суміші, що представляє собою ізотонічний ізоосмолярний розчин, не супроводжувалася помітною гемодилюцією, можна зробити висновок, що зниження гемоконцентрації після введення сорбілакту та реосорбілакту було зумовлене не стільки введенням додаткового обсягу рідини, скільки активною дегідратацією тканин і переміщенням рідини з міжклітинних просторів у судинне русло за рахунок підвищення осмолярності крові.
Проведено вивчення безпеки застосування сорбілакту при застійній недостатності кровообігу у хворих із хронічними захворюваннями легень у зв'язку з гемодилюційним ефектом препарату й можливим перевантаженням міокарда обсягом. Отримані дані дозволяють заключити, що сорбілакт при внутрішньовенному крапельному введенні в дозі 400 мл у хворих із декомпенсованим ХЛС відрізняється хорошою переносимістю й не викликає клінічно небажаних явищ. Інфузія сорбілакту в дозі 400 мл внутрішньовенно крапельно не викликає негативних змін функціонального стану правого й лівого шлуночків серця за даними ехокардіографії.
Проведено порівняльне вивчення діуретичного ефекту й впливу на гемоконцентрацію інфузійного препарату сорбілакту та салуретика фуросеміду.
Першим етапом роботи було вивчення впливу на рідинні властивості крові (показник гемоконцентрації — гематокрит) салуретика фуросеміду. Обстежено 22 хворих (17 чоловіків, 5 жінок) у віці від 44 до 70 років. Із них ХОЗЛ діагностовано у 18 хворих (II стадії — 7, III стадії — 11), ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт — у 2, первинна легенева гіпертензія — у 2. Недостатність кровообігу I стадії мала місце у 12 пацієнтів, II стадії — у 10. Досліджувалася динаміка гематокриту до і через 2 години після внутрішньовенного введення 20 мг фуросеміду.
Через 2 години після введення 20 мг фуросемиду у 16 (73%) із 22 хворих спостерігалося збільшення Ht. При цьому в усіх пацієнтів із вихідними високими цифрами Ht (>50%, 9 осіб) після введення фуросеміду відзначалося ще більше згущення крові — показник Ht вірогідно (p<0,001) збільшився на 1,8±0,4%. Отримані результати підтверджують дані літератури (Чепкий Л.П., 2003) про негативний вплив салуретиків на рідинні властивості крові і є додатковим обґрунтуванням доцільності вивчення ефективності осмотичних діуретиків.
На другому етапі роботи у 15 хворих на ХОЗЛ (II стадії — 5, III стадії —10) проведене порівняльне вивчення діуретичного ефекту й впливу на гематокрит сорбілакту й фуросеміду. НК I стадії спостерігалася у 8 випадках, II стадії — у 7.
У перший день дослідження хворому проводили інфузію 200 мл глюкозо-інсулін-калієвої суміші (ГІК) і визначали добовий діурез (вихідний показник). У другий день внутрішньовенно крапельно вводили 200 мл сорбілакту з визначенням добового діурезу, а також Ht до і через 2 години після інфузії. Аналогічне дослідження з фуросемідом проводили через 2 дні після проби із сорбілактом (для виключення залишкового ефекту сорбілакту). Фуросемід (20 мг) уводили внутрішньовенно струйно після інфузії 200 мл ГІК. Протягом двох днів між пробами із сорбілактом і фуросемідом хворому вводили ГІК у дозі 200 мл.
У таблиці 1 представлені дані порівняльного вивчення впливу на стан гемоконцентрації фуросеміду й сорбілакту.
Таблиця 1
Вплив фуросеміду й сорбілакту на величину гематокриту у хворих із хронічним легеневим серцем (М±m, n=15)
| Показник | Вихідний | Через 2 години після інфузії | t | ||
| Ht, %rHt, % | ГІК (200,0) + фуросемід (20 мг) | ||||
| 48,9 ± 1,4– | 51,3 ± 1,5+2,4 ± 0,6 | 1,174,00* | |||
| Ht, %rHt, % | Сорбілакт (200,0) | ||||
| 49,9 ± 1,5– | 48,7 ± 1,6–1,2 ± 0,5 | 0,552,40* | |||
Примітка. * – Розбіжності статистично достовірні.
Після внутрішньовенного крапельного введення 200 мл ГІК із подальшим струйним уливанням 20 мг фуросеміду відзначене достовірне (р<0,001) зростання Ht, що свідчило про збільшення згущення крові. Після інфузії сорбілакту спостерігалося достовірне (р<0,05) зменшення величини Ht. Таким чином, незважаючи на діуретичну властивість сорбілакту, результатом якого має стати зменшення об’єму циркулюючої крові, препарат за рахунок активної дегідратації тканин зчинив гемодилюційний ефект.
Вихідний показник добового діурезу (у день з інфузією ГІК) становив 804,6±85,0 мл. У день дослідження впливу фуросеміду з ГІК добовий об’єм сечі збільшився до 1575,0±150,5 мл (р<0,001). Після введення сорбілакту добовий діурез збільшився меншою мірою (1105,0±101,9; р<0,05), при цьому добовий обсяг сечі після застосування фуросеміду був вірогідно (р<0,05) більшим, ніж після інфузії сорбілакту. Таким чином, сорбілакт, на відміну від фуросеміду, зчиняє більш м'який діуретичний ефект. Водночас сорбілакт є багатофункціональним препаратом, що має вплив і на інші ланки патогенезу ХЛС.
У хворих із тяжкою декомпенсацією кровообігу застосування сорбілакту з метою досягнення діуретичного ефекту може бути недостатнім, при цьому неминуче сполучення препарату із салуретиками. Однак сполучення сорбілакту з фуросемідом дозволяє істотно зменшити дозу останнього, а за рахунок активної дегідратації тканин і збільшення об’єму плазми внаслідок впливу сорбітолу — попередити можливе згущення крові й ризик мікротромбоутворення.
Вивчення впливу сорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів invitro проведено у 38 хворих із хронічними запальними захворюваннями легень (31 чоловік, 7 жінок), вік — від 27 до 76 років (у дослідженнях брала участь мол. наук. співроб. Є.О.Меренкова). ХОЗЛ діагностовано у 14 пацієнтів, фіброзно-кавернозний туберкульоз легень — у 9, дисемінований — у 8, хронічна емпієма плевральної порожнини — у 3, ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт — у 4.
Забір крові проводили з кубітальної вени ранком натще. У дві пробірки з 3,8% розчином цитрату натрію додавали по 5 мл крові (співвідношення крові й цитрату становило 9:1). В одну з них (контроль) додавали 200 мкл ізотонічного розчину хлориду натрію, в іншу — 200 мкл сорбілакту. При цьому концентрація препарату в досліджуваній крові відповідала такій після внутрішньовенної інфузії 200 мл препарату. Період інкубації крові становив 25 хвилин.
Аналіз показників кривої світлопропускання дозволив установити тенденцію до зменшення ступеня й швидкості спонтанної агрегації в пробах із додаванням сорбілакту. Динаміка показників АДФ-індукованої агрегації була статистично достовірною (ДСпадф = −13,4±6,0; t=2,23), тобто сорбілакт у пробах invitro знижує агрегаційну здатність тромбоцитів у присутності індуктора агрегації АДФ. Отримані результати підтверджуються й даними аналізу показників кривої середнього радіуса — у пробах із сорбілактом вірогідно зменшилося значення СРМНадф і збільшився час максимальної агрегації. Таким чином, інфузійний препарат сорбілакт у пробах invitro справляє антиагрегаційну дію.
Вивчення впливу реосорбілакту invitro на стан агрегації тромбоцитів проведено у 26 хворих (чоловіків — 17, жінок — 9; вік — від 25 до 69 років). Вісім пацієнтів лікувалися у клініці з приводу ХОЗЛ, у 5 хворих мав місце фіброзно-кавернозний туберкульоз легень, у 4 — дисемінований, в 1 — туберкулома легені, у 3 — хронічна емпієма плевральної порожнини, у 2 — хронічний абсцес легені, у 3 — ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт.
Методика досліджень не відрізнялася від такої при проведенні проб із сорбілактом.
У пробах із реосорбілактом спостерігалася тенденція до зменшення показника спонтанної й АДФ-індукованої агрегації тромбоцитів, проте зміна показників бути статистично недостовірною. Застосування методу оцінки розбіжностей сполучених варіант дозволило одержати достовірне зменшення показника АДФ-індукованої агрегації в пробах із реосорбілактом. Разом із тим можна заключити, що реосорбілакт поступається сорбілакту за виразністю антиагрегаційної дії в цілому по групі — зменшення світлопропускання в тесті з АДФ-індукованою агрегацією спостерігалося тільки у 16 (61,5%) пацієнтів.
Механізми антиагрегаційної дії сорбілакту та реосорбілакту вимагають вивчення. Однак з огляду на те, що препарати відрізняються за складом тільки концентрацією сорбітолу, можна припустити, що антиагрегаційна властивість сорбілакту та реосорбілакту зумовлена впливом саме цього компонента препаратів.