Обгрунтування застосування інфузійних препаратів на основі сорбітолу та натрію лактату в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю та хронічним легеневим серцем (стр. 5 из 10)
Вивчення впливу одноразової інфузії сорбілакту на агрегаційну здатність тромбоцитів проведено у 12 хворих (чоловіків — 9, жінок — 3; вік — від 42 до 60 років). Із них у 8 пацієнтів діагностовано ХОЗЛ III стадії у фазі ремісії, у 4 — ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт.
Результати досліджень представлені у таблиці 2.
Таблиця 2
Вплив інфузії сорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів (М±m, n=12)
| Показник | До інфузії | Через 2 години після інфузії | t |
| СПсп, % | 1,8 ± 0,5 | 1,3 ± 0,4 | 0,78 |
| ДСПсп, % | -0,5 ± 0,3 | 1,67 | |
| Спадф,% | 46,9 ± 6,5 | 38,4 ± 5,8 | 0,98 |
| ДСПадф, % | -8,5 ± 3,1 | 2,74* | |
| СПМНсп, %/хв | 5,0 ± 2,1 | 4,6 ± 2,0 | 0,14 |
| ДСПМНсп, %/хв | -0,4 ± 0,8 | 0,50 | |
| СПМНадф, %/хв | 55,6 ± 8,0 | 45,4 ± 7,8 | 0,91 |
| ДСПМНадф, %/хв | -10,2 ± 3,8 | 2,68* |
Примітка. * - Розбіжності статистично достовірні (р<0,05).
Після інфузії сорбілакту відзначалася тенденція до зниження інтенсивності спонтанної агрегації тромбоцитів, а також зменшення ступеня АДФ-індукованої агрегації, про що свідчило достовірне зменшення показників ДСПадф і ДСПМНадф. Разом із тим, динаміка показників агрегаційної здатності тромбоцитів після інфузії сорбілакту була виражена меншою мірою порівняно з результатами вивчення впливу препарату в пробах in vitro. Необхідно зазначити, що при вивченні агрегації тромбоцитів in vitro у дослідженні не бере участь ендотелій судин, що відіграє важливу роль у процесах агрегації тромбоцитів. Крім того, у пробах in vitro не враховується метаболізм сорбілакту, що починається вже у процесі інфузії і сприяє зниженню концентрації препарату в крові.
Як ілюстрація на рисунку 1 представлені криві світлопропускання до інфузії сорбілакту та після того у хворого К.
контроль сорбілакт
АДФ (2,5 мкм)
Світлопропускання:
| Макс. 55.6 (в 4’30”) Макс. нахил 65.7 (в 0’52”) | Макс. 37.3 (в 4’57”) Макс. нахил 37.7 (в 0’56”) |
Рис. 1 Вплив одноразової інфузії сорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів у хворого К.
Після введення препарату відзначається зниження інтенсивності світлопропускання, що вказує на зменшення ступеня агрегації тромбоцитів.
Дослідження впливу одноразової інфузії реосорбілакту на агрегаційну здатність тромбоцитів проведені у 11 хворих (чоловіків — 9, жінок — 2; вік — від 48 до 60 років): ХОЗЛ III стадії у фазі ремісії — 8, ідіопатичним фіброзуючим альвеолітом — 3.
Дослідження проводили у вихідному стані та через 2 години після інфузії 200 мл реосорбілакту.
Після інфузії реосорбілакту спостерігалися приблизно аналогічні зміни показників агрегаційної здатності тромбоцитів: тенденція до зниження спонтанної агрегації тромбоцитів і зменшення ступеня АДФ-індукованої агрегації. Проте динаміка показників була виражена меншою мірою, ніж після інфузії сорбілакту, — статистично достовірні зміни спостерігалися тільки у показника ДСПМНадф.
На рисунку 2 представлені криві агрегації тромбоцитів до і після інфузії реосорбілакту у хворого С.
контроль реосорбілакт
АДФ (2,5 мкм)
Світлопропускання:
| Макс. 62.6 (в 4’50”) Макс. нахил 94.1 (в 1’21”) | Макс. 32.9 (в 4’49”) Макс. нахил 35.7 (в 1’07”) |
Рис. 2 Вплив однократної інфузії реосорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів у хворого С.
Після введення препарату відзначається зниження інтенсивності світлопропускання, що вказує на зменшення ступеня агрегації тромбоцитів.
Підсумовуючи результати вивчення впливу одноразової інфузії препаратів на основі сорбітолу й натрію лактату на стан агрегаційної здатності тромбоцитів, можна заключити, що сорбілакт і реосорбілакт викликають тенденцію до зниження спонтанної агрегації тромбоцитів і достовірне зменшення ступеня АДФ-індукованої агрегації. Сорбілакт перевищує реосорбілакт за виразністю гіпоагрегаційної дії.
Одним із найважливіших фізичних параметрів, що визначають гемореологічний статус хворого, є в'язкість крові.
Проведено порівняльне вивчення впливу на гемореологічні показники одноразової інфузії реосорбілакту та глюкозо-інсулін-калієвої суміші.
Було обстежено 15 хворих (чоловіків — 12, жінок — 3; вік — від 60 до 79 років), із них 4 хворих — із ХОЗЛ II стадії у фазі ремісії, 11 хворих — з ішемічною хворобою серця у формі стенокардії напруги II–III функціонального класу.
В'язкість цільної крові й плазми визначали (д.мед.н. В.Ю.Лишневська та співробітники) за допомогою ротаційного віскозиметра АКР-2 (Росія) при швидкостях зрушення 10-200 сек–1, плазми — 100 сек–1. Дослідження проводили у вихідному стані перед інфузією і через 2 години після інфузії 200 мл реосорбілакту. Наступного дня дослідження повторювали з використанням у якості препарату порівняння 200 мл глюкозо-інсулін-калієвої суміші, що складається з 5% розчину глюкози, 30 мл 3% розчину калію хлориду та 4 ОД інсуліну.
В результаті встановлено, що реосорбілакт на відміну від ГІК викликає достовірне зменшення в'язкості плазми й зменшення в'язкості крові на окремих швидкостях зрушення. Препарат характеризується хорошою переносимістю й може бути рекомендований з метою корекції стану мікроциркуляції у хворих із гемореологічними розладами.
Порівняльне вивчення реологічного ефекту реополіглюкіну та реосорбілакту, їхнього впливу на агрегаційну здатність тромбоцитів проведено в 11 хворих (чоловіків — 7, жінок — 4; вік — від 48 до 60 років). У 6 хворих мало місце ХЛС внаслідок ХОЗЛ III стадії, застійна недостатність кровообігу I стадії, у 5 пацієнтів — хронічна серцева недостатність IIБ стадії внаслідок ревматичних пороків серця із систолічною дисфункцією лівого шлуночка та III функціональним класом по NYHA.
Проведено дві серії досліджень: перша — до і через 2 години після внутрішньовенної крапельної інфузії 200,0 мл реосорбілакту, друга (через 3 дні) — до і через 2 години після внутрішньовенної крапельної інфузії 200,0 мл реополіглюкіну. Зазначена черговість введення препаратів була зумовлена особливостями їхньої фармакокінетики (реосорбілакт повністю метаболізується протягом 24 годин, у зв'язку з чим не здатний зробити слідовий ефект через 2–3 дні після інфузії, в той час як елімінація реополіглюкіну затримується до 7 днів (Миндюк М.В. та співавт., 1995).
Оцінювали гемодилюційний ефект препаратів, вплив на в'язкість цільної крові й плазми, агрегаційну здатність тромбоцитів. Дослідження проводили у вихідному стані та через 2 години після інфузії, при цьому проби крові мали тільки цифрове маркування, нанесене у випадковому порядку.
Динаміка гематокриту після введення реополіглюкіну та реосорбілакту представлена у таблиці 3.
Таблиця 3
Зміна гематокриту після інфузії реополіглюкіну та реосорбілакту (М±m, n=11)
| Показник | Реополіглюкін | Реосорбілакт | ||||
| Доінфузії | Післяінфузії | t | Доінфузії | Післяінфузії | t | |
| Гематокрит, % | 44,8 ± 1,4 | 42,9 ± 1,4 | 0,96 | 44,8 ± 1,0 | 42,4 ± 1,5 | 1,33 |
| Дпоказника, % | -1,90 ±0,32 | 5,94* | -2,40 ±0,68 | 3,53** | ||
Примітка. * - р<0,001; ** - р<0,01.
Як видно з даних, представлених у таблиці 3, обидва препарати справляли гемодилюційний ефект (через 2 години після інфузії спостерігалося достовірне зменшення Ht). Необхідно зазначити, що динаміка Ht була односпрямованою в усіх пацієнтів.
Після інфузії реополіглюкіну спостерігалася тенденція до підвищення в'язкості цільної крові, особливо при швидкостях зрушення 100 с-1 і 200 с-1. Поряд із цим спостерігалося достовірне підвищення в'язкості плазми: 1,29±0,02 сПз до інфузії та 1,36±0,02 після інфузії; р<0,05. Істотного впливу реополіглюкіну на агрегацію та здатність еритроцитів до деформації не відзначалось.
Отримані нами дані не узгоджуються з поширеною думкою про реополіглюкін як препарат, здатний зменшувати в'язкість крові. Разом із тим, приблизно аналогічні результати нещодавно отримані в Російському науковому центрі хірургії РАМН (Ройтман Е.В., Морозов Ю.А., 2003): при вивченні впливу реополіглюкіну в різних концентраціях на реологічні властивості крові методами віскозиметрії, агрегометрії та рігидометрії встановлено, що реополіглюкін збільшував в'язкість цільної крові при всіх швидкостях зрушення, а також погіршував здатність еритроцитів до деформації.
Очевидно, описаний раніше позитивний вплив реополіглюкіну на стан мікроциркуляції має відношення до випадків гострої гіповолемії (крововтрата, шок) і зумовлений винятково гемодилюційною властивістю препарату.
Після інфузії реосорбілакту спостерігалася тенденція до зменшення в'язкості цільної крові при всіх швидкостях зрушення та достовірне зниження в'язкості плазми: 1,36±0,02 — до інфузії та 1,28±0,02 — після інфузії; р<0,05, тоді як після інфузії реополіглюкіна була чітка тенденція до підвищення в’язкості плазми (рис.3).
