Рис. 6 Приріст обсягу добової сечі в процесі інфузійної терапії сорбилактомНеобхідно відзначити, що у 6 пацієнтів (переважно з тяжкою стадією недостатності кровообігу) діуретичний ефект сорбілакту був недостатнім (приріст обсягу добової сечі протягом перших двох днів інфузійної терапії не перевищував 10 %), у зв'язку з чим, починаючи з третього дня, інфузійна терапія цих хворих проводилася у комбінації з фуросемідом. Застосування фуросеміду у хворих хронічними запальними захворюваннями легень сприяє збільшенню згущення крові, про що свідчить підвищення рівня гематокриту. У даному дослідженні використання фуросеміду не супроводжувалося збільшенням ступеня гемоконцентрації, що, з найбільшою ймовірністю, пов'язано з гемодилюційним ефектом сорбілакту.
Таким чином, комбіноване застосування сорбілакту й фуросеміду дозволяє, з одного боку, зменшити дозу останнього, з іншого боку, попередити його небажаний ефект — збільшення гемоконцентрації.
Після проведення семиденного курсу лікування сорбілактом намітилася незначна тенденція до зниження напруги CO2 і збільшенню рН крові. Істотних змін вмісту бікарбонатів і показника надлишку буферних основ крові не відзначалося. Водночас спостерігалося достовірне збільшення pО2. Зменшення ступеня артеріальної гіпоксемії після проведення інфузійної терапії сорбілактом із найбільшою ймовірністю пов'язане з гемодилюційним і, можливо, антиагрегаційним ефектами препарату, що сприяло поліпшенню мікроциркуляції в легенях та газообміну.
Реосорбілакт, на відміну від сорбілакту, містить ізотонічний (6%) розчин сорбітолу, у зв'язку з чим не має істотних діуретичних властивостей.
За рахунок інших компонентів реосорбілакту його осмолярність у 3 рази перевищує осмолярність плазми крові, що забезпечує гемодилюційний ефект препарату внаслідок надходження рідини з міжклітинного простору в судинне русло. Крім того, реосорбілакт чинить антиагрегаційну дію, має здатність знижувати в'язкість плазми крові, поліпшувати мікроциркуляцію й перфузію тканин.
Зазначені фармакодинамічні властивості реосорбілакту стали основою для вивчення ефективності його застосування у комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю й поліцитемією.
Дослідження проведені у 17 хворих (чоловіків — 12, жінок — 5; вік — від 34 до 70 років): ХОЗЛ III стадії у фазі ремісії — 9, ідіопатичним фіброзуючим альвеолітом — 8. Легенева недостатність II ступеня спостерігалася у 9 пацієнтів, III ступеня — у 8. Недостатність кровообігу I стадії мала місце у 8 випадках, II стадії — у 3. В усіх хворих відзначався еритроцитоз (>5,0Ч1012/л) з ознаками підвищення гемоконцентрації (гематокрит >47%).
Хворим ХОЗЛ проводилася постійна базисна терапія з використанням інгаляційних глюкокортикостероїдів, бронхолітиків із групи в2-агоністів або антихолінергічних препаратів, муколітичних засобів, сечогінних засобів, препаратів калію. Хворі на ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт приймали підтримуючу дозу системних глюкокортикостероїдів. На фоні незмінного базисного лікування була призначена терапія реосорбілактом по 200,0 мл крапельно щодня протягом 7 днів.
Після закінчення інфузійної терапії реосорбілактом 7 із 9 пацієнтів із легеневою недостатністю II ступеня відзначили зменшення вираженості задишки при ходьбі по рівній поверхні після закінчення інфузійної терапії, однак усі вони за ступенем прояву цього симптому залишалися в групі хворих із ЛН II ступеня.
Із 8 хворих із легеневою недостатністю III ступеня у 3 пацієнтів після лікування реосорбілактом вираженість задишки у стані спокою зменшилася, а 1 хворий (ХОЗЛ) перестав відзначати дихальний дискомфорт у спокої — задишка з'являлася тільки при ходьбі. Таким чином, цей пацієнт із групи хворих із ЛН III ступеня був переведений у групу хворих із ЛН II ступеня.
Шість пацієнтів (усі з групи хворих на ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт) істотних змін ступеня вираженості задишки після лікування не відзначали.
До початку інфузійної терапії середнє значення ступеня вираженості задишки по шкалі MRC становило 3,1±0,2 бала, після закінчення курсу лікування реосорбілактом показник обмеження активності пацієнта внаслідок задишки зменшився до 2,5±0,1 (р<0,05).
Інфузійна терапія зчинила гемодилюційний ефект — після закінчення інфузій спостерігалося достовірне зменшення гематокриту.
Після інфузійної терапії реосорбілактом спостерігалася тенденція до зменшення ступеня спонтанної та Адф-індукованої агрегації тромбоцитів, а також відзначалося достовірне зменшення швидкості Адф-індукованої агрегації.
Після інфузійної терапії реосорбілактом відзначалося зменшення ступеня артеріальної гіпоксемії, про що свідчило достовірне збільшення показника напруги кисню. З огляду на характер фармакодинамічних властивостей реосорбілакту, зменшення ступеня гіпоксемії, з найбільшою ймовірністю, зумовлене реологічним ефектом препарату, поліпшенням мікроциркуляції в легенях і газообміну.
Підсумовуючи результати проведених досліджень, можна вважати, що в роботі отримані нові дані про фармакодинаміку інфузійних препаратів на основі сорбітолу й натрію лактату, які в сукупності з результатами вивчення безпеки й ефективності препаратів є обґрунтуванням для їхнього застосування у комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю й хронічним легеневим серцем.
ВИСНОВКИ
Дисертаційна робота містить наукові положення та науково обґрунтовані результати, що розв’язують важливу науково-прикладну проблему підвищення ефективності лікування хворих із легеневою недостатністю й хронічним легеневим серцем шляхом застосування інфузійної терапії препаратами на основі багатоатомних спиртів і натрію лактату. Методологічно робота заснована на вивченні фармакодинамічних ефектів препаратів сорбілакт і реосорбілакт при даній патології та дослідженні ефективності й безпеки їхнього застосування у комплексному лікуванні хворих.
1. У хворих із поліцитемією та збільшенням ступеня гемоконцентрації внутрішньовенні інфузії сорбілакту й реосорбілакту в дозі по 200 мл викликають достовірне зменшення рівня гематокриту, при цьому більш виражену гемодилюційну властивість має сорбілакт.
2. У хворих із набряковим синдромом препарат на основі гіперосмолярного розчину сорбітолу сорбілакт викликає активну дегідратацію тканин, що поряд із діуретичною дією зумовлює гемодилюційний ефект — зменшення гематокриту (rHt = –1,2±0,5; р<0,05); застосування салуретика фуросеміду спричиняє зменшення рідкої фракції крові й збільшення гемоконцентрації (rHt = +2,4±0,6; р<0,001), що підвищує ризик мікротромбоутворення.
3. Сорбілакт і реосорбілакт зчиняють гіпоагрегаційну дію in vitro — зменшують спонтанну та АДФ-індуковану агрегацію тромбоцитів; після одноразової інфузії препаратів спостерігається тенденція до зниження спонтанної агрегації тромбоцитів і достовірне зменшення ступеня АДФ-індукованої агрегації.
4. Результати порівняльного вивчення впливу на гемореологічні показники одноразової інфузії реосорбілакту й глюкозо-інсулін-калієвої суміші показали, що реосорбілакт, на відміну від референтного препарату, викликає достовірне зменшення в'язкості плазми й зменшення в'язкості крові на окремих швидкостях зрушення.
5. Реологічний ефект реосорбілакту включає гемодилюційну дію й зменшення в'язкості плазми у поєднанні зі зменшенням агрегаційної здатності тромбоцитів; референтний препарат класу низькомолекулярних декстранів реополіглюкін викликає виражений гемодилюційний ефект, але водночас достовірно підвищує в'язкість плазми, не зчиняючи істотного впливу на агрегацію й здатність еритроцитів до деформації, агрегаційну здатність тромбоцитів.
6. У хворих з інтерстиціальним запальним процесом у легенях із гіпокапнією та частково компенсованим алкалозом після введення реосорбілакту спостерігається достовірне зменшення ступеня гіпокапнії (rРаCO2 = +1,23±0,37; р<0,001) і нормалізація кислотно-основного стану крові; після інфузії препарату відзначається зменшення ступеня гіпоксемії (rSа2 = +2,00±0,91; р<0,05), що з найбільшою ймовірністю пов'язано з реологічним ефектом препарату, поліпшенням мікроциркуляції в легенях і газообміну.