Одним із механізмів контролю вагінальної мікрофлори є висока адгезивна здатність молочнокислих бацил до поверхні епітеліальних клітин. Ендогенні штами лактобактерій мають високу адгезивну активність і тісно взаємодіють із слизовою оболонкою піхви, мають селективні переваги як перед умовно-патогенними мікроорганізмами, так і перед екзогенними лактобактеріями. Прикріпляючись до епітеліоцитів, автохтонні штами, забезпечують тим самим феномен резистентності колонізації.
Оскільки мікроскопічне дослідження не дає вичерпної інформації про стан мікрофлори, нами було зроблено детальне бактеріологічне дослідження. При цьому, до лікування нами не встановлено достовірних відмінностей між групами пацієнток з хронічною урогенітальною інфекцією, проте виявлено залежність між характером мікрофлори і сексуальною активністю пацієнток. Так, у жінок, що стверджували про наявність одного статевого партнера виявлявся один або два види умовно-патогенних мікроорганізмів, але у високому титрі: Enterococcus spp., Enterococcus spp. + Str. Acidophilus, E.coli (lac-) + Str.acidophilus, E.coli (haem+) + Str. асidophilus; а у жінок, в яких більше одного статевого партнера – 5-7 видів мікроорганізмів, з превалюванням кокової флори: S.aureus, S.epidermidis, S. saprophyticus, Peptococcus spp.
Оцінюючи кількісний склад мікрофлори піхви після лікування слід наголосити на наступних достовірних змінах у 2 досліджуваній групі: збільшення кількості Lactobacillus spp. (1 група - 4,20±0,31 КУО/мл і 2 група - 5,78±0,44 КУО/мл; р<0,05), Bifidobacterium spp. (1 група - 3,27±0,25 КУО/мл і 2 група - 5,08±0,21 КУО/мл; р<0,05) при одночасному зниженні кількості E. coli (lac+) (1 група - 4,61±0,35 КУО/мл і 2 група - 3,17±0,36 КУО/мл; р<0,05); E. coli (haem+) (1 група - 3,00±0,36 КУО/мл і 2 група - 2,20±0,43 КУО/мл; р<0,05); Enterococcus spp. (1 група - 5,50±0,40 КУО/мл і 2 група - 4,40±0,52 КУО/мл; р<0,05); S. aureus (1 група - 5,44±0,37 КУО/мл і 2 група - 3,83±0,35 КУО/мл; р<0,05); Bacteroides spp. (1 група - 3,83±0,35 КУО/мл і 2 група - 2,29±0,39 КУО/мл; р<0,05); Peptococcus spp. (1 група - 2,78±0,31 КУО/мл і 2 група - 2,17±0,30 КУО/мл; р<0,05).
Як свідчать результати проведених мікробіологічних досліджень, у пацієнток з поєднаними формами урогенітальної інфекції спостерігаються значні зміни складу мікрофлори, що проявляються пригніченням лактофлори, яка забезпечує резистентність колонізації. На цьому фоні відбувається розширення спектру і збільшення чисельності умовно-патогенноїмікрофлори. Не зважаючи на відносне збіднення мікроскопічної картини вагінального вмісту, при бактеріологічному дослідженні виявляються асоційовані мікроорганізми в значній кількості, особливо їх анаеробні представники.
Оцінка гормонального стану досліджуваних пацієнток проводилась на різних рівнях впливу. Оцінюючи отримані результати ми використали найбільш прийнятний методологічний підхід, згідно якого розглядали дані по фазах менструального циклу, оскільки спостерігається фізіологічне коливання концентрації гормонів в крові у жінок репродуктивного віку протягом менструального циклу.
Аналіз результатів проведеного ендокринологічного дослідження показав, що жінки з дисменореєю на фоні поєднаних форм урогенітальної інфекції мають достовірні розходження в 1 фазу менструального циклу з контрольною групою до лікування у бік зниження вмісту ФСГ (контрольна група - 7,94±0,19 нмоль/л; 1 група -7,62±0,21; p<0,05 і 2 - 7,60±0,20; p<0,05), прогестерону (контрольна група - 1,39±0,12 нмоль/л; 1 група - 1,26±0,09; p<0,05 і 2 - 1,27±0,11 нмоль/л; p<0,05) на фоні незмінних значень ЛГ і естрадіолу, (p>0,05). Проте ці показники знаходяться в межах фізіологічної норми. Рівень пролактину у жінок досліджуваних груп знаходився на рівні контрольної групи. Вміст жіночих статевих гормонів у І фазу менструального циклу після проведеної терапії у жінок 1 і 2 групи достовірно не відрізнявся від показників контрольної групи і знаходився в межах фізіологічної норми.
Оцінюючи результати дослідження до і після лікування в І фазу менструального циклу, слід зазначити, що тільки вміст прогестерону достовірно збільшився у порівнянні із показниками до лікування, і становив у 1 групі - 1,41±0,10, у 2 групі - 1,39±0,11; p<0,05. Вміст ФСГ, ЛГ та пролактину після проведеного лікування також збільшився в обох досліджуваних групах, проте ці показники не були достовірними.
Аналізуючи дані у ІІ фазу менструального циклу варто зазначити, що у жінок з дисменореєю на фоні поєднаних форм урогенітальної інфекції є достовірні розходження з контрольною групою, а саме: зниження вмісту ЛГ (контрольна група - 8,02±0,39 нмоль/л; 1 група - 7,25±0,30; p<0,05 і 2 - 7,30±0,31; p<0,05), прогестерону (контрольна група - 36,08±2,26 нмоль/л; 1 група - 32,07±2,04; p<0,05 і 2 - 32,32±2,05 нмоль/л; p<0,05) на фоні незмінних значень ФСГ та естрадіолу, (p>0,05). Після проведеної терапії у жінок 1 і 2 групи рівень гормонів у ІІ фазу менструального циклу достовірно не відрізнявся від показників контрольної групи. Порівняльна характеристика вмісту жіночих статевих гормонів до і після лікування в ІІ фазу менструального циклу показала нам, що вміст ФСГ знизився після лікування у двох досліджуваних групах, і склав 5,13±0,13 нмоль/л і 5,13±0,14 відповідно (контрольна група - 5,12±0,16), вміст естрадіолу практично не змінився, і становив у 1 групі - 0,40±0,03 нмоль/л, в 2 групі - 0,42±0,03 нмоль/л (контрольна група - 0,42±0,03 нмоль/л), тоді як кількість ЛГ і прогестерону зросла, досягаючи рівня контрольної групи, кількість ЛГ становила в 1 групі - 7,91±0,31 нмоль/л, в 2 - 7,98±0,31 нмоль/л; р<0,05; (контрольна група - 8,02±0,39 нмоль/л). Вміст прогестерону підвищився в 1 групі до 34,16±2,07 нмоль/л, в 2 - до 34,39±2,05 нмоль/л (p<0,05); (контрольна група - 36,08±2,26 нмоль/л). Ці дані підтверджують позитивний вплив антигомотоксичної терапії на основні зміни ендокринологічного статусу.
При оцінці вмісту гормонів щитоподібної залози достовірних відмінностей не було, всі показники відповідали рівню контрольної групи (р>0,05), що свідчило про відсутність впливу патології щитоподібної залози у даному випадку на порушення менструального циклу в обстежуваного контингенту пацієнтів.
Таким чином, як показали результати проведених ендокринологічних досліджень, у жінок з дисменореєю при поєднаній урогенітальній інфекції відбуваються зміни гормонального характеру не за рахунок підвищення вмісту естрадіолу, а за рахунок відносного зниження вмісту прогестерону. Ці зміни були більш виражені у ІІ фазу менструального циклу.
Недостатня ефективність загальноприйнятих лікувально-профілактичних заходів диктує необхідність використання комплексного підходу до даної проблеми.
Використання антигомотоксичної терапії у хворих з дисменореєю на фоні поєднаних форм урогенітальної інфекції дозволяє відновити репродуктивну функцію за рахунок ефективної корекції дисгормональних порушень без застосування гормональних преператів, що є важливим моментом у лікуванні молодих жінок, що не народжували.
Оскільки скарги пацієнток стосувалися лише проявів дисменореї, ми визначили титри IgG, а IgМ досліджували на випадок первинного виявлення або можливого загострення процесу.
Провівши дослідження на виявлення поєднаної урогенітальної інфекції, виявили наступне: найчастіше спостерігалось поєднання ВПГ-2 і ЦМВ інфекції (в 1 групі - у 58,0% випадків, в 2 – у 54,0%), ВПГ-2 і хламідії визачались у 20,0% жінок 1 групи і у 24,0% 2 групи, ЦМВ і хламідії – у 14,0% і 12,0% відповідно. У 8,0% в 1 групі, у 10,0% в 2 групі спостерігалось поєднання трьох інфекцій: ВПГ-2, хламідій і ЦМВ. Для виявлення інфікування ВПГ всім пацієнткам обох досліджуваних груп проведено визначення ІgM, IgG до ВПГ 1 та 2 типу. Враховувались лише показники імуноглобулінів до ВПГ-2, оскільки, згідно літературних даних, інфікування ВПГ-1 сягає 90% і часто поєднується з ВПГ-2. Інші види інфекції зустрічались в поодиноких випадках, тому такі жінки в дане дослідження не брались до уваги.
Аналізуючи результати імуноферментного аналізу бачимо, що первинного інфікування чи загострення процесу не спостерігалося у жінок ні 1, ні 2 групи, IgM якщо і виявлялися, то знаходилися в межах допустимої норми як до, так і після лікування. Кількість IgG до лікування була підвищеною в обох досліджуваних групах, і нами не відзначено істотних розходжень між групами за всіма показниками. Тоді, як після проведеного лікування відмічалась достовірна різниця між показниками досліджуваних груп, а саме: кількість IgG до ВПГ-2 в 1 групі становила 1,62±0,14; p< 0,05; в 2 групі - 1,25±0,16; p< 0,05; кількість IgG до ЦМВ склала відповідно - 1,43±0,17; p< 0,05 і 1,13±0,15; p< 0,05; кількість IgG до хламідій – в 1 групі - 1,65±0,24, в 2 групі - 1,13±0,15; p< 0,05. Дослідження проводились у порівнянні з показниками до і після лікування в кожній групі та між 1 і 2 групою.
Підсумовуючи дані проведеного дослідження, можемо зробити висновок, що хронічне інфікування жінок з дисменореєю є досить нерідкісним явищем і недооцінка впливу інфекції на порушення менструального циклу можливо і є причиною недостатньої ефективності лікування цього захворювання загальноприйнятими методами.
Саме дані дослідження спонукають нас рекомендувати всім жінкам з дисменореєю проводити обстеження на наявність урогенітальної інфекції для покращення ефективності лікування дисменореї з одного боку, а з іншого – це дасть нам можливість попередити внутрішньоутробне інфікування при настанні вагітності у цих пацієнтів. Отримані результати дають нам вагомі підстави рекомендувати дану методику для широкого використання в практичній охороні здоров’я на всіх рівнях.
Як відомо, зниження кількості та функціональної активності імунокомпетентних клітин може бути набутим через дію різноманітних шкідливих факторів, в тому числі вірусів і бактерій. При цьому основними проявами вторинного імунодефіциту є зниження протиінфекційного і противірусного системного імунітету.