Нами виявлено, що рівень CD95+, який характеризує апоптоз, у 1-й день був збільшений і зростав на 7, 21 і 30-й день, максимально збільшувався через 3 міс [що підтверджено наявністю множинних взаємозв’язків: CD95+–8-гідроксигуанозин (r=–0,5), CD95+–Д273 (r=+0,5)] і далі поступово нормалізувався. Через 1 рік рівень CD95+ перевищував показник донорів, але був нижчий за доопераційні показники.
Наявність ендогенної інтоксикації у хворих 4-ї групи визначалася протягом усього періоду дослідження з максимальним збільшенням вмісту МСМпл на 21-й день і на 6-й місяць (у 3,4 раза відносно такого у донорів і в 1,8 раза – доопераційних показників).
Кількість МСМер на 1-й і 7-й день після операції була зниженою відносно як показників донорів, так і доопераційних, максимально збільшувалась на 21-й день (у 2,4 і 1,4 раза відповідно) і далі зменшувалась (на 30-й день в 1,9 раза була нижчою за норму). На 3-й місяць вона відповідала нормі і збільшувалась через 6 міс і 1 рік. Таким чином, збільшення рівня МСМер на 21-й день – це, ймовірно, результат впливу променевої терапії, тоді як збільшення вмісту МСМпл і МСМер на 6-й місяць можна трактувати як наслідок дії антигомотоксичних препаратів, які втримують відповідні реакції організму на більш безпечному рівні, але при завершенні агресивного лікування (променевої терапії) індукують організм до адекватної відповіді.
При додатковому аналізі якісного складу МСМ нами виявлено, що високий рівень МСМер підтримувався за рахунок катаболічних речовин – максимальне підвищення їхнього вмісту відносно як показників донорів, так і доопераційних відзначено на 30-й день (у 8,5 і 18,0 разів відповідно); також за рахунок збільшення в цей же час кількості продуктів протеолізу білків (у 54,0 і 15,0 разів відповідно) з подальшим його зниженням до кінця 1-го року.
Максимальне збільшення вмісту МСМпл відносно як показників донорів, так і доопераційних відзначено на 21-й день (кількість продуктів катаболічного походження підвищилась у 2,2 і 7,3 раза, продуктів протеолізу білків – у 4,0 і 8,0 разів відповідно) з тенденцією до зниження до кінця 1-го року, тобто залишкові прояви ендогенної інтоксикації зберігаються.
Виявлено, що у хворих 4-ї групи початковий етап комбінованої терапії (21-й день) характеризувався одночасною активацією процесів ОМБ і фрагментацією білків, генерацією NO з приєднанням з 30-го дня процесів ПОЛ (у вигляді накопичення початкових і кінцевих продуктів), стримуваних високою активністю каталази й Cpl. Високий рівень глюкокортикоїдів сприяв розвитку толерантності моноцитів і викликав супресію Т-лімфоцитів, призводячи до дисбалансу в Т-системі.
Як результат комбінованого лікування спостерігалися обмеження надмірної активації процесів ПОЛ й генерації NO, стабілізація фагоцитарної активності моноцитів і стану Т-клітинної системи, відновлення метаболічної активності нейтрофілів, помірна корекція секреції гормонів наднирників – нормалізація рівня адреналіну в крові (кортизол–адреналін; r=–0,7). Таким чином, застосування антигомотоксичних препаратів обмежує процеси окисної деструкції й сприяє більш ранньому включенню механізмів протипухлинного захисту (порівняно з хворими 3-ї групи).
Встановлено, що повторний розвиток дисбалансу в Т-клітинній системі через 1 рік виник внаслідок недостатньо тривалого курсу лікування антигомотоксичними препаратами, а також різкого збільшення секреції катехоламінів (норадреналіну), що викликає імуносупресію.
У хворих 5-ї групи з 21-го дня після операції нами виявлено стійке зростання вмісту початкових продуктів ПОЛ (Д232, Д273), який максимально збільшився на 6-й місяць без нормалізації до кінця 1-го року. У період активаційної терапії відзначалося збільшення рівня кінцевих продуктів ПОЛ: МДА – через 30 днів, ШО – через 3 міс з повторним збільшенням через 1 рік. У першому випадку підвищення можна розцінити як відстрочену реакцію на стрес у зв’язку з прийомом антигомотоксичних препаратів, тоді як повторне, – ймовірно, як наслідок недостатньої ефективності проведеного курсу антигомотоксичної терапії й необхідності призначення повторного курсу лікування.
Активація ПОЛ зумовила розвиток відповідної реакції з боку АОС у вигляді збільшення активності ферментативної ланки (каталази й рівня Cpl). Нами встановлено, що у хворих 5-ї групи починаючи з 21-го дня й до кінця 1-го року інтенсифіковані процеси ОМБ, що проявлялося збільшенням вмісту кетонних груп у крові й підтверджувалося наявністю позитивного взаємозв’язку ОМБ270сп–ОМБ360сп (r=+0,5). При стимуляції ОМБ відзначалося збільшення вмісту альдегідних і кетонних груп з 30-го дня й до кінця 1-го року. Ступінь фрагментації спонтанно окислених білків (у вигляді підвищення вмісту альдегідних і кетонних груп) був збільшений протягом усього періоду дослідження без нормалізації до кінця 1-го року, тоді як ступінь фрагментації стимульовано окислених білків був збільшений у вигляді підвищення вмісту альдегідних (з 30-го дня) і кетонних груп (з 3-го місяця) без нормалізації до кінця 1-го року (ОМБ360ст–Фб270сп; r=+0,5).
Таким чином, процеси ВРО у хворих 5-ї групи спочатку були представлені ОМБ з подальшою їхньою інтенсифікацією за рахунок підключення ПОЛ, що підтверджено наявністю позитивного взаємозв’язку МДА–ОМБ360сп (r=+0,5).
Підвищення рівня 8-гідроксигуанозину в сечі було максимальним на 1-й день після операції (він у 20 разів перевищував норму) з поступовим зниженням протягом усього періоду дослідження, проте без нормалізації до кінця 1-го року – у 7,5 раза був більший за норму.
Гіперпродукція iNOs і NO2 спостерігалася протягом усього періоду дослідження, особливо на 30-й день, і була у 2,8 і 2,5 раза більшою за показники донорів та доопераційні і, ймовірно, сприяла обмеженню активації симпатоадреналової системи, про що свідчить різке зниження в цей період концентрації норадреналіну з нормалізацією через 6 міс і 1 рік.
Процеси, що відбуваються в організмі на тлі застосування антигомотоксичних препаратів (уперше запропонованих для лікування онкопатології В.О. Каширіним, 2000), розрахованих на стимуляцію саморегуляції, відбилися в істотних змінах імунологічних показників, що стосуються як системи фагоцитозу (меншою мірою), так і Т-клітинного імунітету.
У хворих 5-ї групи з 1-го дня й до кінця 3-го місяця відзначалося зниження кількості фагоцитуючих клітин нейтрофільної ланки як на 30-й, так і на 120-й хвилині. Максимальне зниження відзначено на 21-й і 30-й день (у хворих 4-ї групи спостерігалося зрушення на 30-й день і 3-й місяць) з нормалізацією показника з 3-го по 6-й місяць. Метаболічна активність нормалізувалася тільки через 1 рік, тоді як функціонально-метаболічний резерв нейтрофілів був знижений протягом усього періоду дослідження. Нами виявлено збільшення поглинальної здатності, тоді як перетравна була зниженою, що свідчить про незавершений фагоцитоз. Кількість фагоцитуючих моноцитів на 1-й і 7-й день була збільшеною в 1,6 і 1,7 раза (30-та й 120-та хвилина), також відзначене збільшення поглинальної здатності й зниження перетравної. Протягом короткого часу процеси активації змінилися нечутливістю цих клітин до стимулюючого впливу, і на 21-й день, ймовірно, сформувалася ендотоксинова толерантність. З 30-го дня й до кінця 1-го року відзначалося збільшення функціональної активності моноцитів на 30-й і 120-й хвилині без нормалізації поглинальної й перетравної здатності.
На 1-й і 7-й день після операції показники Т-клітинної ланки, зокрема кількість CD3+, CD4+ і CD8+ відносно норми (в 1,8; 1,3 і 1,1 раза відповідно), були знижені, що пояснюється високим рівнем норадреналіну, який сприяє їхньому інгібуванню. На 21-й день вміст CD3+ і CD4+ залишався нижчим, ніж у донорів, тоді як кількість CD8+ перевищувала показники донорів. Таким чином, у ранньому післяопераційному періоді розвивається вторинний Т-клітинний імунодефіцит, який з 21-го дня змінюється дисбалансом у Т-системі. Нормалізація усіх показників спостерігається через 3 міс. На 6-й місяць відзначається зниження рівня CD8+, що, можливо, викликано високим рівнем кортизолу, який здійснює переважно інгібуючий вплив на Т-лімфоцити із супресорною активністю (Е.А. Коренева, Э.К. Шхинек, 1984, 1989). Через 1 рік повторно констатовано розвиток вторинного імунодефіциту. Ймовірно, це пов’язано з закінченням курсу лікування, що тривав 6 міс, і необхідністю його повторного призначення. Таким чином, імунна система ніби відчуває «подвійний прес»: з одного боку, наявність антигену, що диктує умови імунної відповіді, а з іншого – імунна система починає відчувати вплив з боку гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку кортизол–CD8+ (r=–0,5). Спостерігалося збільшення рівня CD16+ і CD56+ протягом усього періоду дослідження з максимальним підвищенням через 3 міс.
Апоптоз був інтенсифікований з 1-го дня, а максимально це проявлялося через 21, 30 днів і 3 міс з подальшою тенденцією до зниження (CD95+–адреналін; r=–0,5).
Рівень TGF-в був збільшений протягом усього періоду дослідження з максимумом на 30-й день і повторним збільшенням через 1 рік, що також свідчить про необхідність проведення повторного курсу лікування.
Імунна система, як система «швидкого реагування» на чужорідний вплив, тісно пов’язана зі стрес-системою двобічними зв’язками: впливом нейрональних структур на імунокомпетентні органи й клітини, з одного боку, та імунної системи на стрес-систему, з іншого (J.E. Blalock, 1989; E.M. Sternberg et al., 1992; А.Д. Адо, 1993; Т.И. Коляда с соавт., 1995). Оскільки імунокомпетентні клітини мають рецептори до катехоламінів (R. Landmann et al., 1984; A.M. Katz et al., 1985; П.П. Голиков, 1988), глюкокортикоїдів (M.R. Ruff et al., 1989; E.L.Webster et al., 1990; А.Д. Абрамов, 1991; E.M. Freadman, M.R. Irwin 1995) та інших біологічно активних речовин, можливий прямий вплив гормонів і медіаторів на елементи імунної системи.