Тому особливий інтерес представляють гідрофільні, проникні для кисню м'які контактні лінзи для тривалого носіння. Як матеріал для виготовлення таких лінз найбільше поширенняодержав гідрогель на основі поліоксіетилметакрилата, що володіє хорошими оптичними й механічними властивостями й зберігає дані властивості в широкому інтервалі температур і значень рН. Внаслідок високого змісту води в гідрогелях (до 80%) вони добре сполучаються із тканинами ока, не викликаючи подразнення. Зростання виробництва м'яких контактних лінз значно випереджає зростання виробництва лінз із поліметилметакрилату. Так, у США в 1979 р. контактними лінзами користувалися 10 мільйонів чоловік, приблизно половина з них – м’якими лінзами, а в 1982 р. ці цифри склали відповідно 14 й 10 мільйонів чоловік.
До останніх досягнень в області офтальмології варто віднести створення м'яких лінз для корекції астигматизму й лінз для корекції далекозорості. Найбільш перспективними з них єбіфокальні лінзи, тому що тільки в США біфокальними окулярами користуються близько 48 мільйонів чоловік. Уже створені косметичні забарвлені контактні лінзи, а також лінзи, що володіють лікувальною дією й використовуються при пересадках рогівки ока, кон’юнктивітах, вірусних захворюваннях рогівки.
Важливою областю використання полімерів в офтальмології стало виготовлення поліметилметакрилатних штучних кришталиків, які імплантуються пацієнтам після видалення власних кришталиків, уражених катарактою. Такі кришталики майже повністю відновлюють нормальний зір, причому пацієнти обходяться без допомоги окулярів або контактних лінз. Тільки в США в 1985-1987 р. число імплантацій штучного кришталика складало близько 700 тисяч у рік.
Відомо, що при гострій крововтраті (порядку 20-30 % циркулюючої крові) досить часті випадки так званого геморагічного шоку з летальним результатом. Найбільш результативний засіб у таких випадках – компенсація крові ззовні. Разом з тим оскільки шок викликається втратою саме обсягу крові, тобто кількісним фактором, то вивести організм із коматозного стану можна й застосуванням інших агентів, наприклад, ізотонічного розчину хлориду натрію. Однак час втримання такого замінника в кровоносних судинахневеликий. Час циркуляції в крові високомолекулярних сполук, природно, набагато більший, що й стало основою для їхнього застосування як плазмозамінників. Призначені для заміни плазми крові, вони мають протишокову дію, підвищують артеріальний тиск при гострій крововтраті, утримують рідину в кров'яному руслі, а іноді сприяють виведенню токсичних речовин. З фармакологічної точки зору для всіхплазмозамінників основним їхнім компонентом є водорозчинний полімер. Як полімери найбільше поширенняодержали частково гідролізованийдекстран (препарати «Поліглюкін» й «Реополіглюкін»), полівініловий спирт («Полідез»), полі-1М-вініл-піролідон («Гемодез») і деякіінші.
Полімерніплазмозамінники є двох типів: протишокові й дезінтоксикаційні. Перші призначені для тривалогоциркулювання в крові (порядку 1-2 діб, протягом яких відбувається фізіологічне відновлення крововтрати) і тому мають досить високу молекулярну масу. Плазмозамінники другого типу володіють більш яскраво вираженою лікарською дією; вони здатні взаємодіяти з токсинами й виводити ці токсини з організму. Отже, основними вимогами до цих полімерів повинні бути здатність реагувати з токсинами й відносно невисока молекулярна маса. У найбільш повній мері таким вимогам задовольняє полівінілпіролідонз молекулярною масою 12 – 27 тисяч. До 80 % цього препарату виводиться через нирки протягом перших чотирьох годин після вливання. Із-за цієї обставини цей препарат знаходить широке застосування при лікуванні гострих токсичних інфекцій, отруєнь.
Розділ 3. Новітні методи терапії із використанням полімерних матеріалів.
Відомо, що будь-який лікарський засіб складається із двох основних частин – активної діючої частини й компонентів лікарської форми. Роль останніх полягає в створенні сприятливих умов для прояву дії лікарської речовини в організмі. Застосовувані лікарські форми – мазі, таблетки, капсули, розчини для ін'єкцій – у більшості випадків не оптимальні з погляду виконуваних ними функцій. Вони не забезпечують тривалої й рівномірної подачі лікарської речовини в потік крові і практично не сприяють його спрямованомутранспорту в хворий орган. Так, звичайні таблетки, розпадаючись у шлунку або кишечнику, подають речовини, що втримуються в них, у кровоток за дуже невеликий строк. В організмі ця речовина розподіляється відповідно до її фізико-хімічних властивостей, і тільки в деяких випадках в орган-мішень потрапляє скільки-небудь значна часткауведеної лікарської речовини (звичайно не більше 10 % від уведеної кількості).
Багато лікарських речовин досить швидко нейтралізовуються в організмі, у результаті чого тільки невелика частина їх робить корисну дію. Інша ж частина в більшості випадків шкідлива, тому що проявляє фізіологічну активність не в потрібному місці організму. Швидкий вивід лікарської речовини з організму обумовлює необхідність її нового введення.
Проміжок часу від моменту введенняліків до припинення їх лікувальної дії можна збільшити, підвищивши їх кількість у дозі, що вводиться одноразово. Але це приведе до ще більш високого піка концентрації ліків в крові й тканинах і більш яскраво вираженій побічній дії. Отже, дуже важливо, щоб концентрація лікарської речовини в організмі весь час була на певному постійному рівні.
Такого ефекту можна домогтися за допомогою принципово нової лікарської форми, так званої макромолекулярної терапевтичної системи. У таких системах використається не фізіологічна активність полімерів, а їх оригінальні фізико-хімічні властивості, такі, як здатність розчиняти в собі лікарські речовини й потім виділяти їх за рахунок дифузії.
Макромолекулярні терапевтичні системи мають розміри від часток міліметра до декількох сантиметрів. Їх можна вводити усередину організму або прикріплювати на шкірі або слизовій оболонці. У більшості випадків лікарська речовина не пов'язана з елементами системи, і її виділення являє собою фізичний процес, здійснюваний по заданій програмі. Найбільш простим типом таких систем буде розчин або суспензія лікарської речовини у твердому, біосумісномуполімері, наприклад полідиметилсилоксані. У цьому випадку швидкість виділення лікарської речовини визначається швидкістю розчинення полімеру. Саме на такому принципі побудована протизаплідна макромолекулярна терапевтична система «Прогестасерт», що забезпечує попередження вагітності протягом одного року. Така система прикріплюється до матки й подає в її порожнинустероїднийконтрацептив – прогестерон. Це речовина дуже нестійка – вона майже повністю руйнується в печінці при першому ж проходженні із током крові. Тому ранішедоводилося користуватися таблетками із синтетичними аналогами прогестерону, більш токсичними, які викликали алергічні реакції. При новому підході такі небажані наслідки практично виключаються. Важливо знати, що дія такої системи може бути перервана в будь-який момент часу, варто тільки витягти її з порожнини організму. Однак у багатьох випадках, особливо тоді, коли система імплантована, наприклад, під шкіру, це достоїнство перетворюється в недолік. У зв'язку із цим усе більше широке поширення в наш час знаходять системи біосумісних полімерів, здатних поступово переходити в розчин при контакті з рідкими середовищами організму. Процес переходу в розчин може бути чисто фізичним розчиненням або відбуватися за рахунок розриву основних зв'язків макромолекули полімеру зутворенням розчинних низькомолекулярних продуктів. Швидкість виділення лікарської речовини в цьому випадку визначається швидкістю розпаду твердої полімерної матриці, а необхідність витягу матриці після того, як лікування завершилося відпадає по причині її розчинення.
На основі біорозчинних полімерів розроблені лікарські засоби для лікування гінекологічних, стоматологічних й інших захворювань. У промислове виробництвовпроваджений новий високоефективний засіб „Тринітролонг”, що містить класичний препарат, який використовується при стенокардії,- нітрогліцерин. Строк функціонування „Тринитролонга” коливається від двох до чотирьох годин. Саме стільки часу й потрібно для надійного попередження приступу. А починає цей препарат діяти через лічені секунди.
Трохи більше складну будову мають матриці мембранного типу й осмотичні міні-насоси, основною робочою частиною яких є полімерна напівпроникна мембрана. Один з найбільш простих пристроїв цього типу запропоновано для лікування онкологічних захворювань. Безпосередньо на пухлину імплантують резервуар, одна зі стінок якого зроблена з поліоксіетилметакрилатної мембрани, проникної для лікарської речовини.
Від резервуара відходять і виводяться назовні дві тонкі трубки, через які йогонаповнюють різними лікарськими розчинами, що надходять через мембрану по заданій програмі до ураженого органа.
Зараз уже створені десятки різного роду пристроїв, що дозволяють тією чи іншою мірою реалізувати принципи контрольованої подачі лікарської речовини. Серед цих пристроїв найбільш універсальний тип являють собою, імовірно, нашкірні терапевтичні системи, використовувані для тривалої й безперервної подачі лікарських речовин через неушкоджену шкіру. Ці системи являють собою тонкі (порядку 1 мм) вироби, що складаються з декількохшарів. Резервуар з лікарською речовиною із зовнішньої сторони захищений непроникною металевою фольгою, а із внутрішньої – мікропористою мембраною, що регулює швидкість виділення лікарської речовини під дією градієнта концентрації, з боку мембрани, зверненої до шкіри, є адгезив для кріплення всієї системи.