Застосовувались слідуючі методи стабілізації:
- Стабілізація протакрилом — 2 випадки;
- титановою сітчастою конструкцією—6;
- комбінація протакрилу і титанової сітчастої конструкції—4 спостереження.
Показом до стабілізації протакрилом були обширне ураження хребця, тобто компресія Ш-ІУс-тупеня. Титанова сітчаста конструкція автономно, так і в комбінації з протакрилом, застосована нами при ушкодженні одного з хребців зі збереженою цілісністю поблизулежачих, а також при поєднанні ушкодження зі спонділолістезом, де була необхідність встановлення міцної конструкції для задовільної фіксації.
В 7 з 12 відмічалось ушкодження дистального міжхребцевого диску. В 4-ушкодження дисків з компресією їх сегментами структур спинномозкового каналу. В 3 випадках мав місце розрив твердої мозкової оболонки.
Операції проводились передньобоковим правобічним доступом з вилученням уламків тіла ушкодженого хребця. Фіксація протакрилом поєднувалась з фіксацією 7—9мм титановими гвинтами, які фіксувались до суміжних неушкоджених хребців. При фіксації титановосітчатою конструкцією застосовувалось товсту сітчату титанову конструкцію діаметром 20—25мм.. довжиною відповідно до кісткового дефекту.
В усіх випадках ускладнень не наступило. В двох випадках при спонділодезі сітчатою титановою конструкціює мали місце в післяопераційному періоді протопатичні корінцеві болі з латералі-зацією. Гнійно-септичних ускладнень не спостерігалось. Відновлення, в залежності від ступеня і характеру ураження, поступово наступило в 6 випадках, характеризувалось появою рухів в кінцівках, як правило, з певною латералізацією.
Таким чином при ускладненій спінальній травмі, компресійних переломах тіл 4 і 5 шийних хребців найбільш доцільно в ранні терміни проведення корпоректомії з передньо-бічного доступу та обов'язковою стабілізацією.
При медіанних грижах поперекового відділу хребта використовується операція ламінекто-мії. Але, на жаль, в 25-30% випадків через 3 — 5 років розвиваються явища нестабільності та спонділолістезу. Тому нами запропонована та впроваджена операція мініінвазивного хірургічного лікування, яка заключається в проведенні двох латеральних розширених інтерламінектомій при збереженні остистих паростків, дужок та міжостистих зв'язок. При використанні мікрохірургічної техніки та наборів сучасних кусачків Керісона представляється можливим провести декомпресію як латеральних рецесусів, так і центрального стенозу без широкого розкриття хребтового каналу.
На протязі трьох років нами проведено 23 операції у пацієнтів нейрохірургічного відділення в віці від 22 до 58 років. Медіанні грижі локалізувались на рівні L3-L4 — в двох хворих, L4-L5 — в 18 і L5-S1 — у трьох. В клінічній картині захворювання на перший план виступали явища попереково-крижового радикуліту з двобічною неврологічною симптоматикою у 16 хворих та однобічною — у 7, каудальний синдром розвинувся у 12 випадках, причому нетримання сечі та калу було відмічено у 8 з них, а затримка — у 4. Діагноз підтверджувався даними комп'ютерно-томог-рафічного та магнітно-резонансного обстеження. При проведенні оперативно втручання доцільно на першому етапі провести розширені інтерламінектомії з видаленням гіпертрофованих жовтих зв'язок як з однієї так і з іншої сторони, не зважаючи на перевагу неврологічних ознак компресії нервових корінців з якоїсь конкретної сторони. В послідуючому проводиться інтраопераційна ревізія та визначається об'єм оперативного втручання, а іменно — з якої сторони більш доступно видалити медіанну грижу. При видаленні кили розсічення грижевого мішка доцільно проводити в латеральних відділах грижевого мішка, а не в центрі. У всіх спостереженнях виявлено значне розширення епідуральних вен.Видалялась як внутріканальна частина пульпозного ядра так і в міжхребцевому просторі. Показом ефективності проведеного видалення являться дані ревізії зондом та відновлення відображення пульсації і дихальних рухів твердої мозкової оболонки.
При аналізі найближчих результатів у 98% хворих наступило значне клінічне покращення в післяопераційному періоді. Больовий синдром незначно посилювався на 2 — 4 день після операції у 8 пацієнтів, що пов'язано, з розвитком набряку рани та реактивним радикулітом. Хворі вставали, сідали та активно ходили на 2 — 3 день після операції і тоді ж виписувались на амбулаторне лікування і спостереження невропатолога по місці проживання.
При вивченні віддалених наслідків на протязі 3—5 років після оперативного втручання нами в жодному випадку не виявлено ознак нестабільності та спонділолістезу.
Таким чином, вважаємо доцільним впровадження методики мініінвазивного лікування медіанних гриж поперекового відділу хребта, що дозволяє скоротити післяопераційне стаціонарне лікування та покращити його результати.
Надання допомоги потерпілим із травмою хребта відрізняється багатоетапністю: місце травми - медпункт (або бригада ШМД) - місцева лікарня - травматологічний центр. При такій багатоетапності належний обсяг надання допомоги не виконується, а в ряді випадків допомога не виявляється, що збільшує вагу стану хворого й значно знижує функціональні результати лікування травми.
З огляду на вищенаведені організаційні заходи, скорочення часу до огляду фахівцем центра й своєчасна інформація про нозологію ушкодження дозволяють забезпечити проведення оперативного втручання в найкоротший термін.
Повноцінна комплексна реабілітація включає комплексне фізіотерапевтичне лікування за участю спеціально підготовлених інструкторів ЛФК, наступний напрямок у спеціалізовані санаторно-курортні здравниці.
Нами було обстежено 432 хворих із застарілою ускладненою травмою хребта в проміжний та пізній періоди травматичної хвороби спинного мозку, які лікувалися в Обласному (нейрохірургічному) спінальному центрі з 1995 по 2006 р. включно. Постраждалі були розподілені за статтю, віком, видом травми, її локалізацією та ступенем ушкодження спинного мозку. Хворих молодого та середнього віку було 304—332. Найбільша кількість хворих (189осіб — 43,7%) постраждали внаслідок дорожньо-транспортних пригод. Кількість випадків побутового травматизму складала 37,5%, виробничого — 18,8%. З ушкодженнями шийного відділу було 115 (26,8%) хворих, грудного — 225 (52%) і поперекового — 92 (21,5%). З них групу А складали 138 (32%) хворих, В — 84 (19,5%), С — 51 (11,9%), Д — 70 (16%), Е — 89 (20,6%) хворих.
Аналіз клінічного матеріалу засвідчив, що всі хворі з ускладненою травмою хребта були госпіталізовані в клініку в пізні (378 осіб — 87%) і віддалені (54 особи — 12,5%) терміни після травми. Робота виконана із використанням методів клінічного, рентгенологічного, електрофізіологічного, комп‘ютерно-томографічного, магнітно-резонансно-томографічного, контрастного, ізотопного та імунологічного досліджень.
Виконані діагностичні обстеження дозволили розробити етапність здійснення медичної реабілітації спінальних хворих. Так, наявні порушення серцево-судинної, дихальної, травної, імунної та сечовидільної систем потребували відповідної корекції, що становила 1-й етап медичної реабілітації хворих. На цьому етапі здійснювали підготовку хворих до реконструктивних операцій на хребті та спинному мозку. Деформація каналу хребта і компресія спинного мозку заважали проведенню подальших реабілітаційних заходів. Тому на 2-му етапі здійснювали різні види декомпресивно-стабілізуючих оперативних втручань на хребті та відновно-реконструктивних — на спинному мозку. Повторна травма, що неминуче виникає під час оперативного втручання, призводить до набряку, гіпоксії та порушення мікроциркуляції нервових структур. Всі заходи, що спрямовані на зменшення та усунення цих негативних явищ і становили 3-й етап медичної реабілітації. Не в усіх хворих після трьох етапів медичної реабілітіціі спостерігалося відновлення порушених функцій. Тому такі хворі в подальшому потребували довготривалого лікування (медикаментозного, функціональної терапіі та фізіотерапії, протезно-ортопедичної допомоги). Всі ці заходи і становили 4-й етап реабілітації.
Добрі результати були у 190 (44%) хворих, переважно в групах С, Д, Е, а незадовільні — у 133 (31%) хворих групи А. Кращі результати ми отримали при ушкодженні шийного (76 хворих -— 40%) та поперекового (70 хворих — 37%) відділах хребта, гірші — грудного (44 хворих — 23%). Незадовільні результати були отримані при ушкодженні грудного відділу у 84 хворих (63%), поперекового — у 16 (24%) і шийного у 33 (13%) хворих. Великий відсоток незадовільних результатів лікування хворих з ушкодженням грудного відділу хребта ми пояснюємо наявністю багатьох критичних зон у кровопостачанні грудного відділу спинного мозку, що зумовлює погану регенерацію останнього.
Задовільні результати комплексного реабілітаційного лікування спінальних хворих після вкорочуючої вертебректомії отримали у 12 (36,4%) хворих. Такий великий відсоток незадовільних результатів ми пояснюємо тяжкими ушкодженнями спинного мозку (51,5% хворих груп А і В) і досить пізнім проведенням оперативного втручання. Після вкорочуючої вертебректомії та медулорафії (12 хворих), у тому числі і трансплантації ембріональної нервової тканини у спинний мозок (11 хворих), позитивних результатів лікування ми не спостерігали.
У 25 (5,8%) хворих з ускладненою травмою хребта через 1 — 4 роки після травми і оперативного лікування характер неврологічних змін істотно не змінювався. У цих хворих ми спостерігали деяке зменшення чутливих розладів (на 1—3 сегменти), спастичних проявів, поліпшення загального стану, а також більш інтенсивне заживлення пролежнів. Сила м’язів та об’єм рухів не збільшувався.