1) збір анамнезу та огляд хворого;
2) визначення сили м’язів кінцівок ураженої сторони тіла;
3) визначення амплітуди руху в суглобах кінцівок ураженої сторони;
4) обстеження функціонального стану;
5) обстеження психоемоційного стану.
Кожен день до та після заняття фізичною реабілітацією вимірювали артеріальний тиск і частоту серцевих скорочень після виконання кожної вправи. Якщо артеріальний тиск підвищувався на 20 мм рт.ст. і більше, то заняття припиняли, у разі змін частоти серцевих скорочень пацієнтам давали відпочинок.
За результатами обстеження пацієнта визначали основні завдання фізичної реабілітації. На лікарняному етапі в гострому періоді мозкового ішемічного інсульту основними завданнями були: 1) профілактика виникнення ускладнень, пов’язаних з малорухливістю пацієнта; 2) покращення загального фізичного стану пацієнта; 3) покращення порушених рухових, мовних та сенсорних функцій; 4) покращення психоемоційного стану; 5) відновлення навичок самообслуговування та елементарних побутових навичок; 6) профілактика виникнення повторного інсульту.
Особливу увагу приділяли профілактиці виникнення постінсультних ускладнень. Внаслідок тривалого перебування в лежачому положенні для уникнення розвитку застійної пневмонії виконували дихальні вправи тричі на день до того часу, поки хворого можна було переводити у вертикальне положення. Дихальні вправи виконували тричі на день по 5 разів кожну вправу з інтервалом 1-2 хвилини.
Для зменшення патологічного болю в плечі та його уникнення уражену руку укладали вздовж тіла, під пальці клали валик. У лежачому положенні хворого не виконували рукою різких рухів, а під час переходу в сидяче положення руку вкладали у підтримувальну пов’язку. Також проводили інструктаж родичів хворих з догляду за ураженою рукою для того, щоб попередити її пошкодження у плечовому суглобі (не виконувати різких рухів рукою, слідкувати, щоб рука не падала з ліжка, кожного разу під час переходу у вертикальне положення руку необхідно вкладати у підтримувальну пов’язку).
Для уникнення розвитку патологічних поз, характерних для постінсультного стану, а особливо основної патологічної пози Верніке-Манна, ураженим кінцівкам надавали положення, яке є протилежне цій позі. Укладання уражених кінцівок проводили у положенні хворого лежачи на спині і на здоровому боці. Кожні дві години змінювали розгинальне положення кінцівок на згинальне і навпаки.
Для відновлення втрачених функційвикористовували фізичні вправи двох видів: 1) загальнорозвивальні; 2) спеціальні.
Загальнорозвивальні вправи були спрямовані на зміцнення організму в цілому та для покращення загального фізичного стану. Спеціальні вправи були спрямовані на розвиток компенсаторних можливостей організму та вдосконалення навичок самообслуговування.
Для збільшення сили м’язів ураженої сторони використовували фізичні вправи з обтяженням масою власного тіла чи кінцівки, вправи з подоланням опору, який створює фахівець з фізичної реабілітації, вправи з обтяженням предметами (для цього ми використовували тягарці масою від 100 до 800 грамів, що залежало від сили пацієнта та його функціонального стану). Кількість повторів виконання вправи для відновлення сили м’язів збільшували від 5 разів на початку реабілітації до 10 разів у кінці фізичної реабілітації.
Для покращення рівноваги використовували вправи з різних вихідних положень: положення лежачи, сидячи, стоячи. Вправи для покращення рівноваги використовували на кожному занятті.
Для покращення витривалості застосовували вправи для збільшення сили з мінімальним навантаженням 100-200 грамів по 10-15 повторів та по 2-3 підходи, що залежало від функціонального стану хворого та його силових можливостей. Після того, як хворий навчився ходити, поступово збільшували тривалість та дистанцію ходьби. Під час виконання вправ слідкували за станом пацієнта і у разі погіршення загального стану припиняли виконувати фізичні вправи, що позитивно впливало на загальний стан хворого.
Після збільшення сили м’язів уражених кінцівок хворого навчали складнокоординованих рухів, оскільки після інсульту часто спостерігається порушення координації рухів рукою та під час ходьби внаслідок паралічів та парезів.
Навчання навичок самообслуговуванняпроводили з перших днів перебування пацієнтів у лікарні з метою якомога швидшої, хоч і мінімальної, активізації хворих та полегшення догляду за ними.
Для кожного пацієнта індивідуально підбирали засіб пересування, що було пов’язано з функціональними можливостями, стороною ураження та клінічними проявами захворювання.
Невід’ємним елементом та завданням розробленої методики фізичної реабілітації осіб після перенесеного мозкового ішемічного інсульту є інструктаж родичів та осіб, які доглядають хворого.
Під впливом розробленої методики фізичної реабілітації в основній групі відбулися позитивні зміни в ступені показника патологічного болю плеча. За оцінкою ступеня патологічного болю плеча після першого обстеження 2 особи отримали один бал, що відповідає постійному сильному болю руки і плеча з больовою патологією поза ділянкою плеча; 3 особи отримали по 3 бали, що відповідає постійному болю плеча з больовою патологією тільки в ділянці плеча; 5 осіб отримали по 4 бали, що відповідає періодичному болю плеча; 8 осіб мали біль плеча, який проявлявся під час тестування; у 7 пацієнтів біль плеча був відсутній.
Після використання експериментальної методики фізичної реабілітації було виявлено тенденцію до зменшення болю в плечі. В основній групі лише 6 осіб (24%) скаржилися на біль у плечі, який проявлявся під час тестування, але не впливав на нормальну діяльність пацієнта; решта учасників (19 осіб) основної групи взагалі не скаржилися на патологічний біль у плечі. Такого покращення вдалося досягти завдяки профілактиці виникнення розтягу сумки плечового суглоба, своєчасному вкладанню руки в підтримуючу пов’язку під час переходу хворого з лежачого у вертикальне положення та використанню під час занять із хворою рукою лише плавних рухів. Водночас у кінці експерименту у групі порівняння 22 хворих (75,9%), які займалися з інструктором лікувальної фізичної культури, скаржилися на сильний чи періодичний біль плеча.
Як свідчать дані, за період експерименту у переважної більшості пацієнтів основної групи відбулися значні зміни у показниках сили м’язів уражених кінцівок порівняно вихідними даними (Р<0,05-0,001). Проте під час виконання таких рухів, як розгинання та пронація кисті, згинання та супінація кисті, розгинання, приведення та відведення пальців, вірогідність зрушень була незначною.
У групі порівняння у всіх випадках теж відбулися незначні позитивні зрушення, але рівень розбіжностей між вихідними і кінцевими результатами виявився досить незначним – Р>0,05.
Позитивні зрушення в показниках сили м’язових груп уражених кінцівок сприяли покращенню функціонального стану хворих, зокрема функції руки, кисті, ноги і стопи, що призвело до поліпшення навичок переміщення і самообслуговування.
Результати дослідження свідчать про неоднозначну динаміку покращення функції руки як серед хворих основної групи, так і серед хворих групи порівняння. В основній групі варто відзначити значне зменшення кількості хворих (на 44%), у яких ступінь володіння рукою відповідав 2 балам (низький ступінь); у кінці експерименту на 52% збільшилася кількість хворих, оцінка функції руки яких становила від 3 до 6 балів; серед осіб, у яких ступінь володіння рукою оцінювали 7 балами, покращення відбулося тільки в одного пацієнта.
У групі порівняння було отримано значно гірші результати: покращення функції руки відбулося лише у 8 з 29 осіб.
Незважаючи на короткий термін фізичної реабілітації в умовах лікарні, нам вдалося покращити функцію кисті у 14 осіб (56%) основної групи. У групі порівняння склалася дещо інша картина: покращення функції кисті відбулося лише у 6 осіб, що складає 20,7%.
Як свідчать результати дослідження (рис. 2), за всіма показникам функції ноги відбулися позитивні зміни, проте величина розбіжностей між вихідними і кінцевими даними була різною. В основній групі фізичної реабілітації спостерігалося покращення функції ноги у 17 хворих, у той час як у групі порівняння покращення відбулося тільки у 9 осіб.
Що стосується функції стопи, то тут також відбулися позитивні зміни: у 18 хворих основної групи, що становить 72%, вона значно покращилася. У групі порівняння покращення функції стопи відбулося лише у 8 осіб (27,6%).
Використання спеціально розроблених комплексів вправ сприяло позитивній динаміці активної амплітуди руху уражених кінцівок у хворих основної групи. Аналіз отриманих результатів показав, що у цій групі за період основного педагогічного експерименту відбулися порівняно з вихідними даними значні зрушення. Показники гоніометрії у всіх досліджуваних суглобах збільшилися від 5до 460, тоді як у групі порівняння вони були значно нижчими – від 1 до 220.
Також було проведено порівняльний аналіз вихідних і кінцевих результатів гоніометрії. Як свідчать дані дослідження, переважна більшість пацієнтів основної групи мали вірогідно вищі показники амплітуди рухів уражених кінцівок – Р<0,05-0,001. Однак зміни амплітуди таких рухів, як згинання плеча, згинання кисті, розгинання кисті, відведення стегна та розгинання стопи, були незначними (Р>0,05).
Як свідчать дані, в основній групі у переважної більшості хворих після перенесеного мозкового ішемічного інсульту психічний стан наблизився до норми. Так, за тестом “Орієнтація в часі й просторі” він повністю відновився; у тесті “Короткотермінова пам’ять” більшості хворих не вистачило до норми 0,12 бала; у тесті “Увага” – 0,36 бала; у тесті “Довготривала пам’ять” – 0,44 бала, у тесті “Мовна функція” – 0,52 бала. У всіх випадках вірогідність зрушень була значною – Р<0,01-0,001. У групі порівняння зміни або не відбулися, або відбулися, але незначні (Р>0,05).