Під впливом фізичних чинників, енергія яких переходить у тепло при поглинанні її тканинами, відбувається розкриття нефункціонуючих капілярів, прискорення кровотоку в них, збільшення об'єму протікаючої крові. Спостерігається рефлекторний перерозподіл крові в організмі між судинами шкіри і внутрішніх органів (серце, мозок, печінка, нирки).Фізичні чинники спричиняють фізико-хімічні зміни у тканинах, покращують мікроцикуляцію, підвищують кисневу ємність крові і клітинну проникність, що сприяє дифузії газів, зменшенню гіпоксії, активізації обмінних процесів.
Фізіотерапевтичні методи поліпшують кровообіг, трофічні процеси у міокарді і його скорочувальну функцію, що позитивно впливає на загальну гемодинаміку. Вони тренують судини і терморегуляційні механізми, пристосовують і зменшують реакцію серцево-судинної системи і організму в цілому на зміни в атмосфері.
При серцево-судинних захворюваннях використовують такі лікувальні методи: гальванізацію, медикаментозний електрофорез, діадинамотерапію, електросон, індуктотермію, УВЧ- і НВЧ-терапію, магнітотерапію, УФО, геліотерапію, аероіонотерапію, аерозольтерапію, баротерапію, гідротерапію (душі, обливання, обтирання, укутування, ванни, сауна), бальнеотерапію (вуглекислі, кисневі, сульфідні, азотні, перлинні, хлоридні натрієві, йодобромні, радонові ванни), кліматолікування.
Механотерапію використовують у вигляді занять на тренажерах, переважно під час санаторно-курортного лікування, з метою підвищити функції серцево-судинної системи і фізичної працездатності [19].
Працетерапію застосовують на заключних етапах реабілітації. Використовують відновну працетерапію, що націлена на відновлення тимчасово зниженої працездатності. У випадках тривалих важких серцево-судинних захворювань, що призвели до часткової втрати виробничих навичок, або коли хворі не встигли набути спеціальності і кваліфікації, застосовують професійну працетерапію. Її мета — максимально можливе відновлення професійних навичок або підготовка хворого до оволодіння новою професією.
Фізичні вправи, що застосовуються для хворих дітей, не тільки стимулюють процеси росту, розвитку, формування організму, але і підтримують та розвивають функцію його головних систем, допомагають адаптуватися до фізичних навантажень. Вони являють собою фактор виховання, підвищують свідомість, дисциплінують дітей, прищеплюють їм гігієнічні навички.
Головним контингентом хворих з природженими пороками серця є діти. Як правило, вони фізично ослаблені внаслідок порушення гемодинаміки і обмеження фізичної активності (звільнення від фізкультури у школі, обмеженість рухів у домашніх умовах), що призводить до відставання у фізичному розвитку, зниження адаптації серцево-судинної та дихальної систем до навантажень, обмеження рухомості грудної клітки та діафрагми, результатом чого є погіршення вентиляції легенів, газообміну у них. Обмеження рухової активності призводить до зменшення м'язової сили, погіршення постави, зменшення резервних сил та опірності організму [15].
При цьому слід враховувати, що оперативне втручання потребує від організму дитини значного напруження компенсаторних механізмів, посилення роботи серцево-судинної, дихальної та інших систем, певної м'язової сили (виділення мокротиння, активні рухи кінцівками та тулубом, повороти тощо), пристосування до змінених умов роботи серцево-судинної системи після усунення або корекції пороку.
У зв'язку з цим заняття фізичними вправами є невід'ємним засобом комплексної терапії як у період підготування хворого до операції, так і в післяопераційному періоді.
Доопераційний період складається з двох етапів — адаптаційного та підготовчого.
Завдання адаптаційного етапу:
1. Встановлення контакту з хворими.
2. Виявлення функціональних можливостей організму хворого.
3. Поступове пристосування організму хворого до помірних фізичних навантажень.
4. Розширення функціональних можливостей дихальної та серцево-судинної систем.
5. Виховання навичок правильного дихання.
6. Збільшення рухливості грудної клітки та діафрагми.
7. Виховання навичок правильної постави.
8. Зміцнення м'язів скелета.
Адаптаційний етап починається через 2—3 дні з моменту надходження хворого у клініку, після уточнення діагнозу. Заняття із хворими проводяться у формі ранкової та лікувальної гімнастики малогруповим та індивідуальним способом, самостійних занять та лікувальної ходьби за 5—7 днів до операції. Адаптаційний етап змінюється підготовчим [16].
Завданням підготовчого етапу є навчання вправ, які використовуються у ранній післяопераційний період, відкашлюванню; зниження загального навантаження. Форми занять ті самі, що і на адаптаційному - етапі, але дещо змінюється методика їх проведення. Протипоказанням до призначення лікувальної фізкультури в доопераційний період є:
1. Загальний тяжкий стан хворого.
2. Часті задушливо-ціанотичні приступи (тяжка форма тетради Фалло).
3. Інфекційні захворювання.
4. Гострі розлади мозкового кровообігу.
5. Ендокардит.
6. Виражена декомпенсація серцево-судинної діяльності.
У післяопераційний період фізичні вправи застосовуються з перших днів після операції. Проте ми вважаємо доцільним привести комплекси фізичних вправ, що використовуються у більш пізній післяопераційний період.
При проведенні занять фізичними вправами з хворими як до, так і після операції слід дотримувати таких основних методичних положень, які підвищують ефективність комплексного лікування:
1. Включати в урок вправи, що забезпечують найбільш сприятливий вплив на функціональний стан дихальної, серцево-судинної, м'язової, нервової та інших систем організму.
2. Застосовувати вигідні вихідні положення, при яких виконання вправ забезпечувало б найбільш сприятливі зрушення в організмі хворих.
3. Фізичні вправи дозувати відповідно з функціональними можливостями тих, хто займається.
4. Виробити рефлекс носового дихання, зберігати його протягом усієї процедури і повсякденно. Дозволяти хворим дихати через рот тільки за наявності у них патологічних зрушень з боку носоглотки.
5. Навчити хворих повному змішаному типу дихання.
6. Уникати затримування дихання при виконанні вправ.
7. В основній частині уроку вправи необхідно розташовувати так, щоб забезпечити поступове підвищення фізіологічного навантаження у середині занять і поступово знижувати його наприкінці. Цим самим забезпечити почергову роботу різних м'язових груп рук, ніг, тулуба.
8. Найбільш складні по виконанню та навантаженню вправи необхідно вводити у середину основного розділу процедури, після яких необхідно виконувати статичні дихальні вправи. Відношення вправ загального розвитку до дихальних повинне бути 1 : 1 або 1 : 2.
9. При заняттях з дітьми молодшого віку при виконанні ними вправ не акцентувати уваги на диханні, але стежити, щоб діти його не затримували.
10. Заняття мають викликати у дітей позитивні емоції, бадьорий і добрий настрій.
На різних етапах доопераційного періоду заняття може тривати від 8—10 до 20—30 хв. У залежності від стану хворих заняття проводиться малогруповим або індивідуальним методом за загальноприйнятою схемою (вступна, основна та заключна частини) [16].
Перші заняття проводяться у вигляді орієнтовних, тобто дітям пропонують виконати декілька елементарних вправ (5—6) у поєднанні з диханням протягом 4—5 хв., при цьому необхідно стежити за реакцією дітей на пропоноване навантаження (визначати ЧСС), звертати увагу на вміння володіти диханням під час виконання вправ, координацією рухів.
Починаючи займатися з хворими, незалежно від групи та віку насамперед необхідно навчати їх навичкам правильного змішаного типу дихання. Тому основу комплексу фізичних вправ у доопераційному періоді складають дихальні вправи (статичні й динамічні).
Загальновідомо, що більш досконала робота дихального апарату значною мірою полегшує роботу серця. Дихальні рухи відіграють важливу роль у регуляції легеневого кровообігу. Зміна внутрігрудинного тиску під час дихання впливає на кровообіг у легенях. Так, наприклад, вдих збільшує кровонаповнення у легенях, видих — зменшує. Цей принцип необхідно враховувати, займаючись із хворими як із підвищеним, так і зі зниженим легеневим кровотоком.
У тих випадках, коли необхідно збільшити легеневий кровообіг, дітям пропонують робити видих довший, ніж вдих.
Методика навчання дихальних вправ для дітей молодшого та старшого віку різна. Так, наприклад, навчаючи дітей молодшого віку навичкам правильного дихання, використовують ігровий метод — імітаційні вправи (пропонується вдихати носом аромат уявних квітів і видихати ротом з вимовою звуків «ах-х», вдих носом, видих ротом — подмухати на гарячий чай або молоко, зобразити сичання змії та ін.).
Дітям старшого віку достатньо пояснити у доступній формі роль дихальних вправ і показати правильне їх виконання, підібрати такі рухи та вихідні положення, при яких полегшується виконання вдиху і видиху.
Враховуючи, що статичні дихальні вправи можуть викликати гіпервентиляцію, а внаслідок цього запаморочення, необхідно уникати великої кількості їх повторень та частого включення у заняття.
Спеціальні спостереження за хворими під час занять підтверджують, що дихальні вправи, пов'язані з розширенням грудної клітки, вправи емоційного характеру, з приладами, короткочасна ходьба на місці, вправи на розслаблення сприяють підвищенню вмісту кисню у крові на 2—4 %. І навпаки, вправи, що пов'язані з напружуванням та нахилом уперед, викликають різке падіння кисню у крові (до 5—7 %). Враховуючи ці особливості, при складанні комплексу вправ необхідно ширше використовувати дихальні вправи, вправи з приладами (гімнастичними палицями, гантелями масою 1—1,5 кг, м'ячами), ходьбу на місці й звичайну ходьбу, через 3 — 4 вправи включати вправи на розслаблення [19].