Рис. 3. Рівень NO3ˉ-аніонів у нейтрофілах, моноцитах та сироватці крові щурів у нормі, при хронічному гіперімунокомплексному синдромі
Ці фактори засвідчують про сприятливі умови для стійкої активації прозапальних цитокінів, розвитку автоімуноагресії та подальшого підтримання гіперімунокомплексемії. За цих умов особливо страждає кілінгова функція фагоцитів, сприяючи накопиченню ЦІК на клітинах-мішенях, а також їх преципітації в судинному мікроциркуляторному руслі (Malinski T., 2004). За таких умов поглиблюються прояви фагоцитарного імунодефіцитів та формується сприятливе тло для млявого автоімунного запального ушкодження (Memtovani B., 2006).
Верифікуванням цих тверджень були морфо-функціональні зміни головних ефекторних клітин хронічного гіперімунокомплексного синдрому – нейтрофілів і моноцитів крові дослідних щурів при електронно-мікроскопічних дослідженнях. Полінуклеарні клітини характеризувалися тотальним набряком цитоплазми, структурованістю хроматину, збільшенням кількості первинних та вторинних лізосом, піноцитозних везикул. Моноцити дослідних тварин мали прояви пошкодження мембрани, розриву та набухання ядерної оболонки та мітохондрій.
Таким чином, можна стверджувати, що тривала персистенція ЦІК у сироватці крові дослідних тварин є результатом порушення захоплювальної ферментативної, окисно-відновної та метаболічної NO-залежної активності нейтрофілів та моноцитів крові з формуванням фагоцитарного типу імунодефіциту за патогенезом.
Механізми розвитку експериментального гіперімунокомплексного синдрому та кількісно-функціонального фагоцитарного дефіциту можуть переплітатися з перебудовою імунної відповіді в хворих на хронічний хламідіоз, особливо за умов клінічно сформованого імунодефіциту.
Екстраполювати отримані експериментальні результати на хворих з хронічним хламідіозом, які зверталися на консультацію в регіональний медичний центр клінічної імунології і алергології та лікувалися в ревматологічному відділенні Львівської обласної клінічної лікарні виявилось досить аргументованим кроком, бо частина з них мали клініко-імунологічні ознаки гіперімунокомплексного синдрому, імунодефіциту та автоімунних ускладнень.
Проведений детальний анамнестично-клінічний аналіз всіх хворих на хронічний урогенітальний хламідіоз, а також на реактивні артрити, кератокон’юнктивіти, хронічні бронхіти, бронхіальну астму, неревматичні вади серця, хворобу Рейтера хламідійного ґенезу. На основі мікробіологічних молекулярно-генетичних, імунофлюоресцентних, імуноферментних досліджень був верифікований діагноз хламідіозу. На основі ДНК-діагностики методом полімеразно-ланцюгової реакції встановлена присутність ДНК-копій С. trachomatis у крові 46,1% хворих, в зішкрябах – 71,5% хворих (урогенітальні, офтальмологічні, суглобові прояви), а С. pneumoniae в крові – 72,9% хворих, в зішкрябах – 82,7% хворих (респіраторні та кардіологічні прояви).
Проведені порівняння у хворих на хламідійну інфекцію, викликану різними хламідіями: С. trachomatis та С. pneumoniae, за всіма досліджуваними показниками, показали, що вірогідних змін між цими групами хворих не встановлено, незважаючи на різну клінічну картину цих хламідійних захворювань (урогенітальні, реактивні артрити, хронічні атипові бронхіти, пневмонії, бронхіальна астма, неревматичні вади серця).
У хворих на хламідіоз при проведенні імунологічних досліджень встановлено гіперімунокомплексемію в 33,6 % обстежених. Клінічні прояви імунодефіциту були виявлені в 26% хворих, які характеризувались частими рецидивами хронічної інфекції (більше 4 разів у рік), атиповим перебігом, нечутливістю до етіотропної терапії, навіть комбінованими та супресивними схемами, тривалим субфібрилітетом, синдромом хронічної втоми, стійкими функціональними розладами органів-мішеней, мікозами, піодерміями. Клініко-лабораторні прояви автоімунних ускладнень з розвитком хвороби Рейтера були діагностовані у 9,3 % хворих.
Важливим виявився аналіз асоціацій гіперімунокомплексного синдрому та імунодефіциту в хворих на хламідіоз і їх вікові та статеві особливості, визначення патогенетичного типу імунодефіциту, його клінічного виду при проведенні імунологічних обстежень цих хворих.
Був проведений аналіз зміни первинної ланки природженого клітинного імунного нагляду в хворих на хламідіоз, а саме оцінка стану фагоцитарної системи. Як показали проведені дослідження, в хворих на хламідійну інфекцію встановлено зниження фагоцитарного показника (Р<0,05), індексу стимуляції НСТ-тесту (Р<0,05) на тлі гіперімунокомплексного синдрому (Р<0,01), який був більш виражений у чоловіків (Р<0,05). Серологічно позитивний синдром гіперімунокомплексемії в хворих поглиблював зниження захоплювальної та окисно-відновної активності фагоцитів. У хворих на хламідійну інфекцію з проявами імунодефіциту система фагоцитозу зазнавала вірогідної депресії в поглинальній активності (Р<0,01), резервній здатності до окисно-відновних процесів (Р<0,05) на тлі наростання гіперімунокомплексного синдрому (Р<0,02) та споживання комплементу (Р<0,05). У чоловіків хворих на на хламідійну інфекцію з проявами імунодефіциту, спостерігався вірогідно нижчий фагоцитарний показник (Р<0,05) та вищий рівень ЦІК (Р<0,001), особливо у хворих віком більше 35 років та в хворих на хворобу Рейтера.
