2.4 Фізіотерапія при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки
Завдання фізіотерапії:
· підтримання діяльності центральної та вегетативної нервової системи;
· підвищення неспецифічної опірності і загального зміцнення організму;
· стимуляція обмінних та трофічних процесів;
· нормалізація секреторної та моторної функції травної системи;
· попередження супутніх запальних процесів та загострень виразкової хвороби;
· подовження фази ремісії.
Фізіотерапевтичні методи нормалізують функціональний стан центральної нервової системи, вирівнюють діяльність вегетативної нервової системи і травлення; діють протизапально, знеболююче, антиспазматично і підвищують неспецифічну резистентність та імунологічні властивості організму.
Фізіотерапевтичні процедури, то викликають активну гіперемію та пов'язані з нею активізацію мікроциркуляції, обмінних і трофічних процесів в органах травної системи, сприяють загасанню загострення захворювання, загоєнню виразки, скорішому одужанню і подовженню ремісії.
Фізичні лікувальні чинники позитивно діють на секреторну, моторно-ева-куаторну і всмоктувальну функції шлунка, перистальтику шлунково-кишкового тракту.
Фізіотерапевтичне лікування протипоказане при ускладненнях виразкової хвороби й підозрі на малігнізацію виразки.
Серед фізіотерапевтичних процедур, що застосовують при лікуванні виразкової хвороби шлунку й дванадцятипалої кишки найбільше часто використовуються наступні:
Стадія ремісії:
1. Індуктотермія на область шлунку й дванадцятипалої кишки, частота магнітного поля 13,56 Мгц, тривалість процедур, проведених через день, 1-20 хв; на курс лікування 12-15 процедур.
Збільшує кровообіг, інтенсивність обмінних процесів, синтез глюкокортикоїдів і звільнення їх з пов'язаного з білками стану, розсмоктуються запальні вогнища, знижується тонус поперечної смугастої і гладкої мускулатури, у тому числі судинних стінок, знижується артеріальний тиск, проявляє загальну седативну дію, знижується збудливість центральної і периферичної нервової систем, має болезаспокійливу дію.
2. Аплікація озокериту в область епігастрію й сегментарно; температура 45-50 С, тривалість 10-20 хв; на курс 8-12 процедур. Сприяють поліпшенню крово- і лимфообігу, процесів репарації, моторики.
3. Пелоідотерапія на область епігастрію, температура бруду 38-39 С, тривалість процедур проведених через день, від 10 до 15 хв; на курс лікування 6-10 процедур.
Поліпшує крово- і лімфообіг, процесів репарації, моторики.
4. Бальнеотерапія. Радонові ванни з концентрацією радону 20-40 нки/л, температура води 36-37С, тривалість ванни від 5 до 10-12 хв, на курс лікування 8-10 ванн, проведених через день.
Для поліпшення функціонального стану нервової, серцево-судинної систем, обміну речовин, поліпшення кровопостачання шлунку, інших органів черевної порожнини, зменшення спастичних явищ, дискінезії, підвищення загальної иммунобологічної резистентності.
5. Повітряно-радонові ванни, при концентрації 15-0,35кбк/л, температура води 36-37С, тривалість ванни від 5 до 10-12 хв, через день; курс лікування включає 10-15 процедур.
Для поліпшення функціонального стану нервових, серцево-судинної систем, обміну речовин, поліпшення кровопостачання шлунку
Хлоридно – натрієві ванни, концентрація 20 м\л, температура води 36-37С, тривалість ванни від 5 до 10-12 хв, на курс лікування 8-10 ванн, проведених через день.
6. Вживання мінеральні води (вуглекислий гідрокарбонатний, сульфатний, гідрокарбонатно-сульфатні). Воду температурою 38С приймають за 60-90 хв до їжі 3 рази в день по 3/4 склянки в день протягом 21-24 днів.
Прийом усередину мінеральних вод є одним з головних компонентів лікувального комплексу. Мінеральна вода поліпшує загальний обмін речовин, зменшує запальні явища слизової шлунку, нормалізує моторну-секреторно-моторну функцію. Хворим призначають прийом слабомінералізованих вод, підігрітих до 38—45° С. Гаряча мінеральна вода діє антиспастично.
Лікування мінеральною водою починають із малих доз 100-150 мілілітрів три рази на день за 1-1,5 години до прийому їжі. Такий проміжок часу достатній для того, щоб випита вода пішла зі шлунка до моменту прийому їжі. Це виключить її стимулюючу дію на шлункову секрецію й підсилить гальмуючу.
Якщо хворий добре переносить пиття мінеральної води, то дозу її поступово підвищують до 200-250 міллілітрів.
При функціональній недостатності шлунку й виникненні застою їжі на тлі стенозу воротаря прийом мінеральної води хворому призначають па ніч (за годину до сну). Мінеральну воду не можна пити як прісну, коли і як заманеться, без призначення лікаря. На мінеральну воду варто дивитися як на ліки, що призначається тільки лікарем.
Прийом мінеральної води виконує антацидну дію, поліпшує функціональний стан шлунку, зменшує запальний процес у зоні виразкового дефекту, підсилює процеси регенерації, рубцювання виразки.
Протипоказання для призначення фізичних факторів:
- різке загострення виразкової хвороби;
- рухова недостатність шлунку, викликана стенозом вихідної частини шлунка;
- пенетрація виразки в інші органи;
- схильність до кровотечі з виразки (однократна кровотеча по закінченні року й більше не є протипоказанням до фізіотерапії);
- підозра на злоякісне переродження виразки шлунку;
- загальні протипоказання, що виключають застосування фізичних факторів.
ГЛАВА 3 ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПРИ ВИРАЗКОВІЙ ХВОРОБІ ШЛУНКУ ТА ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ КИШКИ
Реабілітаційний процес може бути успішним тільки в випадку, коли враховуються характер та особливості відновлення порушених функцій при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки. Для призначення адекватного комплексного диференційного лікування необхідна правильна оцінка стану хворого за рядом параметрів, що важливі для ефективної реабілітації.
Для виявлення ефективності лікувальної фізичної культури проводяться постійні спостереження за хворими (лікарсько-педагогічні нагляди), котрі виявляють його стан, вплив фізичних вправ, що примінялися, та ефективність занять протягом певного періоду [28].
Для визначення у хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки функції шлунково-кишкового тракту, а також зрушень, що виникають в організмі під впливом занять лікувальною фізичною культурою, у лікувально-профілактичних установах застосовуються наступні найбільш доступні методи дослідження:
1. Фізичні методи: аналіз скарг, пальпація органів черевної порожнини.
2. Параклінічні методи: - контрольна рентгенографія;
- ендоскопічні методи;
- УЗД шлунку та дванадцятипалої кишки;
- лабораторні методи.
Для врахування загального стану хворого огляд починають з ретельного збору анамнезу.У процесі збору анамнезу лікар звертає особливу увагу на спосіб життя хворого, місце роботи, наявність стресу, режим харчування, шкідливі звички, хронічне вживання нестероїдних протизапальних препаратів (аспірин, індометацин, ібупрофен). Виявлення цих моментів важливо не тільки для комплексної діагностики виразкової хвороби, але й для призначення адекватного лікування, першим етапом якого є усунення шкідливих факторів, що сприяють утворенню виразки.
Важливим моментом у зборі анамнезу є історія розвитку захворювання з моменту його виникнення.
Для виразкової хвороби характерно циклічний розвиток із чергуванням періодів загострення з періодами ремісії. Загострення, як правило, носять сезонний характер і найчастіше настають навесні й восени. Період ремісії може протривати від декількох місяців до декількох років.
Звертається увага на наявність захворювань шлунково-кишкового тракту в минулому. У більшості випадків розвитку виразкової хвороби передують гастрит або дуоденіт.
Зовнішній огляд хворого. Дані, отримані при огляді пацієнта з неускладненою виразковою хворобою, незначні.
Лікар звертає увагу на конституцію й вагу хворого, що може бути зниженою через часто повторювану блювоту або навмисне відмовлення пацієнта від прийняття їжі (для запобігання виникнення болів або печії). При пальпації живота виявляється болісність в епігастральній області. Хронічна виразка може бути виявлена у вигляді болісного ущільнення в цій зоні.
Клінічний аналіз крові при неускладненому перебігу виразкової хвороби найчастіше залишається без істотних змін. Іноді відзначається незначне підвищення змісту гемоглобіну й еритроцитів, але може виявлятися й анемія, що свідчить про явні або сховані кровотечі. Лейкоцитоз і прискорення ШОЕ зустрічаються при ускладнених формах виразкової хвороби (при пенетрації виразки тощо).
Певне місце в діагностиці загострень виразкової хвороби займає аналіз калу на сховану кров. При інтерпретації його результатів необхідно пам'ятати, що позитивна реакція на сховану кров зустрічається й при багатьох інших захворюваннях, що вимагає їхнього обов'язкового виключення.
Важливу роль у діагностиці виразкової хвороби грає дослідження кислотної функції шлунку, що проводиться за допомогою фракційного шлункового зондування. При виразках дванадцятипалої кишки й пілоричного каналу звичайно відзначаються підвищені (рідше – нормальні) показники кислотної продукції, при виразках тіла шлунка й субкардіального відділу – нормальні або знижені.
Основне значення в діагностиці виразкової хвороби мають рентгенологічний і ендоскопічний методи дослідження. При рентгенологічному дослідженні виявляється пряма ознака виразкової хвороби – "ніша" на контурі або на рельєфі слизової оболонки й непрямі ознаки захворювання.
Ендоскопічне дослідження підтверджує наявність виразкового дефекту, уточнює його локалізацію, глибину, форму, розміри, дозволяє оцінити стан дна й країв виразки, виявити супровідні зміни слизової оболонки, порушення гастродуоденальної моторики. При локалізації виразки в шлунку проводиться біопсія з наступним гістологічним дослідженням отриманого матеріалу, що дає можливість виключити злоякісний характер виразкової поразки.