Проблеми організації психологічної допомоги хворим, схильним до суїциду з кожним роком все більш актуальні.
Суїцидальні спробі мають негативний вплив на моральний стан оточуючих і з цієї точки зору є «специфічним психогенним фактором» в суспільстві. Провокують суїциди депресивний стан та алкоголізм.
У загальній популяції простежується зв'язок між депресією та суїцидом. У хворих з депресією спостерігаються такі симптоми, як самоінсомація, порушення памяті. Мають значення тривалість захворювання, попередні спроби суїциду, самотність. Депресивний пацієнт має негативне «автоматичне уявлення» щодо себе, щодо оточення, майбутнього і робить систематичні логічні помилки в міркуванні.
Соціальна ізоляція, неспроможність прийняти допомогу, низька самооцінка і бажання з’єднатись померлою коханою людиною теж мають високий ризик суїциду.
Слід пам’ятати, що незалежно від діагнозу і супутніх факторів високого ризику прогнозувати суїцид неможливо. Формальні елементи психічного захворювання при суїциді є вторинними.
Вони можуть інтенсифікувати небезпеку, реалізувати або іммобілізувати її, але потяг до суїциду є незалежним від психічного стану.
Психологічні особливості пацієнтів в умовах лікувальних взаємостосунків стикається з психологічними особливостями медичного працівника. Метою контактів між цими людьми є допомога, що надається одним із учасників спілкування іншому.
Зацікавленість співрозмовників під час діагностичного та лікувального спілкування формується, як правило, на негативному емоційному фоні, який обумовлений тим, що приводом для зустрічі лікаря і пацієнта стає проблема або симптом.
Важливу роль в процесі взаємодії медичного працівника і пацієнта відіграє сприйняття та розуміння учасниками комунікацій один одного. На ці процеси, в першу чергу, впливає психологічна установка. Розрізняються три типи установки на сприйняття людини людиною: позитивна, негативна і адекватна.
Відомо, що позитивна установка може опосередковуватися деякими зовнішніми факторами. При оцінці ефективності дії тих чи інших ліків позитивна установка ґрунтується часто на вартості препарату («дорогий» - означає ефективний), оформленні його обгортки, кольорі таблеток та інше. На такому психологічному механізмі побудований так званий «плацебо-ефект».
Плацебо – термін. Який вживають для призначення спеціально виготовлених індиферентних лікарських форм, що за зовнішнім виглядом не відрізняється від лікарського препарату, але не містять діючих речовин і застосовується для перевірки дії нових ліків та в терапевтичній практиці.
Важливою стороною взаємодії медичного працівника і пацієнта є етика та деонтологія – вчення про належну медичного працівника в процесі виконання ним професійних обов’язків. Медична етика визначає закони моралі, які пов’язані з умовами професійної діяльності і регулюють внутрішньопрофесійні відносини. Професійна мораль лікаря підпорядкована охороні життя і здоров'я людини.
Одним із наслідків порушення взаємостосунків між лікарем і хворим є ятрогенія. Ятрогенія – загальна назва для визначення психогенних розладів, що виникають в наслідок негативних впливів на людину слів або дій лікаря або медичної сестри або інших медичних працівників.
В походженні ятрогенії необхідно розрізняти дві взаємопов’язані сторони:
- поведінка лікаря;
- особливості особистості хворого.
Сила ятрогенних впливів збільшується, наприклад, при директивному, авторитарному характері взаємостосунків лікаря і хворого Ятропатії – це негативні наслідки для хворого, в результаті неправильних дій або призначень лікаря чи необґрунтованого використання інструментаольно-лабораторних досліджень , що шкодить здоров'ю хворого.
Розрізняють такі види ятьропатії:
а) ятьропатії травматичного походження (травма дитини під час пологів, наслідки неправильно виконаного хірургічного втручання та ін.)
б) ятьропатії інтоксикаційного походження (помилковий вибір ліків, їхньої дози);
в) ятьропатії інфекційного походження (ускладнення внаслідок застосування вивороток та вакцин, ат також всі лікарські порушення епідеміологічного режиму);
г) ятьропатії організаційного походження (в наслідок неправильної організації обстеження, лікування та догляду за хворими).
Можливості соматопсихічних та психосоматичних взаємовпливів відомі давно, однак за останній час ця проблема набула такого значення, що її слід розглядати окремо. Психосоматика – це напрямок медичної психології, що вивчає вплив психологічних факторів на виникнення певних соматичних захворювань.
Психоматична медицина розділяється на три групи психоматичних розладів:
1) конверсійні симптоми;
2) функціональні синдроми;
3) психоматичні захворювання.
При конверсійних симптомах невротичний конфлікт отримує вторинну соматичну відповідь. Симптом має символічний характер, а демонстрація симптомів розуміється як справа розрішення конфлікту.
Функціональний синдром – це набір симптомів, які стосуються різних органів та систем. З розладів серцево-судинної системи типовим є гіперкінетичний серцевий синдром, синдром вегето-судинної дистонії, пароксизмальна супервентрикулярна тахікардія.
Синдром порушення дихальної системи – гіпервентиляційний синдром, невротичний дихальний синдром та інші.
Розлади шлунково-кишкового тракту поділяються на функціональні симптоми та порушення харчової поведінки.
До функціональних розладів сечо-статевої системи переважно відносять функціональні сексуальні розлади.
До класичних психоматичних захворювань відносять захворювання, роль психологічних факторів в етіопатогенезі яких вважають доведеною: ессенціальна гіпертонія, виразкова хвороба дванадцятипалої кишки, бронхіальна астма, цукровий діабет, нейродерміти, ревматозний артрит та виразковий коліт.
Біологічна модель хвороби, найбільш прийнята в теперішній час, зумовлює прагнення до подальшого вдосконалення методів біологічної терапії – лікарських, фізичних та ін.
У проблемі співвідношення психологічного і фармакологічного одним із найважливіших є питання про дію фармакологічних речовин на психіку людини. Значення цієї проблеми підкреслюється самим фактом виділення із фармакології самостійної дисципліни – психофармакології.
Останнім часом здійснюється пошук нових ефективних фармакологічних препаратів, що нормалізують процеси тканинного метаболізму в центральній нервовій системі. Ці препарати широко використовуються в терапії астенічних станів різного генезису, зниженні загальної активності, порушення памяті, вегетативних дитсфункціях.
Вазоактивними нейрометоболітами, що використовуються для нормальної функції центральної нервової системи у випадках гострої і хронічної гіпоксії та ішемії, є Актовегін та Інтенон – препарати фірми «Nykomed» (Австрія). Препарат Інтенон складається з трьох компонентів, що діють сумісно, одночасно та односпрямовано на різні ланки патогенезу ішемічного та гіпоксичного ураження головного мозку. Етаміван активно впливає на лімбіко-ретикулярний комплекс. Активація ретикулярної формації стовбура мозку – це основний пусковий механізм зберігання активного функціонування нейронних комплексів кори та підкорково-стовбурових структур. Гексобендин активує та збільшує транспорт та споживання глюкози і кисню клітинами мозку за рахунок анаеробного гліколізу і активації пентозних циклів, стимулює нейрональний метаболізм.
Етофілін активує метаболізм міокарду, а також має стимулюючу дію на підкоркові утворення, середній мозок та стовбурні центри.
Інтенон: ішемічний інсульт, малі форми ішемічних порушень мозкового кровообігу різного генезису; дисциркуляторна, посттравматична та постгіпоксична енцефалопатія, черепно - мозкова травма , атеросклеротичний паркенсонізм, церебральні судинні кризи, вегето-судинна дистонія, зниження розумової активності, астенія, судинні деменції.
Актовегін – препарат, що містить низькомолекулярні пептиди, деривати нуклеїнових кислот та амінокислоти, мікроелементи, гліколіпіди
В медичній практиці Актовегін застосовується при метаболічних та судинних порушеннях центральної нервової системи, захворюванні периферійної нервової системи, порушенні артеріального та венозного кровообігу, ураженні шкіри та слизових оболонок різного генезису, профілактиці ускладнень після важких хірургічних операцій, виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки.
Львівський національний медичний Університет
ім. Д.Галицького
Самостійна робота на тему:
Пам'ять і увага
Студентки медичного
факультету № 2
група №20
Юрченко В. В.
Львів – 2005
П А М’ Я Т Ь
Пам'ять (від грецького mnemo) – одна з найважливіших функцій головного мозку. Якщо сприймання – це початковий етап пізнавального процесу, відображення об'єктивної реальності, що діє на наші органи чуття в даний час, що пам’ять – це відображення об’єктивної реальності, але тієї, що діяла в минулому. Будь – коли сприйняте, пережите в подальшому не зникає, і за певних умов матеріал минулого може бути більш або менш точно відтворений знову.
Пам’яттю називається здатність індивідуума зафіксувати, зберегти і відтворити дані колишнього досвіду.
Пам'ять складається з трьох процесів:
1) запам’ятовування , або закріплення, інформації (фіксація);
2) збереження, або утримання, інформації (ретенція);
3) відтворення інформації (репродукція).
Ці процеси тісно пов’язані один з одним, і поділ їх до певної міри умовний.
Людська пам'ять тримає в собі два види інформації: видову, нагромаджену в процесі еволюції протягом багатьох тисячоліть, що виявляється безумовними рефлексами та інстинктами і передається спадково, та набуту в процесі життя кожної людини, що реалізується в умовних рефлексах.