Реферат на тему:
Організація підготовки медичних кадрів
у країнах Стародавнього Сходу
ПЛАН
1. Особливості підготовки лікарів у Древній Індії
2. Підготовка медичний кадрів у Древньому Єгипті та Месопотамії
5. Медики Тибету, особливості їх підготовки
Список використаної літератури
1. Особливості підготовки лікарів у Древній Індії
Про відношення до лікарів у Древній Індії можна судити по практиці їх підготовки. В Індії, як і в Древньому Єгипті, підготовка лікарів велася в спеціалізованих навчальних закладах.
Первісною формою медичної підготовки були школи при храмах і монастирях, де юнаки навчалися під керівництвом знаючих у медицині представників культу. Більш досконалу медичну освіту одержували у вищих школах, нерідко іменованих в історичній літературі університетами, у Таксилі. Бенаресі й інших культурних центрах Древньої Індії.
Вчений-лікар користувався великою пошаною. По переказу, Будда віддавав перевагу лікуватися у лікарів, які закінчили Таксильську школу: Сушрута закінчив Бенареськую медичну школу. Викладання вели наставники з вищого стану лікарів - вайдша, яким дозволялося навчати одночасно не більш 3-4 учнів. Від наставника були потрібні не тільки ґрунтовні знання, але і високі моральні якості. Учні повинні були мати гарне поведінку (високе кастове положення батьків), «молодість, стрункість, здоров'я, нормальні органи почуттів і скромність». Виховання майбутній лікар одержував у дусі високих етичних вимог. Його вчили бути першим другом хворих: «можна бояться батька, друзів, вчителя, але не потрібно почувати страху перед лікарем, тому що він для хворого – батько, мати, друг і наставник». Лікарю належало однаково відноситься до усіх хворих незалежно від їхнього матеріального статку, положення і ваги в суспільстві, за лікування брати не більш того, що необхідно для їжі. Професійна цінність лікаря визначалася ступенем його практичної і теоретичної підготовки: ці дві сторони повинні складати повну гармонію. «Лікар, що зневажає теоретичними зведеннями, схожий на птаха з обрізаним крилом».
Серед видатних представників медицина ведическая література називає лікаря Дванхантарі: під його егідою поєднувалися всі терапевти, хірурги, а також астрологи, що зараховувалися в Древній Індії до лікарського стану. Реально існували Джівака – придворний лікаря магадхського правителя (друга половина 6 століття до нашої ери), який заснував лікарню при одному з монастирів у столиці Магадхи.
Античні автори високо цінували індійських лікарів. Їх призивали у війська Олександра Македонського, де їхні пізнання розцінювалися не нижче пізнань прославлених лікарів Греції, а їхній вміння лікувати укуси змій стояли поза всякою конкуренцією. На рубежі нової ери лікарі Чарака і Сушрута об'єднали обширні відомості ведичної медичної писемності, склали до них коментарі і доповнення.
У системі медичних знань важливе значення придавалось діагностиці. Лікарю насамперед ставилося в обов'язок «розгадати хворобу і лише потім приступати до лікування». При дослідженні хворого приймалися в увагу його вік, місце проживання, визначалося фізичне додавання, з'ясовувалося усе, що мало відношення до звичок, характеру заняттям хворого. Огляд тіла вироблявся при сонячному світлі. Частота подиху, серцебиття підраховувалися як у спокійному стані, так і в роботі - при бігу. Кожен лікар повинний був уміти мистецьки пальпувати черевну порожнину, визначати розміри селезінки, печінки за допомогою лінійки. Органолептичне вивчення сечі, дослідження пульсу були обов'язковими компонентами в комплексі діагностичних прийомів.
Лікувальну допомогу робили переважно вдома. Деякі лікарі мали власні амбулаторії і навіть стаціонари з запасами лікарських засобів. Під час воєн організовувалися мережа рухливих госпіталів.
У періоди, які пішли за харапським, існувало два медичних центри: Таксыла на заході країни і Касі - на сході. Протягом семи років молоді люди, які мали початкову медичну практику, завершували там свою освіту.
Потрапити в учні до прославлених лікарів Таксіли і Касі було дуже важко. Важливою була та обставина, що для одержання медичної освіти не існувалася ніяких обмежень, навіть представники нижчої касти - шудри могли стати лікарями.
Добір проводився по фізичних і моральних якостях. Крім відповідних знань, претендент на навчання повинен був володіти такими якостями як чесність, ввічливість, скромність, терпимість, завзятість, сміливість і самовладання. Після закінчення навчання індійські лікарі давали клятву: відмовитися від почуття гніву й образи, жадібності, ліні, марнославства, заздрості і неправди.
Найдавніші письмові медичні документи традиційно пов'язуються з іменами Бхелі, Чаракі та Сушрути. Трактат Бхелі, який дійшов до нас в уривках, згадується в багатьох пізніх працях і вважається першою в історії індійської медицини науковою працею. Найбільш повно медичні пізнання індійців узагальнені в двох письмових трактатах - самхітах, названих іменами конкретних історичних особистостей. Чарака-самхіта та Сушрута-самхіта - це унікальні документи найбільш творчого періоду древньоіндійської медицини (600 р. до н.е. - 200р. н.е.).
У Чарака-самхіті зібрано і ретельно проаналізована багата спадщина предків і представлена в дуже доступній формі. Трактат складається з численних розділів або уроків, що складаються з монограм, окремих розпоряджень і рекомендацій і спеціалізованих трактатів. У Чарака-самхіті багато уваги приділяється опису системи каналів, судин, які пронизують людський організм. Причому ці описи майже дослівно повторюють фрази зі збережених давньоєгипетських медичних папірусів, створених у той час, коли в Індії існувала харапська цивілізація. Разючий збіг описів ролі судин людського організму при різних захворюваннях у древніх індійців і єгиптян.
У Сушруте-самхіта підкреслюється особлива роль хірургії. Автор трактату думає, що будь-який, що займається лікуванням, повинен опанувати мистецтвом хірурга.
Зазначені трактати є найбільш важливими джерелами науки про довге і здорове життя, яка називається Аюрведа. Центральним принципом у діагностиці і лікуванні з позицій Аюрведи є біологічна індивідуальність. Навчання розглядає дисбаланс, що виникає між гомеостатичним та імунним механізмами, як основну причину хвороби. Оглядаючи хворого, лікар, використовуючи систему Аюрведи, бере до уваги конкретну патологію і комбінацію унікальних психофізіологічних характеристик хворого. Відповідно до вчення Аюрведи в основі регуляції різних функцій розуму і тіла лежать три фізіологічних принципи – три доші (doshas): вати, пітта і капха. Кожна людина з народження наділена всіма трьома дошами, але їх точні пропорції в кожного індивідуума варіюються. Вони визначають психофізіологічний тип організму.
Знання психофізіологічного типу пацієнта допомагає лікарю в діагностиці наявних порушень і визначення ризику розвитку захворювань. Це знання допомагає діагностувати хвороби, навіть не пов'язані із серцево-судинною системою, при промацуванні пульсу на променевій артерії.
Потім лікар переходить до наступного стадії – огляду хворого. Головною метою огляду з погляду Аюрведи полягає у відновленні фізіологічного балансу. Відповідне відновлення балансу поширюється на чотири головні області – свідомість, тіло, поведінку і навколишнє середовище.
2. Підготовка медичний кадрів
у Древньому Єгипті та Месопотамії
Відкриття писемності веде свій початок з Месопотамії з початку III тисячоріччя до нашої ери. Незабаром мистецтво писемності було перейнято єгиптянами. Цілком розумно припустити, що основні успіхи в медичній науці були досягнуті, ймовірніше всього, лише після того, як стало можливим записувати наукові факти для їх вивчення наступними поколіннями. Тому практична медицина, напевно, веде своє походження з древніх країн Близького Східу, причому Єгипет і Месопотамія були основними розповсюджувачами писемності і медицини в цьому районі світу.
Найбільш древні медичні тексти, відомі в наш час, датуються кінцем III тисячоріччя до н.е., але вони можуть бути і копіями ще більш ранніх текстів, яке не збереглися до наших днів. Медична практика, яка застосовувалася в Єгипті і Месопотамії, досить сильно впливала і на сусідні країни в наступні два тисячоліття, але, зрештою, була витиснута системою лікувань Гіппократа, яка виникла в Греції. Хоча між Єгиптом і Месопотамією і відбувався помірний обмін медичними знаннями, ці два напрямки практичної медицини залишалися, в основному, незалежними один від одного.
У Єгипті і Месопотамії лікарі походили з привілейованих класів. Будучи тісно пов'язаними, з переписувачами і жрецями і, отже, маючи освіту, вони могли читати медичні тексти. Однак майже весь період історії фараонів лікар у Єгипті залишався під контролем духівництва, тому медична допомога залишалася дуже консервативною: в основному використовувалися, гарні відомі офіційні засоби древніх авторитетів. У Месопотамії, навпаки, лікар знаходився під контролем короля, а не духівництва, і тому мав велику професійну свободу.
Диференціація спеціальностей намічається в месопотамській медицині ще в самі ранні періоди існування професійного лікування. «Медицина ножа» уособлювала хірургію, «трав'яна медицина» - головним чином внутрішні хвороби. Лікарі-представники вищого жрецького стану займали привілейоване положення.
Лікарі з вільновідпущеників і рабів не допускалися в лікарсько-жрецьку корпорацію: «Непосвячений так не прочитає» - такою заборонною формулою нерідко розпочиналися тексти глиняних медичних табличок.
Медична частина кодексу Хаммурапи, яка регламентує правове положення лікаря, плату за лікування, покарання за лікарські помилки, відносилася головним чином до лікарів-хірургів з рабського стану. По жорстоких законах того часу кодекс обіцяв розправу невдахам-хірургам: виколювання очей, відрізання пальців, відсікання руки, якщо невилікуваним пацієнтом виявлявся пан.