Дисфункція фагоцитів — порушення одного або кількох видів активності цих клітин (порушення адгезивних властивостей — здатності прикріплюватися до ендотелію судин, пригнічення хемотаксису, дефекту поглинання, незакінченого внутрішньоклітинного перетравлення)( Для хворих із зазначеними порушеннями характерна підвищенії чутливість до інфекційних захворювань, які спричинюються St. aureui і грамнегативними ентеробактеріями (наприклад Klebsiella). Спектр симптомів при цих захворюваннях перебуває в межах від незначних уражень шкіри до гострих генералізованих проявів інфекційного зп-хворювання, найчастіше виявляються фурункульоз, абсцеси, лімфа* деніт, отит.
Для дефектів адгезивних властивостей фагоцитів характерні порушення експресії мембранних глікопротеїдів, при цьому спостерігається повільніше відпадання пупкового канатика (більше ніж 4 тиж після народження). Хронічний гранулематоз з утворенням гранульом є також проявом вродженого дисфагоцитозу.
Порушення в системі комплементу. Аномальна активація системи комплементу (класичний чи альтернативний шлях) або порушення регуляції в цій системі призводять до розвитку різних захворювань. Так, дефіцит компонентів комплементу, що бере участь у класичній активації комплементу на перших етапах (С: С2, С4), призводить до розвитку синдрому, який характеризується клінічною картиною, більш схожою до клініки системного червоного вовчаку; дефіцит С3 пов'язаний з гострими інфекціями. Дефіцит компонентів мембранно-активуючого комплексу (С6, С6, С7, Cg, С9) призводить до рецидивую-чих інфекційних захворювань, які спричинені Neisseria.
Аномалії компонентів альтернативного шляху (фактора Н, фактора 1, пропердину) можуть призводити до рецидивуючих інфекційних захворювань. Дефіцит інгібіторів системи комплементу (інгібіторе Cj, карбокси-пептидази N) пов'язаний з рецидивуючим ангіоневротичним набряком.
Частота виникнення первинних імунодефіцитних станів
За даними Л. Йєгера (1986), хворі з дефіцитом антитіл становлять 50—75 % від загальної кількості хворих із первинними імунодефіцит-ними станами. Тяжка комбінована імунна недостатність спостерігається у 10—25 % дітей із первинними імунодефіцитними станами. Ізольована недостатність клітинного імунітету (Т-лімфоцитів) не перевищує 10 %.
R. Stihmetal (1989) приводить такі дані: у 50 % імунодефіцитних станів відзначається дефіцит антитіл, у 20 % — комбінована недостатність клітинного та гуморального імунітету, у 10 % —ізольована недостатність клітинного імунітету, у 18 % — патологія фагоцитозу, у 2 % хворих діагностують дефекти системи комплементу.
Лікування імунної недостатності
Хворі з імунодефіцитними станами потребують особливої чистоти мікроклімату, обмеження контакту з хворими на вірусні та мікробні захворювання.
Однією з ланок лікування імунодефіцитних станів, які перебігають з постійними гнійними захворюваннями, є антибактеріальна терапія, яка при первинних формах патології відрізняється деякими відмінностями: вона повинна бути тривалою; термін відміни препарату визначається індивідуально, але завжди на 7—10 днів перевищує період клінічних проявів загострення хронічної інфекції; використовуються максимальні вікові дози антибактеріальних препаратів; при відсутності вираженого позитивного ефекту від застосування вибраного препарату протягом 5 днів його замінюють на препарат іншої групи; рекомендують парентеральне введення препарату, перевага надається внутрішньовенному або інгаляційному методам застосування антибіотиків; разом з антибіотиками показані протигрибкові препарати.
У розвитку методів імунокорекції виділяють декілька напрямків:
I. Трансплантація імунокомпетентних органів (тканин, клітин) на сьогодні — один з ефективних методів лікування первинних форм імунної недостатності. Вона включає:
—пересадку кісткового мозку (матері, батька, сибсів), ідентичного за антигенами гістосумісності (найбільш ефективний метод);
—трансплантацію загруднинної залози плода або дорослого донора (ефект при синдромі Ді Джорджа), селезінки, лімфоцитів імунологічно дозрілих донорів; у деяких випадках пересадку загруднинної залози поєднують з одночасною трансплантацією печінки плода (ефективність лікування цими методами тяжкої комбінованої недостатності невелика);
—метод пересадки загруднинної залози разом з грудниною (розроблений Ю.М. Лопухіним) має перевагу над іншими методами; пересадка нормалізує Т- і В-системи імунітету (ефективність доведена при синдромі Луї—Бар);
—пересадку печінки плода як джерела Т- і В-клітин прирівнюють до трансплантації кісткового мозку;
—переливання хворим концентрату лімфоцитів, отриманих із крові донора гравітаційним фракціонуванням, трансфузія лейкоцитів призводять до підвищення функції Т-лімфоцитів і фагоцитозу; для запобігання реакції «трансплантат проти хазяїна» не рекомендується вводити дорослим більше ніж 10 • 109 клітин, дітям, відповідно, менше на 1 введення.
II. Екстракорпоральна імунокорекція.
Основу методу становить вибірковий відбір з крові різних видів ан тигенів, антитіл та імунних комплексів.
III. Введення гаммаглобулінів.
Для лікування гуморального імунного дефіциту широко використовувались препарати протикорового гаммаглобуліну в дозі 1 мл іш 1 кг маси тіла кожного місяця, щоб підтримати рівень IgG на рівні більше ніж 2 г/л. При цьому всмоктування препарату з м'язової тканини сповільнене (4—7 днів), з частковим руйнуванням тканинними протеолітичними ферментами, частими загальними реакціями, ризи ком формування стерильних некрозів тканини.
Протягом останнього десятиріччя почато застосування препаратів для внутрішньовенного введення («Венімун», «Інтраглобін», «Гамма< імун», «Сандоглобін», «Гамманатив», «Гаммавенін» та ін.), які вя<>> дяться в разовій дозі 100—200 мгнаї кг маси тіла до досягнення рівня IgG 4—6 г/л з призначенням потім підтримуючої дози. Повний куро терапії проводиться протягом 3 — 6 міс (одна із схем введенниі 2 ін'єкції по 150 мг на 1 кг маси тіла, 2 ін'єкції по 200 мг на 1 кг маси тіла, 1 ін'єкція по 300 мг на 1 кг маси тіла з інтервалом 2 тиж).
У вказаних препаратах вміст субкласів IgGаналогічний до таких у крові людини (IgGj— 60 % , IgG2— ЗО % , IgGa— 6 % , IgG4— 4 %).
При ізольованому дефіциті IgAповторне введення препаратів іму-ноглобулінів призводить до сенсибілізації — утворення антитіл і розвитку анафілактоїдних реакцій. Для лікування імунного дефіциту IgAіснує гамма-А-концентрат (Італія).
Засобом вибору для лікування імунодефіцитних станів може бути свіжозаморожена або нативна плазма (1 вливання в 4—5 днів курсом № 4—5) до досягнення рівня IgG4—6 г/л.
IV. Корекція імунної недостатності гормонами і медіаторами імунної системи.
1. Гормони загруднинної залози: тимозин, тимоптин, тималін, Т-активін, тимусний гуморальний фактор, вілозен та ін., які виробляють із загруднинної залози телят.
Ці препарати здійснюють імунокоригуючу дію при недостатності загруднинної залози. Вони збільшують кількість розеткоутворюючих Т-лімфоцитів за рахунок зниження кількості нульових лімфоцитів, активують Т-хелпери, нормалізуючи регуляторні субпопуляції, стимулюючи продукцію лімфокінів. Є дані про стимулюючий вплив препарату Т-активіну на В-лімфоцити.
Дози: дітям тималін уводять внутрішньом'язово по 0,2 мкг на 1 кг маси тіла на ін'єкцію протягом 5 днів щоденно, розчинюючи в 1—2 мл 0,5 % розчину новокаїну. Вілозен уводять ендоназально протягом 10— 20 діб по 5 крапель у кожен носовий хід, дітям віком до 12 років призначають 10—12 мг на добу, старше 12 років — 20 мг на добу.
При лікуванні препаратами загруднинної залози спостерігається відновлення імунних реакцій у хворих із синдромом Ді Джорджа, підвищуються реакції клітинного імунітету в більшості хворих з атак-сією-телеангіектазією, синдромом Незелофа, але тяжкі комбіновані форми імунодефіцитних станів з недостатністю стовбурових клітин не підлягають лікуванню цими препаратами.
2. Триває вивчення терапевтичних властивостей факторів переносу (трансфакторів), лімфокінів, фактора, який стимулює ріст колоній (КСФ), інтерферонів, мієлоліпідів (лікопід). V. Фармакологічна корекція.
1.Пептиди: бестатин, амастатин, естерацин, фосфоніцин, ебелактони А і В, мурамілпептид, тафцин, ригін, делоргін, лобензорат, тіобутарит.
2.Препарати бактеріальної природи: вакцина БЦЖ, бактеріальні полісахариди (пірогенал, продигіозан), глікопротеїн — біостим, лізати бактерій (бронхо-мунал, бронховаксон, ІРС-19, рибомуніл тощо).
3. Препарат низькомолекулярних РНК (дріжджовий) — натрію нуклеїнат. Ліквідує дисбаланс субпопуляцій, активує Т-систему лімфоцитів, макрофагальну систему (за рахунок посилення хемотаксису, активації ферментних систем), стимулює продукцію ендогенного інтерферону, має білковостимулюючі властивості.
Дози: дітям до 1-річного віку призначають у разовій дозі 0,005— 0,01 г перорально; у віці 2—5 років — 0,015—0,05 г; 5—7 років — 0,05—0,1 г; 8—14 років — 0,2—0,3 г 3—4 рази на добу протягом 10 днів і більше.
4. Похідні піримідину: пентоксил, метилурацил, калію оротат, діу- цифон. Стимулюють центральну ланку імунітету. Калію оротат, ме тилурацил підвищують активність ферментів лімфоцитів (альфа- гліцерофосфатдегідрогенази), діуцефон збільшує кількість природже них кілерів, Т- і В-лімфоцитів, не впливаючи на субпопуляції.
Дози: метилурацил призначають дітям у віці від 3 до 7 років у разовій дозі 0,15 г, 8—12 років — 0,2 г, старше 12 років — 0,3 г 3 рази на добу.
5. Сполуки імідаролу — левамізол (декарис). Імуномоделюючу дію справляють метаболіти, що утворюються в печінці та посилюють екс пресію чужорідних антигенів на клітинних мембранах, тобто діють як ад'юванти, що активізують імунну відповідь. Основною мішенню препарату є Т-система та фагоцити.
Однак необхідно зауважити, що при призначенні левамізолу в 30-40 % хворих може спостерігатися побічна дія: нудота, блювання, підвищення збудливості нервової системи, грипоподібний синдром, гранулоцитопенія. Препарат призначають перорально із розрахунку 1,5 мг на 1 кг маси тіла 2 рази на тиждень протягом 1—2 міс, а в аерозолі для зрошування мигдаликів використовують 0,1% розчин, який застосовують 1 раз на добу протягом 10—15 діб.
6.Препарати, які мають противірусну активність: ізопринозии (інозоплекс, метизопринол, пранобекс, гроприназин — по 50 мг на 1 кг маси тіла 5—7 діб перорально).
7.Застосовують також димефосфон, ізоніазид, гідралазин, імуті-ол, препарати вітамінів та біомікроелементів, УФО, голкорефлексотерапію, ультразвук, ДМВ, рослинні адаптогени, у тому числі препарати базиліку, солодки, радіоли рожевої, елеутерококу, женьшеню.
Використана література
1. Педіатрія: Навч. посібник / О.В. Тяжка, О.П. Вінницька, Т.І. Лутай та ін.; За ред. проф. О.В. Тяжкої. — К.: Медицина, 2005. — 552 с.