РЕФЕРАТ
на тему:
Хвороби, що передаються статевим шляхом
П Л А Н
1. Поняття про СНІД.
2. Етіологія.
3. Епідеміологія.
4. Клініка та діагностика СНІДу.
5. Лікування СНІДу.
6. Профілактика.
7. Сифіліс.
8. Етіологія і Епідеміологія.
9. Клінічна картина захворювання.
10. Лікування і профілактика.
Синдром набутого імунодефіциту – СНІД (синонім ВІЛ інфекція) – інфекційне захворювання, яке спричинюється вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). Воно характеризується глибоким порушенням клітинного імунітету з приєднанням надалі вторинних інфекцій і злісних новоутворень.
Вірус імунодефіциту було відкрито у 1983 р. у лабораторії Пастера у Франції дослідником Люком Монтаньє і його співробітниками. Вірус імунодефіциту – вірус нового типу, лімфатичний ретровірус, що повільно виявляється.
Що таке вірус взагалі? Це зовнішня форма життя, що складається з однієї нуклеїнової кислоти, яка може існувати, тільки паразитуючи на новій клітині. Як же впливає вірус імунодефіциту на організм? Вірус укорінюється в захисні клітини організму – в білі кров’яні тільця – лімфоцити – точніше у Т-лімфоцити – хелпери (лімфоцити-помічники Т4 і СД4), які є носіями клітинного імунітету. Також вірус укорінюється у лімфоїдні клітини – макрофаги.
Іншими словами, ВІЛ знищує ту зброю, за допомогою якої організм людини протистоїть різним захворюванням. У результаті катастрофічно (на 90%) знищується активність Т-лімфоцитів – кілерів (вбивць), що відіграють важливу роль в активізації і становленні специфічності антитіл. Це створює пролом в імунітеті, який у здорової людини є гармонійно скоординованою системою, налагодженою у процесі тривалої біологічної еволюції.
Таким чином головною у розвитку СНІДу є поразка Т-хелперів, які служать основною ланкою клітинної, гуморальної та імунної відповіді.
Потрапляючи в кров, хвороба розвивається повільно. Інкубаційний (прихований, безсимптомний) період рідко буває короткий – до 1 року – 3-5% заражених до 5 років – у 5-20% У решти інфікованих він може розтягнутися на триваліший термін (максимум до 30 років). Інфекцію можна виявити тіольки за допомогою спеціальних методів дослідження.
Джерела інфекції і шляхи передачі ВІЛ.
ВІЛ-інфекція антропоноз; єдиним джерелом збудника є хвора людина або віруносний ВІЛ. З огляду на те, що рівні нагромадження ВІЛ у різних тканинах і середовищах організму вирізняють у широких межах, розрізняють 4 основні епідеміологічні групи:
1. Середовища, які з постійною здатністю переносити ВІЛ (сперма, вагінальний секрет, грудне молоко);
2. Середовища, які мають ймовірну здатність переносити ВІЛ (ліквор, плевральна рідина, слина);
3. Лабораторні зразки, які містять концентрати ВІЛ;
4. Середовища, через які ВІЛ не переноситься (сльози, під).
Трансмісія ВІЛ-інфекції відбувається:
1. Статевий
а) гомосексуальний;
б) гетеро сексуальний.
2. Інокуляція крові.
а) переливання крові і препаратів крові;
б) використання спільного шприца;
в) проколи голками, поранення інструментами, які були забруднені кров’ю інфікованих пацієнтів;
г) трансплантація органів;
штучне запліднення.
3. Перенатальний або вертикальний.
а) перенатальний – через планцету від матері до дитини;
б) інтранатальний – під час пологів;
в) постнатальний – при годуванні грудним молоком.
Є шляхи, які не мають достовірного підтвердження передачі ВІЛ. Близькі особисті контакти:
а) нестатеві побутові контакти;
б) догляд за хворими чи надання їм невідкладної допомоги.
Розрізняють 4 основні шляхи передачі ВІЛ-інфекції:
1. Статевий.
2. Парантеральний.
3. Трансплацентарний.
4. Професійний.
Статевий шлях є найчастішим способом ВІЛ-інфікування. Вірус передається від інфікованої людини іі сексуальному партнеру (від чоловіка – чоловіку, від чоловіка – жінці, від жінки – чоловіку).
Слизові оболонки гені талій і прямої кишки є вхідними воротами для вірусу. Звідси вірус ВІЛ розповсюджується лімфогенним шляхом і потім потрапляє у кров і тканини.
У більшості випадків для передачі ВІЛ необхідна участь двох осіб: при статевих стосунках чи при спільному користуванні шприцом.
Ризик ВІЛ-інфікування підвищується при позашлюбних статевих стосунках, особливо – з повіями.
Парантеральний шлях зараження трапляється при недотриманні санітарних умов проведення ін’єкцій.
Професійний шлях – зараження медичних працівників, коли кров ВІЛ-інфікованого потрапляє на ушкоджену шкіру чи слизові.
Прихований інкубаційний період триває 1 місяць чи 10 років. У 30% хворих через 2-4 тижні спостерігається гарячка, ангіна, збільшення шийних лімфатичних вузлів, печінки, селезінки, які минають через 7-10 днів. Далі хвороба переходить у латентний період.
Надалі розвивається так званий пре СНІД, , може тривати 106 місяців чи кілька років. У цей час з’являється багато симптомів: гарячка за нез’ясованих причин, періодичний пронос, втрата маси тіла більше 10%.
Останній період – це власне СНІД. Ураження нервової системи, послаблення пам’яті, тривалі проноси. Розвиваються злоякісні процеси у вигляді лімфом, відбувається ураження шкіри і слизових.
У діагностиці СНІДу враховують:
1. Епідеміологічний анамнез (наркоманія, проституція, внутрівенні маніпуляції);
2. Наявність тривалого збільшення периферичних лімфовузлів втрата маси тіла);
3. Виявлення у крові антитіл до вірусу СНІДу шляхом імунодефіцитного аналізу.
На цей час немає ліків, які б вилікували хворих. Але використовують препарати, які гальмують розвиток хвороби і продовжують тривалість життя. Нині ефективним препаратом є Криксиван – хворим призначається потрібна терапія на його основі.
Застосовують також імуностимулятори, симптоматичне лікування.
Профілактичні заходи:
1. Широка самоосвітня робота.
2. Уникання дошлюбних і позашлюбних статевих зв’язків.
3. Використання презервативів.
4. Профілактика наркоманії.
5. Правильна стерилізація медичних інструментів.
6. Використання медперсоналом засобів індивідуального захисту.
7. Ретельний контроль донорської крові.
Сифіліс.
Сифіліс (syphilis) – інфекційне венеричне захворювання, що передається, переважно статевим шляхом.
Етіологія. Збудником хвороби є мікроорганізм бліда трепонема (treponema pallidum). Вона має вигляд тоненької блідої, хвилястої нитки, що здатна до коливальних рухів; розмножується при температурі 37 оС; чутлива до зовнішніх впливів; миттєво гине при кип’ятінні, висиханні, під впливом дезінфекційних розчинів, а також 90% спирті.
Джерелом зараження є хвора людина.
Шляхи зараження:
- статевий (основний);
- при статевих збоченнях (орально-генітальні);
- побутовий ( при поцілунках, коли на слизовій оболонці є сифілітична висипка з вологою поверхнею, де є багато збудників);
- професійний (під час обстеження хворих на сифіліс);
- трансплацентарний (коли вагітна хвора на сифіліс);
- трансфузійний (при переливанні крові);
Клініка. Інкубаційний період триває в середньому 3-4 тижні. Після закінчення цього періоду тільки на місці заглиблення цього збудника з’являються перші прояви. Це так званий твердий шанкр – поверхневий дефект шкіри чи слизової оболонки (ерозія), рідше глибокий (виразка). Твердий шанкр круглої чи овальної форми, щільний, неболючий, із гладенькою поверхнею і незначними серозними виділеннями. Величина від кількох міліметрів до кількох сантиметрів. Шанкр вкритий біложовтим нальотом кольору старого сала, рідко кірочкою. До атипових шанкерів відносять індуративний набряк: збільшується статева губа, вана щільна але суб’єктивних відчуттів немає. Рідко шанкр може розміщуватись на шийці матки, стегнах, у ділянці лобкового горба.
Приблизно через тиждень при локалізації шанкру на статевих органах, збільшуються пахові лімфатичні вузли (бубон) з одного боку. Вони щільні, рухомі, не болючі, не з’єднуються зі шкірою, не нагноюються. Рідше спостерігається двобічне збільшення пахових лімфатичних вузлів. Це первинний період сифілісу, який від часу появи шанкру триває 6-8 тижнів (перші 3-4 тижні первинний серонегативний період, коли реакція Вассермана негативна і наступні 3-4 тижні коли реакція Вассермана позитивна). Діагностика у цьому періоді ґрунтується анамнестичних даних (статевий контакт, наявність інкубаційного періоду, обстеження статевого партнера, виявлення блідої трепонеми на поверхні шанкру), позитивних серологічних реакціях (Вассермана, РІБТ). Без виявлення збудника чи позитивних серологічних реакцій встановлювати діагноз сифілісу не можна.
Через 6-8 тижнів після розвитку твердого шанкру у хворих може підвищуватись температура тіла, розвивається нічний головний біль, біль у кістках. Це так званий продромальний період. У цей час збудники інтенсивно розмножуються, потрапляють у кров (трепонемний сепсис) і у хворих на шкірі і слизових оболонках з’являється розсіяна висипка. Це означає, що сифіліс перейшов у вторинний період. Першою висипкою є розеоли – невеликі (0,5-01 см.) запальні червоні плями на шкірі тулуба, живота, кінцівок, які не спричиняють сверблячки, тимчасово зникають при натискуванні пальцем. Не підвищуються над рівнем шкіри, не лущаться. Згодом з’являються вузлики (папули), дуже рідко – гноячки, може випадати волосся. На слизових оболонках і шкірі жіночих статевих органів можуть з’являтися ерозивні вузлики (папули). У результаті тертя і подразнення ці вузлики збільшуються, ущільнюються і перетворюються у гіпертрофічні папули або широкі кондиломи.
На поверхні широких кондилом є дуже багато збудників, вони дуже заразні. У цьому періоді сифілісу діагноз підтверджується виявленням на поверхні ерозивних папул і широких кондилом, а також позитивними серологічними реакціями (Васермана, РІБТ).
Лікування сифілісу проводять препаратами пеніциліну (біцилін, ретарпен, екстенцилін) у шкірно-венерологічних диспансерах, відповідно до інструкцій затверджених МОЗ України.