Лікарська мораль — це система норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і всього медичного персоналу, а також моральні почуття, які реалізуються у безпосередній діяльності в процесі праці. Мораль регулює ставлення лікаря до хворого, до здорової людини, до колег лікаря, до суспільства і держави.
Необхідно також уточнити поняття лікарської і медичної етики. З методологічної точки зору поняття лікарської етики виражає сутність, а поняття медичної етики — зміст аспекту професійної етики. У пропонованій роботі переважно вживається поняття лікарської етики, через яке виявляються суттєві риси медичної професії, тому що лікар є центральною фігурою охорони здоров'я і медицини. Це положення зовсім не означає приниження ролі середнього медичного персоналу. Адже вихідними вимогами етики лікаря є одночасно і вимоги медичної етики, тобто на них орієнтовані всі медичні професії, діяльність усього медичного персоналу.
Медична етика відображає моральні норми у таких системах, як "лікар — хворий", "лікар — медичний колектив", "лікар — науковий керівник", "лікар — суспільство" та ін.
У медичному колективі є одним із наріжних принципів, які регулюють взаємостосунки між співробітниками. Колегіальність — це співробітництво і єдність, довіра й взаємоповага у вирішенні складних питань діагностики, патології та лікування хворих.
На жаль, у клінічній практиці зустрічаються непоодинокі випадки прикрого нехтування даним професійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність порушують деякі молоді лікарі-кар'єристи, які в гонитві за "авторитетом" чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським висловлюванням, як, наприклад: "Вам встановили помилковий діагноз", "Вважайте за щастя, що потрапили на лікування до мене" тощо. Свідоме чи навіть легковажне, випадкове паплюження професіоналізму колеги шкодить і справі, й пацієнтові. Адже чи буде відвідувач такого лікаря й надалі вірити в медицину?
Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого "авторитету" згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі.
Становлення авторитету лікаря — це тривалий і копіткий процес, що потребує витримки, самовдосконалення й навіть самопожертви.
Все на користь хворого — ось провідний тезис клініки. Із цього випливає положення, що ретроспективне не завжди можна оцінити: правильність призначень, які були зроблені хворому іншим лікарем. Кожний лікар у встановленні діагнозу або у виборі призначень виходить із конкретних обставин, оцінки ним особливостей індивідуальності хворого і багатьох інших чинників. У випадках із історії хвороби, які видаються на руки пацієнтові, лікар переважно буває змушений писати (з метою запобігання психічній травмі, а також збереження лікарської таємниці) пом'якшений діагноз або навіть свідомо неправильний (коли мова йде про пухлини або деякі інші захворювання). Через це читати медичні документи, які написані іншими лікарями, треба з розумінням, не порушуючи при цьому принципів колегіальності і медичної етики.
Малодосвідчених лікарів необхідно вчити, лікарські помилки потрібно обговорювати і виправляти, але все це повинно відповідати вимогам лікарської етики. Навіть досить авторитетний лікар має терпимо ставитися до думки іншого лікаря, а у разі потреби ввічливо пояснити хворому причину відміни раніше призначеного медикаментозного препарату і заміни його іншим, доцільність дообстеження, призначення нових діагностичних процедур. Апломб, самолюбство, зарозумілість, небажання зрозуміти колегу шкодять як самому лікарю, так і медицині.
Порушення принципу колегіальності — неповага до думки колеги, дискредитація його авторитету в очах хворих — несумісне з професійною честю.
Значення принципу колегіальності підвищується завдяки розвитку медичної науки і техніки, постійному ускладненню задач діагностичного пошуку.
Принцип колегіальності передбачає увагу до особистості колеги, прагнення безкорисливо надати йому допомогу у вирішенні професійних завдань і, якщо необхідно, вказати на його помилки та осудити його аморальні дії.
Колегіальне розв'язання питань не є індивідуальним і не тягне особистої відповідальності лікаря. У практичній діяльності лікар повинен у першу чергу спиратися на свої знання, досвід та інтуїцію.
Колегіальність у медицині — це не тільки дотримання відповідних етичних норм, а своєрідне колективне надбання професійного досвіду; це школа, де набувають лікарської майстерності через інформацію, що передається вербальним шляхом за максимально короткий проміжок часу.
До таких надбань належать і чесне визнання авторитетними лікарями своїх помилок, аби застерегти колег від фатальної тактики в таких ситуаціях. Після М. І. Пирогова таким прикладом скористався видатний хірург-гуманіст Сергій Сергійович Юдін.
"У спогадах про ці драматичні події, — пише С. Юдін у "Роздумах хірурга" (М.: Медицина, 1968), — пережите постає настільки яскраво, що навіть через 25 — ЗО років студенти й слухачі-лікарі перетворюються на свідків чи учасників скоєного й людський чинник справи слугує пересторогою стосовно таких помилок.
Якими ж були ці похибки: 1919 р. я не розпізнав хронічного ілеусу у 30-річної жінки. При мені клініка завороту кишок зникла до такого ступеня, що я не звернув належної уваги на анамнез і вирішив, що то каловий стаз від харчування однією сочевицею (був голод), я призначив рицину й поїхав. Наступного ранку під час вторинного виклику я застав хвору непритомною, потім вона померла, коли її перевозили.
1923 чи 1924 р. мене викликали під Тарусу, щоб оглянути московського професора — Кристалоградга. Гостра ниркова коліка із кров'ю в сечі. Стан хворого був уже спокійний. Я запросив його на рентгенографію, міркуючи про камінь сечоводу. Каменя не було виявлено, і я вирішив, що він вийшов. Я відпустив хворого на все літо. Восени, через 4 місяці, в нього було діагностовано неоперабельний рак нирки.
У 1918 р. в Тульській губернській земській лікарні, видаляючи вузли туберкульозних залоз на шиї у 17-річної селянської дівчини, я поранив яремну вену, й не вміючи її зашити, розширив у відчаї рану догори. При цьому пошкодив лицевий нерв, скосоротивши дівчині фізіономію".
"Хто міг пережити, повинен мати силу пам'ятати", — ці слова Герцена С. Юдін наводить, звертаючись зі словами напучення до колег.
1. Треба не вважати свої знання абсолютними тому, що медицина особливо динамічна наука, всі досягнення якої практично неможливо засвоїти одній людині.
2. Не треба нехтувати порадами свого колеги навіть у тих випадках, коли ваша теоретична підготовка вища за його. Пам'ятайте, що у клінічній практиці велике значення має практичний досвід.
3. Треба намагатися не робити категоричних умовиводів у складних клінічних ситуаціях, не співставивши свої думки з думкою колег.
4. Частіше потрібно радитись зі своїми колегами, адже таке взаємне спілкування допоможе вам виробити правильне клінічне мислення.
5. Треба запам'ятати, що ваша надмірна гординя буде спрямована проти вашого авторитету.
6. Не потрібно звертатися по поради до колег з дріб'язкових питань, прагніть отримати на них відповідь самостійно, шляхом кропіткої праці над спеціальною літературою.
7. Радячись зі своїми колегами, не треба робити спроб і зусиль перекласти свої професійні обов'язки на них, прикритись авторитетом інших.
8. Поради колег не повинні бути для вас аксіомами, а, скоріше, вказівками до розв'язання складних лікувально-діагностичних завдань. Прийняття остаточного рішення залишається за вами.
9. Не треба боятися відповідальності за свої професійні вчинки, коли останні здійснені за велінням вашої совісті,
10. Лікар мусить бути щирим на добрі поради й дії, ніколи не відмовлятися від поради й допомоги, коли її у нього просять.
11. Зауваження колезі треба намагатися робити якомога делікатніше й водночас принципово і наполегливо.
12. Треба бути етично безкомпромісними з колегами, коли мова йдеться про інтереси хворого. Такої поведінки вимагає професійна честь. Не соромтеся і повідомляти колегіальному гуртку про свої найбільші лікарські помилки.