Реферат на тему:
Ятрогенні захворювання.
Слово лікаря як зцілювальна сила
У медико-деонтологічній літературі досить поширена думка про те, що в основі ятрогенних захворювань лежать хибні в медичному сенсі слова або дії лікаря, які шкодять хворому. Розуміння та психотерапевтична корекція негативного ятрогенного впливу на психіку хворого можливі тільки після встановлення зв'язку між причиною ятропсихогенії та індивідуальними особливостями лікаря і хворого. З цієї позиції ятропатогенію можна розглядати як негативний бік взаємостосунків лікаря і хворого, а не як безпосередній результат лише дії лікаря.
Ятропатогенія (ятропсихогенія негативного знаку) — це не короткочасна реакція хворого на неправильний, некоректний вислів або дію лікаря, а зафіксований невротичний розлад, який мас зазвичай реальні причини в особистості пацієнта і характері стосунків з лікарем. Негативні впливи лікаря на хворого можуть мати широкий патогенетичний діапазон: від явних ятрогеній (ефект, зумовлений в основному неправильною поведінкою лікаря) до псевдоятрогеній (ефект, зумовлений головним чином неправильним суб'єктивним сприйняттям хворим поведінки лікаря}. Лікарю потрібно дотримуватись основних умов, що дають змогу уникати феномена ятрогенії у спілкуванні з хворим. Відсутність порозуміння й взаємної довіри лікаря і хворого — головні причини появи ятрогенії.
Похибка у мові лікаря, особливо під час першої зустрічі з хворим, досить часто с її джерелом. У поясненні хворому його стану слід уникати необгрунтованого вживання медичної термінології. Навіть найпоширеніші терміни в уяві хворого можуть набувати індивідуального, незвичного, хворобопровокувального змісту. Стенокардія, гіпертензія, вегетативно-судинна дистонія, астенія, серцевий шум та інші подібні вербальні визначення можуть мати сигнал, небезпечний для життя хворого, і зазвичай уявлення лікаря та хворого про захворювання не тотожні, особливо на початку лікування. І якщо на цьому етапі виникають сумніви у хворого і лікар ігнорує всі його запитання, не дає простого і дохідливого пояснення щодо діагнозу, схеми лікування й прогнозу — то може розвинутися ятрогенія. Так, наприклад, лікар-терапевт сказав пацієнту, що у нього вегетативно-судинна дистонія. Це повідомлення спричинило тривалий тривожний стан, тому що хворий чув у поліклініці від інших хворих про одну людину, яка померла за такого самого діагнозу. Мовна необережність лікаря наклалася на тривожно-задумливий тип психіки (нервової системи) хворого.
Проте в появі ятрогеній певне значення має й емоційний стан лікаря під час спілкування з хворим. Він зобов'язаний особливо піклуватися про те, щоб його особисті роздратування, фрустрація (власне моральне травмування) і емоційні проблеми не передавалися пацієнтові, також повинен пам'ятати, якщо він знизить самоконтроль, етичну самодисципліну, то болючіше вразить хворого, ніж здорову людину.
Нам здасться доцільним у контексті цього розділу звернутися до роботи з етики британського теолога Д. Принса "Чи потребує наша мова зцілення". Справді: "Смерть та життя — у владі язика" (Пр. 18:21). Вадами мови Д. Принс вважає багатослівність, непотрібну балаканину: "Бо як сновидіння настають через великі турботи, так багато слів має й голос безглуздого" (Ек. 5:2). До хвороб мови автор відносить пусті слова, а також плітки й неправду: "Оце ненавидить Господь: очі пишні, брехливий язик, серце, що плекає злочинні думки, свідка брехливого, що брехню роздмухує, і хто розсіває сварки між братами" (Пр. 6:16—19). Маємо цікаві й слушні етично-мовні настанови, важливі, насамперед, для мовного портрету й загального рівня культури лікаря.
До антиподів моральної мовної поведінки, за Д. Принсом, належить і нерозважлива, поквапна мова. Запобігати такій "мовній аномалії" потрібно й у медицині. Справді, лікареві надто потрібна досконала розумова й мовна орієнтація, бо слова й думки, до речі, звернені навіть до самого себе, можуть визначати долю.
Додамо до висловлювання Д. Принса думки академіка М. Амосова з його роботи "Ідеологія для України" (1997): "Зрозуміла річ, такий Бог, як Ісус Христос, ставить перед людьми аж ніяк не біологічні завдання: "Віддай останню сорочку", "Возлюби ворога свого" ... Та якби не було ідеала, людина так і не піднеслася б над мавпою.
Чи існує Бог? Так, існує, але в людській свідомості, у поняттях мільярдів людей. І ще спостереження. Переміг Бог, який є милосердним, що свідчить про пріоритет у людині добрих першоджерел".
Ось ще одна авторська мотивація на користь ятросаногенії.
Таким чином, деонтологічно досконалий мовний супровід чи, скоріше, елемент лікарювання — то не якась зовнішня ознака лікаря, а наслідок і сутність внутрішнього філософського самовдосконалення, справжнє моральне кредо. Уявімо себе пересічним пацієнтом амбулаторії. Нині лікар державної поліклініки обтяжений численними формальними обов'язками, його час нормований, через це він часто ігнорує найважливіший елемент лікарювання — психологічне спілкування з хворим.
Та й у стаціонарі хворий не завжди знаходить лікаря, якому він може довірити свої сумніви й тривоги, і залишається сам на сам з бідою. То нонсенс, але то так.
Такий стан справ у державній та й у недержавній медицині також нагально вимагає введення при поліклініках і стаціонарах нової штатної одиниці — психоаналітик. Він за допомогою своїх ґрунтовних знань та ювелірної майстерності розраджувати зможе повертати до повноти життя як своїх колег (у разі потреби!), так і пацієнтів, яким вкрай потрібна психологічна консультація — допомога.
Але що саме є необхідною моральною платформою лікарського самовиховання? Це конкретна мета — робити добро, співчувати, надавати дієву допомогу, а отже, — професійна потреба. Щоб, приміром, побачити вдячну усмішку хворого і відповісти йому щирою радістю.
Альтруїзм лікаря потребує водночас і бездоганної поведінки та інтелігентності. Сучасники відзначали вишуканий стиль поведінки видатного хірурга Сергія Сергійовича Юдіна. Взявши до своїх долонь руку пацієнта, хірург неначе "переливав" у хворого власну енергію життєлюбності. Усією своєю зовнішністю Сергій Сергійович уособлював лікаря в кращому розумінні слова: скромний, але елегантний одяг, артистизм у манерах, культура мови, соковитий і теплий тембр голосу.
Такою самого привабливою, гармонійною постаттю був відомий київський хірург професор Михайло Сидорович Коломийченко.
Навіть у свій вільний час Михайло Сидорович затримувався годинами в хірургічній клініці Центральної клінічної лікарні (колишньої Жовтневої). То були і заплановані консультування колег, і підбадьорюючі розмови з тяжкохворими, психологічна підтримка кожного. Маємо наочні зразки ятросаногенії. Уведення у вчення про етику в медицині цього терміну, який досі не використовувався, ми вважаємо необхідним і принципово важливим.
У ятросаногенії важливою с культура спілкування; уміння встановити контакт із співрозмовником. Має значення міміка, інтонація, "розмова очей" (це дуже важливий міжемоційний канал!), але насамперед — мова. Щирість мови відчувають не лише діти, але й дорослі, зокрема старі. Слід враховувати: пацієнт похилого віку потребує особливого терпіння, делікатності, бо саме ці якості лікаря стають чи не єдиною розрадою, яка залишилася йому.
Пацієнту треба запропонувати сісти. Але якщо сам лікар прилаштувався на краєчку стільця, водночас розмовляє по телефону, працює з паперами, хворий відчує, що він "заважає" лікарю. Це приклад формування ятропатогенії.
Хворі в стаціонарі дуже спостережливі. Лікар, який улесливо, демонстративно шанобливо ставиться до начальства й неуважно, неввічливо до колег або до медичної сестри, відразу ж програє в їхніх очах як особистість. Адже хворі помічають усе: як одні лікарі намагаються допомогти сестрі нести важку апаратуру, везти каталку, звертаються до санітарки на ім'я та по батькові, а інші гордують своїми підлеглими і хворими. Це також мотиви для виникнення ятропатогенії, яка у ставленні до такого ординатора чи асистента виникає у хворих навіть підсвідоме.
Увійдемо в дерматологічне відділення. У хворих, скажімо, на дерматоз, іхтіоз, пемфігус (пухирчатку) тощо, завжди розвивається й психастенія. Якщо пацієнт відчує відразу з боку медичного персоналу під час огляду та маніпуляцій, слова співчуття він оцінить як фальшиві, формальні ...
Найчастіше ятропатогенії виникають у хворих на венеричні захворювання.
Ось сумна історія, яку наводять Ю. Скрипкін і Е. Мар'ясис у посібнику "Деонтологія в медицині" за редакцією акад. Б. Петровського. У студентки Н. під час обстеження на донорство констатовано слабопозитивну реакцію Вассерманна. Для дообстеження її направили до шкірно-венерологічного диспансеру. Зовнішніх проявів люесу (сифілісу) не було, проте лікар повівся нечемно і навіть брутально: "У вас, мабуть, сифіліс, тому поінформуйте відверто про свої статеві зв'язки". Пацієнтка залишила диспансер у стресовому стані й того самого дня вдалася до суїциду. Було порушено кримінальну справу, під час її розгляду з'ясувалося, що дівчина була здорова й збиралася заміж ... Необережне слово лікаря, нехтування "моральною асептикою" призвели до нещастя.
Наведемо вельми цікаві приклади саногепії. Такі лікарські й людські якості були властиві, зокрема, М. О. Булгакову. Він допоміг піаністці М. Пазухиній повернутися до музики. "Працюючи в Московській консерваторії, мати захворіла на ревматизм пальців, — згадувала її дочка. — Кілька років вона не могла грати. У Коктебелі, де вона зустрілася з М. Булгаковим, допомогли клімат, лікувальні грязі, й головне — наполегливі, дуже переконливі слова М. Булгакова, що хвороба залишає її. Вона знову заграла блискуче". Досить повчальною є й така історія, за словами Л. Білозерської: "У Коктебелі відпочивала письменниця Софія Федорченко, авторка книги "Народ на війні". Вона страждала на шлункові розлади й неврастенію. З чого приготувати обід — це завжди перетворювалося на проблему. Попередньо дізнавшися в куховарки, що у меню, Михайло Панасович вивчав пульс своєї пацієнтки й давав відповідні поради: