Питання про режим судноплавства Дунаєм розглядалося з ініціативи СРСР як справа власне придунайських держав, яку не можна вирішувати, в мирних угодах з ними.
Обговорювалося питання колишніх італійських колоній (Лівії, Еритреї, Сомалі).
- З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.
Серед територіальних проблем конференція розглянула претензії Греції на 1/10 болгарської території. Створена конференцією комісія ухвалила постанову РМЗС про збереження існуючого болгаро-грецького кордону.
Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.
- Паризька конференція, підтвердивши переважну більшість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань - подолання суперечностей, що містилися в цих рішеннях.
Для цього було скликано третю сесію - РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку. Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кордони європейських держав з невеликими змінами. Узгоджено було позиції з репараційного питання.
Нью-Йоркська сесія Ради міністрів закордонних справ завдяки взаємним компромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами - колишніми союзниками гітлерівської Німеччини.
- Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р, в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947 р. Структура договорів була схожа для всіх країн. Вони складали з т.зв. блоків:
1. Територіальні постанови.
2. Політичний блок. – Зміст блоку - підготовка країн до демократичних перетворень і заборона нацистських організацій в цих країнах.
3. Військовий блок. – Було вирішено, що протягом 3 місяців, війська, що окупували ці країни, мали бути виведені. Для кожної країни окремо визначалися кількість і якісний склад збройних сил.
4. Економічний блок. – переважно стосувався репарацій.
15 травня 1955 року міністра закордонних справ СРСР, Великобританії, Франції та США підписали Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії. Кордони встановлювались на момент 1 січня 1938 року. Австрії заборонялося мати зброю масового знищення.
26 жовтня 1955 року австрійський парламент прийняв конституційний закон про нейтралітет Австрії.
Першою проблемою, яку вдалося владнати на основі компромісів в межах співробітництва країн антифашистської коаліції, було врегулювання відносин з колишніми союзниками Німеччини в Європі.
Це здійснювалося в три етапи.
Перший етап - відбувався ході другої світової війни: на Московській конференції міністрів закордонних справ, на конференції у Тегерані, в Ялті та у Потсдамі. Згідно рішень цих конференцій підготовку мирних договорів було покладено на Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) 5 великих держав (США, Великобританії, Франції, СРСР та Китаю). Основою мирних договорів мали стати угоди про перемир'я. До вироблення цих нових документів величезної ваги було залучено тільки країни, які підписали капітуляцію.
Другийетап - попередньої роботи над цими договорами. Відбулися засідання РМЗС у Лондоні (11 вересня - 2 жовтня 1945 p.), Нарада міністрів закордонних справ СРСР, Великобританії та США в Москві (16-26 грудня 1945 p.), II сесія РМЗС у Парижі (квітень - липень 1946 p.) та мирна конференція у Парижі (липень - жовтень 1946 p.). На цьому етапі постійно виникали конфлікти між західними державами й СРСР. Їх було подолано шляхом взаємних поступок та компромісів.
Третій етап - завершення підготовчого процесу та укладення 10 лютого 1947 p. в Парижі мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини в Європі.
У договорах було накреслено заходи, спрямовані на демократизацію й дефашизацію цих країн, передбачався їх вступ до ООН.
Територіальні угоди у більшості випадків обумовлювали повернення до передвоєнних кордонів.
Італію було позбавлено усіх колоній, вона зобов'язувалася знищити свої військові укріплення на кордонах.
Воєнні угоди передбачали встановлення лімітів для національних армій цих країн, виведення окупаційних військ з їхніх територій, крім Угорщини та Румунії, де залишалися радянські війська для підтримання комунікаційних зв'язків з Австрією.
Економічні угоди передбачали часткову виплату репарацій. Долю Австрії вдалося вирішити аж у травні 1955 p., коли СРСР, США, Англія та Франція уклали у Відні Державний договір з цією країною, за яким вона проголошувалася нейтральною.
Велике значення мало встановлення загальноприйнятого режиму судноплавства по Дунаю. У 1948 p. на конференції у Белграді, в якій взяла участь і Україна, завдяки перевазі прибічників СРСР (США, Англію та Францію було виключено з числа запрошених) було вироблено рішення, вигідні для СРСР. До системи судноплавства увійшов тільки сам Дунай - без приток та каналів.
Досить важливою та складною проблемою було мирне врегулювання на Далекому Сході
Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.
Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Радянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських островів.
26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Потсдамську декларацію, що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде запроваджено після цього: демілітаризація та окупація для забезпечення гарантованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних злочинців, демократизація країни.
Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.
Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські війська. Головнокомандувачем було призначено генерала Макартура.
На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін. Вона мала працювати у Вашингтоні або у Токіо. Її завдання - сформулювати принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних держав з питань Японії. Втім ця Рада фактично не функціонувала.
У жовтні 1945 p. генерал Макартур схвалив директиву японському уряду, що передбачала:
· демократизацію, право трудящих об'єднуватися у профспілки;
· демократизацію системи освіти;
· ліквідацію абсолютизму;
· демократизацію економіки, ліквідацію засилля великих фамільних трестів (дзайбацу);
· рівноправність жінок.
3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею 9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та взагалі від власних збройних сил.
У підготовці мирного договору у Раді союзних держав з питань Японії зростала напруженість між СРСР та США, тому усі спроби скликати конференцію з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний договір повинна підготувати Рада міністрів закордонних справ, а США наполягали на тому, щоб покласти це на Комісію у справах Далекого Сходу.
Третій етап - з 1949 по 1951 pp. - так званий «зворотний курс». Початок його був пов'язаний з піднесенням національно-визвольного руху, проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після тривалої громадянської війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.
США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японії. Генерал Макартур, покладаючись на праві партії, розпочав боротьбу проти лівих сил, зокрема розпустив профспілки, які вдавалися до політичної діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.
12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект мирного договору. Передбачалося скликати конференцію для його підписання. Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана на конференції у Сан-Франциско.
Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.
В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.
Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.
Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.