- на собівартість продукції, робіт, послуг – в дебет рахунків 231 та 232 „Основне та допоміжне виробництво”.
При цьому розподіл вказаних витрат за видами виробництв та господарств здійснюється, як правило, пропорційно витратам на оплату праці виробничих працівників. Для реалізації встановленої методики з розподілу загальногосподарських витрат необхідно:
- визначити відсоток загальногосподарських витрат від витрат на оплату праці робітників, облікованих на рахунку 23;
- за визначеним відсотком, помноженому на суму витрат на оплату праці робітників, що відносяться на кожний вид виробництва, визначити за кожним видом суми загальногосподарських витрат.
1.4 Облік витрат допоміжних виробництв
В усіх промислових підприємствах поряд із основним виробництвом існує допоміжне виробництво.
Найбільш крупні допоміжні виробництва можуть відокремлюватись на окремий баланс від головної організації.
Продукція доміжного виробництва, не відокремлена на окремий баланс, обліковується за фактичною собівартістю на рахунку 232 – „Допоміжне виробництво”.
Витрати допоміжних виробництв підрозділяються у відповідності із угруповуванням витрат основного виробництва. Порядок обліку витрат в цілому співпадає із порядком обліку в основному виробництві. При цьому необхідно мати на увазі, що номенклатура калькуляційних статей може відрізнятись від загальноприйнятій номенклатурі в залежності від виду й технологічних особливостей того чи іншого допоміжного виробництва.
За дебетом рахунку 232 – „Допоміжне виробництво” протягом місяця відображаються прямі витрати, пов’язані із управлінням та обслуговуванням допоміжних виробництв, та втрати від браку.
Сальдо за рахунком 232 найчастіше означає величину незавершеного виробництва, наприклад по ремонту основних засобів у будівельних майстернях та в інших роботах допоміжного виробництва. В цьому випадку собівартість кінцевого об’єкту робіт чи виготовленого виробу визначається за формулою:
СП = Он + Зо – Ок,
де:
СП – собівартість виробництва;
Он – залишок витрат на початок періоду;
Зо – витрати за обліковий період;
Ок – залишок витрат на кінець періоду.
Аналітичний облік витрат на виробництво здійснюється за видами допоміжних виробництв (транспортний цех, тарний цех, ремонтно-механічний) в розрізі видів продукції (робіт, послуг) та статей калькуляції. В допоміжних виробництвах рекомендовано використовувати спрощену номенклатуру статей витрат:
- матеріали;
- оплата праці;
- відрахування на соціальне страхування та забезпечення;
- амортизаційні відрахування;
- інші витрати.
В простих допоміжних виробництвах, виробляючих однорідну продукцію (заводські електростанції, водопостачання, компресорні станції) облік витрат здійснюється тільки в розрізі статей без підрозділів за видами продукції або послуг. В таких виробництвах собівартість одиниці продукції визначається шляхом ділення всіх витрат на кількість виготовленої продукції.
В складних допоміжних виробництвах, що виготовляють декілька видів продукції, облік витрат здійснюється в розрізі окремих заказів, видів продукції, виконаних робіт та статей витрат.
Продукція допоміжних виробництв калькулюється за фактичною цеховою собівартістю.
Собівартість виготовлених виробів для власних потреб та внутрішньозаводських робіт та послуг, що виробляються для інших цехів, визначається, як правило, виходячи з фактичної суми основних (прямих) витрат та загальногосподарських витрат.
Взаємні послуги цехів допоміжних виробництв оцінюються, як правило, за плановою собівартістю або за фактичною собівартістю минулого місяця. По мірі визначення фактичної собівартості продукції, робіт та послуг визначена різниця відноситься на відповідні рахунки пропорційно кількістю відпущеної продукції, виконаних робіт або наданих послуг.
До собівартості виготовляємої на сторону продукції допоміжних виробництв включається відповідна частка загальногосподарських витрат.
1.5 Облік та оцінка незавершеного виробництва
Незавершеним виробництвом називається продукція, що не пройшла всіх стадій обробки, передбачених технологічним процесом, та не прийнята технічним контролем. Проте матеріали, які не почали оброблювати, покупні напівфабрикати, не пройшовши першої стадії обробки, кінцевий брак деталей та інших напівфабрикатів в незавершене виробництво не включаються.
Для точного обліку даних про незавершене виробництво щомісячно по стану на перше число проводиться інвентаризація з метою встановлення фактичної наявності незакінчених виготовленням напівфабрикатів та матеріалів, виявлення браку та визначення собівартості товарної продукції. На практиці інвентаризація незавершеного виробництва здійснюється, на жаль, не так часто, як того вимагають інтереси правильного оперативного планування та управління. Це пов’язано в основному із трудоємністю необхідних робіт.
При інвентаризації незавершеного виробництва опис чи зняття натуральних залишків необхідно проводити на всіх робочих місцях, за мінімально короткий час, по кожній операції окремо, а не тільки за виробами. Крім того, необхідно виявити величину незавершеного виробництва за анульованими або призупинених заказам.
По незавершеному виробництву, що представляє собою неоднорідну масу або суміш сировини, вказують два кількісних показника: кількість цієї маси або суміші та кількість сировини та матеріалів (за кожним найменуванням), що входять до її складу. При цьому здійснюють технічні розрахунки в порядку, встановленим галузевою інструкцією.
Розмежування витрат між готовими виробами та незавершеним виробництвом визначають шляхом балансового узагальнення витрат за формулою:
Нн + З = П + Б + О + Нк,
де Нн – незавершене виробництво на початок місяця;
Нк – незавершене виробництво на кінець місяця;
З – витрати за обліковий період;
П – собівартість товарної продукції;
Б – витрати на забраковану продукцію;
О – вартість відходів виробництва.
Звідси собівартість товарної продукції буде рівнятись:
П = Нн + З – Б – О – Нк.
Незавершене виробництво в масовому та серійному виробництві відображається в балансі:
- за фактичною або нормативною виробничою собівартістю;
- за прямими статтями витрат;
- за вартістю сировини, матеріалів та напівфабрикатів.
Дані про незавершене виробництво відображаються дебетовим сальдо на рахунку 23 – „Виробництво” та 24 – „Брак у виробництві”.
1.6 Зведений облік витрат
Заключним етапом виробничого обліку є ведення зведеного обліку витрат на виробництво, за допомогою якого узагальнюються дані аналітичного обліку й перевіряється правильність його ведення.
Зведений облік витрат на виробництво повинен вестись у точній відповідності із організацією поточного обліку витрат на виробництво, а також в розрізі окремих цехів, а в цехах – в розрізі окремих заказів, видів виготовляємих об’єктів та напівфабрикатів. При цьому підсумкові дані зведеного обліку повинні повністю співпадають з даними синтетичного обліку рахунка 23 „Виробництво”.
Зведений облік витрат на виробництво можна вести за напівфабрикатним та безнапівфабрикатним варіантами.
Напівфабрикатний – це такий варіант зведеного обліку витрат на виробництво, при якому визначається собівартість не тільки готової продукції, але й напівфабрикатів власного виробництва. При цьому напівфабрикати системно відображаються в бухгалтерському обліку на додатково введеній статті „Напівфабрикати власного виробництва” за фактичною, плановою або нормативною собівартістю.
До собівартості продукції включаються не тільки власні витрати цехів, але й собівартість отриманих напівфабрикатів, тобто витрати обліковуються не за місцем їх здійснення, а за місцем надходження напівфабрикатів.
При безнапівфабрикатному варіанті витрати обліковуються за місцем їх виникнення до випуску продукції. При цьому фактична собівартість напівфабрикатів не розраховується, а їх рух у виробництві відображаються лише в оперативному обліку. Витрати на напівфабрикати, переданих іншим цехам, продовжують обліковуватись у складі виробничих витрат цехів-виробників. В цьому випадку для розмахування собівартості продукції сумуються витрати всіх цехів, що приймали участь у виробництві продукції. При чому залишки незавершеного виробництва визначаються за даними інвентаризації або оперативного обліку. У відповідності з таким порядком обліку витрат собівартість напівфабрикатів після кожного переділу не визначають, а розраховують лише собівартість готового продукту.
Обидва варіанта зведеного обліку мають як переваги, так і недоліки. Використання напівфабрикатного варіанту дозволяє визначати собівартість напівфабрикатів на різних стадіях їх обробки, покращувати організацію внутрігосподарського розрахунку та збільшити контроль за процесом формування собівартості продукції. Проте цей варіант більш трудомісткий, так як бухгалтерські записи на рахунку основного виробництва стільки разів повторюють раніше обліковані виробничі витрати, скільки стадій обробки сировини й матеріалів. Таке нагромадження раніше облікованих витрат на виробництво ускладняє облік та калькулювання собівартості продукції; з’являється необхідність чистки зведених показників підприємства про витрати на виробництво від внутрішньозаводського обігу.
Перевагою безнапівфабрикатного варіанту є скорочення об’єму облікових робіт. Проте точність калькулювання та рівень контролю за формуванням собівартості напівфабрикатів у значній мірі знижується.
Вибір напівфабрикатного або безнапівфабрикатного варіанту зведеного обліку витрат на виробництво на конкретному підприємстві залежить від цілей обліку та контролю виробничих витрат, забеспеченності технікою та інших умов. Проте на практиці частіше всього використовується безнапівфабрикатний варіант, який знижує трудоємність облікових робіт.