На ринку інтелектуальної власності, сформованому в Україні, виникнула достатньо парадоксальна ситуація ринкового дисбалансу, коли є пропозиція, хоча вона і скорочується, і майже відсутній попит на інтелектуальні продукти і послуги. Закономірністю стала незацікавленість фірм (підприємств) у вкладенні коштів в інтелектуальну діяльність. Це призводить до скорочення пропозиції на інтелектуальні продукти, і якщо вони не мають високої цінності для вітчизняних виробників, то переміщаються за рубіж. Не секрет, що зараз кожний четвертий винахідник України реєструє свою раціоналізацію в Росії.Актуальним в сучасних умовах є залучення потенційних інвесторів у розвиток інтелектуальної сфери економіки. Як відомо, інвестор “купує” інтелектуальні товари і послуги з метою їхнього подальшого використання в інвестиційній (підприємницької) діяльності й у надії одержувати в майбутньому прибуток. Тому вкладення коштів в інтелектуальну власність (придбання інтелектуальних товарів і послуг) є інтелектуальна інвестиція.
Фінансування інтелектуальних інвестицій відбувається за рахунок трьох джерел: бюджетних асигнувань і коштів державних підприємств; приватного-виробничого капіталу; спонсорських коштів, добродійних субсидій фірм або приватних осіб. Таким чином, головні суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють інтелектуальні інвестиції, - держава і приватний капітал.
Сьогодні значна частина інтелектуальних інвестицій відбувається державою за рахунок бюджетних асигнувань із метою підвищення інтелектуального потенціалу суспільства. Ця тенденція характерна для всього цивілізованого світу. Так, в останні роки частина витрат на НДКР у валовому національному продукті досягла в США 2,7 %, у Японії - 2,5%, Франції - 2,1%, а частина державних витрат по цих проектах склала, відповідно 40%, 19%, 55%. Державне регулювання в значній мірі направляється на підготовку спеціалістів, розвиток освіти, охорони здоров’я, інформатики, охорону навколишнього середовища. Таким чином, державні інвестиції спрямовані безпосередньо або опосередковано, активно стимулюючи пропозиції інтелектуальної продукції і попит на неї [30].
Наша держава стоїть осторонь від цих процесів - відбувається скорочення бюджетних витрат на науку й освіту. Якщо в розвинутих країнах на науку витрачається від двох і більше відсотків ВНП, то в Україні менше 1%. В Україні показник витрат із розрахунку на одного вченого вдвічі менше порівняно з країнами, що розвиваються. При цьому варто зазначити, що навіть заплановані кошти виділяються далеко не повною мірою.
Зниження частини витрат на розвиток інтелектуальної праці серед витрат державного бюджету призводить до зменшення науково-технічного потенціалу країни, без чого не може бути соціально-економічного прогресу. Вважаємо, що лінію на скорочення бюджетних витрат на науку та освіту з метою економії державних коштів і подолання бюджетного дефіциту в тій же (і навіть в більшій) пропорції, що й іншим галузям, не можна назвати обгрунтованою. Тим більше, що недержавні комерційні структури, як правило, стоять осторонь від фінансування науково-технічних розробок, зокрема фундаментального характеру. Значне зниження мотивів, що спонукають до фінансування в сферу інтелектуальної праці, призводить до розвитку в ній негативних процесів.
З розвитком ринкових реформ однією з умов подолання негативних процесів, що склалися із залученням інтелектуальних інвестицій, є широке використання внутрішніх резервів і потенційних можливостей інтелектуальної сфери. Умови для цього є. Прогнози свідчать про достатньо великі можливості майбутнього ринку науково-технічної продукції в Україні.
Державні підприємства і організації, що проводять інтелектуальні розробки, повинні самі відшукувати певну частину коштів через комерціалізацію своєї діяльності. Не останнє місце в інвестуванні інтелектуальної діяльності займає і приватний підприємницький капітал. Але на відміну від державного інвестування, що базується на госпрозрахункових принципах (якщо немає, то повинно), приватний капітал орієнтується на виробництво таких товарів і послуг, що у максимальний термін дають прибуток із відсотками, не нижче від середнього в промисловості. Найбільш широко поширені на сьогодні в Україні приватні інтелектуальні інвестиції відбуваються у видавництві наукової, науково-методичної, довідкової літератури, науково-дослідних праць, науково-популярних і художніх творів.
Негативні процеси обумовлені не тільки складними зовнішніми чинниками, кризовим економічним положенням. Існують проблеми, безпосередньо пов'язані із внутрішньою сутністю інноваційних процесів, а саме з поняттям інноваційного ризику. Він виступає одним із визначальних чинників у сфері інтелектуальної праці. По-перше, це ризик самого винахідника, що стосується продажу і подальшого впровадження його винаходу, по-друге, це ризик підприємця, що впроваджує науково-технічну розробку у виробництво. Цей вид ризику пов'язаний із проблемами виробничого використання науково-дослідної продукції - загрозою зменшення прибутковості, скорочення збуту й обсягу продажів.
Інноваційна галузь виступає сферою підприємництва зі значним рівнем ризику. Гарантування мінімально припустимого ступеня безпеки винаходу необхідно для зменшення непевності, що стосується майбутніх прибутків. Для цього необхідні як державні, так і недержавні кошти. У зв'язку з цим важливе значення набуває розвиток страхового захисту інтелектуальної власності.
Як правило, інноваційний ризик - найвищий у сфері використання інформаційної власності (програмне забезпечення, бази даних у тому числі ). Надія на сприятливий результат повинна бути підкріплена матеріально. Тільки в такий спосіб можна зрівноважити зазначені види ризику. Вважається, що для стимулювання оновлення виробництва є сенс розширювати права виробника, що використовує інтелектуальну власність (нововведення) на практиці. Разом із цим необхідно усе зробити для того, щоб зменшити витрати власника інтелектуальної власності, якщо він згодний на певні переваги виробника при використанні його продукту інтелектуальної власності. Посиленню стимулів до впровадження науково-технічної продукції у виробництво і збільшенню ємності ринку інтелектуальної праці буде сприяти також продаж цієї продукції виробникам на умовах процентного кредиту.
Прийнятий у грудні 1993 року Верховної Радою України Закон “Про охорону авторських прав на винаходи і корисні моделі”[4] не вносить, на нашу думку, принципових змін в механізм впровадження досягнень науки і техніки у виробництво. У законі закріплені права винахідників і юридично оформлені їхні відношення з роботодавцями. Проте в ньому, по суті, не розроблений належний механізм стимулювання суб'єктів ринку науково-технічної продукції - винахідників і виробників, що стосується використання винаходів (корисних моделей). Підсилити зацікавленість власників патентів у впровадженні інтелектуальної власності могло б подальше зменшення рівня річного збору (у законі ця пільга передбачена в розмірі 50% його річного розміру) за підтримкою значимості патенту при умовах надання дозволу на використання запатентованого винаходу. На наш погляд, необхідно також збільшити (як мінімум на 10% щорічно) річний збір за той патент, що довгий час не використовується.
Одночасно доцільно піти на істотне зменшення річних зборів на патенти тих винахідників, що надають пільгові права на використання запатентованих винаходів вітчизняним виробникам. Це важливо з погляду визначальної ролі нових передових технологій і матеріалів у сучасному виробництві. Щоб прилучити вітчизняних виробників використовувати вітчизняну інтелектуальну власність, необхідно і далі йти на зменшення податків на їхні доходи (прибуток), віддаючи перевагу тим, хто використовує найновіші і найефективніші запатентовані винаходи.
У цих умовах важливе місце приділяється ринковим посередникам. Посередницькі функції на ринку інтелектуальних товарів і послуг здійснюють науково-консультаційні центри, що мають бази даних про новітні винаходи, промислові зразки, науково-технічні розробки, захищені патентами і ліцензіями, інформаційні банки про інші товари і послуги.
На жаль, наші підприємці неохоче фінансують інтелектуальну діяльність, що обумовлено нестабільністю в державі, великим інноваційним ризиком, відсутністю мотивацій для здійснення цієї діяльності. Сьогодні головне завдання - ефективно запустити механізм інвестування з метою залучення як можна більшої кількості суб'єктів, спроможних фінансувати об'єкти інтелектуальної власності. Проблема мобілізації недержавних ресурсів для інтелектуальних інвестицій в умовах дефіциту вільних державних коштів - одна з найважливіших проблем перехідного періоду економіки України.
Класифікація джерел придбання і фінансування нематеріальних активів показана у вигляді схеми на рисунку 1.2. Як видно з рисунку, вони можуть бути власними, позичковими та залученими.
Нематеріальні активи дуже неоднорідні за своїм складом, за характером використання або експлуатації в процесі виробництва, за ступенем впливу на фінансовий стан і результати господарської діяльності. У процесі більш детального аналізу нематеріальні активи можна згрупувати виходячи з приведених нижче ознак [8].
