Європейський Союз ще в 1999 році прийняв Спільну стратегію щодо України. В ній, зокрема, зазначено, що стратегічне партнерство між ЄС та Україною, яке ґрунтується на спільних цінностях та інтересах, є життєвим фактором зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі. Свобода, незалежність і стабільність України відносяться до найбільших досягнень нової Європи, котра, як дехто вважає, позбулася старих ліній розмежування. Географія та розмір, ресурси її населення, а також її розташування на осях Північ-Південь та Схід-Захід дають Україні унікальне географічне положення в Європі й роблять її визначальним чинником у масштабах регіону. Європейський Союз має стосовно України такі стратегічні цілі: сприяти виникненню стабільної, відкритої, плюралістичної та правової демократії в Україні та укріплювати стабільно функціонуючої ринкової економіки на користь усьому народові України; співробітничати з Україною у царині збереження стабільності та безпеки в Європі й усьому світі, знаходячи ефективні відповіді на спільні проблеми, з якими стикається континент; розширювати економічне, політичне та культурне співробітництво з Україною, а також співпрацю в галузі юстиції та внутрішніх справ.
Європейський Союз відзначає європейські прагнення України та вітає проєвропейський вибір, зроблений Україною. Європейська Рада визнала, що успішна, стабільна та безпечна Україна найкращим чином відповідає інтересам Європейського Союзу. Правові підвалини відносин між ЄС та Україною закладено Угодою про партнерство та співробітництво. Повне виконання цієї угоди є передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи та допоможе Україні ствердити свою європейську ідентичність [10]. Від вибору України залежатиме майбутнє обличчя Європи.
У ставленні Заходу до України спостерігається певна асиметрія: з одного боку, Україна – не без упливу США – визнана «геополітичною віссю» Європи; з другого боку, сама Європа традиційно не вельми уважна до політичної долі України, що, зрештою, не применшує гостроти й актуальності «українського питання» в контексті нових інтеграційних процесів на континенті. Стриманість Західної Європи щодо України можна пояснити, зокрема тим, що її інтереси до останнього часу зосереджувалися виключно на Росії. Це явище має комплексний характер, утім найсуттєвішими чинниками, з нашого погляду, є такі: по-перше, при розв'язанні певних міжнародних питань частка Західної Європи досі рефлексивно ставиться до Росії як до імперського центру, не відмовляючи їй у прихованих правах старої метрополії щодо колишніх республік СРСР, серед них і України; по-друге, в нових історичних умовах Захід уважав за своє найперше завдання «приборкати» Росію демократією.
Зараз триває розробка Плану дій Україна-ЄС, розпочалися двосторонні консультації щодо конкретних пунктів цього плану. В березні 2007 року в Повідомленні Єврокомісії для Європейської Ради та Європарламенту «Розширена Європа – сусідні країни: нова структура відносин із нашими східними та південними сусідами» було зазначено, що національні й/чи регіональні плани дій мають бути політичними документами, які об’єднають існуючі та майбутні заходи, що охоплюють усю сферу відносин ЄС із сусідніми країнами.
У Плані дій Євросоюз має визначити чіткі цілі й критерії оцінки, що пояснять країнам-сусідам, яких саме дій очікує ЄС від своїх партнерів для отримання ними різноманітних переваг у відносинах із Євросоюзом. Чорним по білому в документі записано: «Нові переваги мають надаватися лише для відображення просування, досягнутого країнами-партнерами в проведенні політичної та економічної реформ. За відсутності просування партнери будуть позбавлені таких можливостей». «За можливістю» політичні та економічні критерії розроблятимуться «у тісному співробітництві» із країнами-партнерами. [11]. Тобто Європейський Союз збирається здійснити угоду не між Україною і ЄС (як у нас часто пишуть у пресі), а свій власний план щодо України. Іншими словами, це буде не двосторонній українсько-єесівський документ (за аналогією з Планом дій Україна – НАТО), а односторонній – євросоюзівський.
На початку 2004 року Міністр закордонних справ України К. Грищенко підкреслив принципову зацікавленість у тому, аби план дій носив короткотерміновий характер, а також передбачав важливі для України перспективи, зокрема започаткування роботи зі створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, а також укладення між Україною і Євросоюзом нової угоди європейського типу. Україна зацікавлена у переведенні відносин із ЄС від співпраці до асоціації. Єврокомісар із питань розширення Г. Фергойґен підкреслив, що як і кожна європейська держава, Україна має можливість скористатися правом членства в ЄС, як передбачається статтею 49 Угоди про ЄС. Однак, це залишається питанням перспективи. Перед Г. Ферхойгеном були поставлені питання про прийняття ЄС рішення щодо збільшення квот для української сталі, впровадження сприятливого режиму імпорту української продукції, розширення соціальних пільг для України, надання допомоги в створенні систем моніторингу якості продукції, цільової підтримки країнами-членами ЄС інвестиційних проектів в Україні, інфраструктурній інтеграції, надання Україні статусу держави з ринковою економікою, прискорення прийняття України до СОТ тощо [12].
Безумовно, що діяльність ЄС в цілому та щодо України зокрема, далека від досконалості. Член Римського клубу Б. Гаврилишин звертав увагу Голови Єврокомісій Р. Проді на відверті протиріччя в документі «Ширша Європа», який визначає стосунки ЄС із новими сусідами. Зокрема, в одному місці йдеться про те, що кожна європейська країна має право стати кандидатом на членство в ЄС, а в іншому місці, що дебати щодо остаточного географічного поширення ЄС ще не відбулися. За думкою Б. Гаврилишина, в Україні треба поліпшити законодавство з метою заохочення іноземних інвестицій та залучення внутрішніх заощаджень. ВВП України міг би зростати на 10% річних. Якщо ВВП щорічно збільшується на 10%, він подвоюється за сім років. У вісім разів – за 21 рік. І тоді Україна економічно не є перевантаженою для Євросоюзу. А до 2028 року Україна могла б збільшити ВВП у 16 разів [13].
Водночас, слід зауважити, що відсутність зовнішньополітичної визначеності, так звана багатовекторність, є певною мірою обумовленою внутрішніми чинниками. Проблема нашої влади полягає не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом і Заходом, бо по суті вона мусить бути активною й різною на західному і на східному напрямі. Біда наша – це дволикість внутрішньої політики, яка заохочує до постійного роздвоєння: на Сході України потурає русифікації, на Заході – грає роль українізатора, на Сході береже пам'ятники Леніну, на Заході – благословляє спорудження пам'ятників Бандері [14]. Найгірше те, що замість турботи про консолідацію, соборність української нації маємо приклади відвертої ворожнечі, спровокованої представниками влади.
Так вже склалося, що реальне зближення з Росією в змозі позбавити Україну не лише європейської, а й будь якої перспективи. На жаль, назвати відносини між Україною й Росією зрозумілими важко. У ситуації повної непрозорості, за відсутності будь-яких фахових дискусій у суспільстві державою приймалися рішення стосовно створення Єдиного економічного простору, які явно не були ініціативою ні Києва, ні Мінська, ні, тим більше, Астани. Громадянам так і не було надано жодного арґументу стосовно переваг і втрат від вступу України до ЄЕП. Проте посол Росії в Україні В. Черномирдін спростував оптимістичні заяви українського керівництва про очікування зниження тарифів на енергоносії, створення зони вільної торгівлі без винятків. Жодної реакції з боку української влади на це не було. У грудні 2007 року підписано договір про Керченську протоку, де йдеться про те, що будь-які кораблі всіх третіх країн, заходячи до українських портів, мають питати дозволу в Росії. У Росії абсолютно відкрито заявляють, що договір було підписано, бо вдалося відсторонити від процесу МЗС України. Російські політологи, експерти, коментатори давно вже не соромляться прямо вказувати, яка саме Україна потрібна Москві – передусім, керована з Кремля. Величезною помилкою нинішньої української влади може виявитися спроба на цьому зіграти. У всьому світі цінують виконання досягнутих домовленостей. Те, що Україна, все більше відстаючи в своєму розвитку від західних країн-сусідів, усе більше й більше позиціонує себе як другорядну й щодо Росії, навряд чи може сприяти подоланню цієї різниці в розвитку [15].
Росію необхідно поважати як могутнього сусіда, як країну, пов’язану з Україною століттями «спільної долі». Проте політично слід триматися від Російської держави якнайдалі. Суперечності між наведеними тезами немає. Якщо ми хочемо зберегти власну ідентичність, потрібно зближуватися з народами, які не мають бажання поглинути нас. Російський політичний лад істотно відрізняється від європейського. Різниця визначається не конституцією, а характером суспільства. Наслідки панування радянського ладу істотні: високий ступінь залежності основної маси населення від держави, відсутність розвинутих громадських інститутів [16].