Практика останніх років довела, що демократизація та поміркована зовнішня політика в Росії аж ніяк не взаємопов'язані, отож потурання її імперським амбіціям тільки шкодить російському суспільству [17]. Російський письменник В. Єрофєєв відзначив, що архаїчність російського народу, полягає в тому, що він виявляє інстинкти, властиві доіндустріальному сільському суспільству. Такий народ любить владу, аґресію, окрик, владу чоловіка над жінкою й хамство. Збереглася любов до сплесків розгнузданого хамства. Як завжди, на Русі любили сплеск п'яного куражу, коли героєм ставав той, хто більше інших відзначався в пиятиці і всяких гидотах. Цю архаїчність не врахували на початку 1990‑х, тому всі реформісти зійшли з дистанції. До того додається ще одне дивне явище: сполучення архаїки з розгулом «попси». Щось подібне спостерігається в Африці, у Мексиці, у Непалі, але в Росії є дуже істотна особливість – у росіян зник моральний стрижень. Спотворена унікальна річ: архаїка, що не має морального обґрунтування. У Мексиці вона спирається на католицизм, в Африці її скріплюють традиційні цінності, в Росії моральний стрижень був знищений комунізмом, а потім був зруйнований і комунізм. Виходить вакуум у квадраті [18].
Сучасна російська держава позбавляє громадян приводу до активності або ця активність залишається в руслі державної політики. Це дуже нагадує тоталітарну державу зразка СРСР чи нацистської Німеччини, коли соціальна активність полягала в акціях підтримки «політики Партії і Уряду». Те ж саме стосується й інформаційної політики сучасної російської влади, яка практично не залишила в російському ефірі не підконтрольних їй телеканалів. Приреченість обирати Путiна, який уже впевнений, як i всi росiяни, що вiн знову буде обраний президентом, i робить майбутнi вибори несправедливими. Нинішня недемократична Росiя обрала свою недемократичну альтернативу – принаймнi в осяжнiй перспективi.
Безумовно, що Росія є принциповим чинником для України, але не можна забувати про те, які важелі впливу на міжнародній арені можуть бути в Росії. ВВП Російської Федерації менше, ніж у таких країн, як Швейцарія або Нідерланди. У першу й останню чергу, Росія має у своєму розпорядженні природні ресурси, нафту і газ. Можна також віднести до стратегічно важливого сектора залишки колишньої радянської воєнної промисловості й аерокосмічної галузі, ядерного арсеналу. Політичні ресурси зводяться до деяких «привілеїв», що дісталися від СРСР у спадщину – зокрема, постійне членство в Раді Безпеки ООН. Саме ці фактори, а вони є відверто обмеженими, матеріально детермінують зовнішньополітичну лінію Росії [19]. Із розпадом СРСР Росія назавжди втратила своїх союзників із організації Варшавського договору й прибалтійські країни. Це практично відрізало Росію від торговельних і військових портів у Балтійському морі. Вихід зі складу імперії України, Білорусі і Молдови призвів до втрати Росією «проток» до Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини й Чехословаччини справді зменшила економічне навантаження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови й Білорусі означав створення навколо Росії «сірої» зони, яка за певних умов має всі шанси трансформуватись у територію НАТО, а з часом – ЄС. У цьому випадку на заході Росія буде межувати з НАТО і в перспективі – з ЄС, новим утворенням з колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході – з такими «монстрами», як Китай, Японія і США [20].
Російська політична система Росії знову в руїнах, а саме суспільство перетворюється на невільника державної влади. Західні політики мусять тепер вирватися з полону власних помилок, позбутися спроб видати бажане за дійсне, а також від помилкової стратегічної оцінки внутрішньої та зовнішньої політики Кремля. Відповіддю Заходу на таку політику Москви має стати поступове розширення НАТО та Євросоюзу, поки до цих організацій у тій або іншій формі не увійдуть країни, які знаходяться в безпосередній близькості від них: Україна, Білорусь, Молдова, Грузія й Азербайджан.
Євроатлантичний світ мусить не допустити, щоб у пострадянських республіках повторився досвід Росії, яка пережила поразку прозахідних політичних сил [21]. Певною відповіддю на цей виклик стала спроба Росії започаткувати так званий Єдиний Економічний Простір. Творці ЄЕП стали жертвами ілюзій, що широко поширені в російському та українському суспільстві. У Росії багато хто думає, що Україна повинна знову виконати свою місію збирача російських земель. В останні роки існує думка, що за це збирання можна навіть заплатити. Наприклад, створити зону вільної торгівлі без усяких вилучень, тобто з низькими цінами на енергоносії й правом їхнього реекспорту, збором ПДВ за місцем проживання споживача нафти та газу й вільним допуском на російський ринок продукції українських металургів.
Правда життя полягає в тому, що ніяких економічних чи політичних умов для збирання спадщини СРСР не існує. Водночас, слід зазначити, що пострадянський простір існує у двох різних вимірах. І виміри ці геть не збігаються. Один із них – економіко-юридичний. У ньому СНД є організацією-примарою, наявною лише на папері. Але є ще й вимір політико-психологічний. І отут такого враження не виникає: партнери Росії за Співдружністю так і залишаються для неї не «іноземними країнами», а «республіками СНД». Для багатьох громадян цих країн «нашою країною» залишається СНД. Дванадцять років тому існувало дві концепції СНД – українська та російська. Українська полягала в тому, що Співдружність є «інструментом цивілізованого розлучення». Згідно ж з російською СНД мала бути свого роду видозміною СРСР, певним його замінником, змогою для колишніх «національних республік» відчути себе незалежними, набути всіх регалій суверенних держав, залишаючись насправді «під патронатом» Росії. І якщо в економіко-юридичному вимірі перемогла українська концепція, то в політико-психологічному – безумовно, російська. Саме вона стала засадною для підтримки існування СНД. Втіленням російської концепції є наполегливе переконування громадян у тому, що існування окремих держав є протиприроднім і тимчасовим [22]. Живленням саме російського підходу є, за слушним виразом Р. Кися, так звана Азопа. В її межах перебуває сьогодні не тільки Донецьк, Горлівка чи Кривий Ріг, але й також Київ, Львів та Ужгород… Україна сьогодні реально не виокремлена ще із своєї занурености (і на макрорівні, і на сублокальних рівнях, і на всіх стратифікаційно-ґрупових рівнях) у цивілізаційно-культурний конгломерат Азопи. Врешті-решт те, що у дуже схожий спосіб «базарять» (і, фактично, про те саме «базарять») та ті самі моделі «приколів» чи схеми сперечальності (навіть із тими самими інтонаціями) вжиткують і в Хабаровську, й у Горлівці, й у Львові, й у коридорах якогось новоспеченого у Рязані коледжу, й у коридорах національного університету ім. Т. Шевченка засвідчує тільки те, що Азопа, яко певне цивілізаційно-культурне поле (а не лише штучний, мертвонароджений есенгівський конґломерат) – це є безумовна реальність [23]. Російський фактор є і, очевидно, лишатиметься вельми суттєвим у внутрішній політиці України. І це зрозуміло, оскільки й наші народи, й наші громадяни є пов’язаними. Pосійський вплив на внутрішню політику України є багатогранним і досить часто переходить межі. Це можна назвати втручанням у внутрішні справи, коли українцям у вигляді інструкцій вказують, яку мову у власній країні вивчати [24].
Україна продовжує вести непослідовну зовнішню політику борсання між Росією й Заходом. Суперечливі заяви найвищого керівництва країни привели до можливості спекуляцій щодо інтеграції України не в Європейський Союз, а в ЄЕП, очолюваний Росією. І це незважаючи на те, що офіційно проголошеним зовнішньополітичним пріоритетом України є інтеграція в ЄС. Вже давно деякі політичні сили в Україні ведуть спекуляції на тему «в Європу – разом з Росією». І це при тому, що Росія ніколи не заявляла про своє бажання вступити до ЄС. Одначе офіційна влада не поспішає зазначити абсурдність подібних лозунгів. У цій ситуації обнадіює тільки те, що розвиток зовнішньої політики будь-якої країни прямо залежить від розвитку політики внутрішньої. А саме у внутрішній політиці України в останній час намітилися позитивні зміни. До слова, Україна залишилася єдиною країною в пострадянському просторi, де є реальна нелiва опозицiя. Щоправда, в Українi ще також не сформувалася «критична маса» громадянського суспiльства, проте процес її формування – безперечний. Це, зокрема, засвідчили й останнi парламентськi вибори. Експерти ж зазначають, що якби вибори на пропорцiйнiй основi вiдбулися вже у березнi 2007 року, то нинішня опозицiя мала б бiльшiсть у Верховнiй Радi. Тож нинi Україна не те що на роздорiжжi – вперше за всю свою полiтичну iсторiю (чи вдруге, якщо згадати 1 грудня 1991 року, коли В. Чорновiл мав реальнi шанси стати президентом, i тiльки через розпорошення ще не сформованої тодi опозицiї та через непродуктивну виборчу кампанiю його перемiг представник колишньої номенклатури Л. Кравчук) вона має шанс обрати альтернативу нинішньому політичному розвитку. У цьому сенсi шанси України приєднатися – бодай у майбутньому – до європейської демократичної спiльноти розцiнюються як «50 на 50» [25].
Українська зовнішня політика потребує негайних змін. Насамперед, слід вдатися до заходів, спрямованих на практичну реалізацію курсу на інтеґрацію в європейські структури безпеки, стратегічне партнерство зі США, активізацію співробітництво з сусідами, передусім з Польщею. США високо цінують внесок, який Україна зробила у вирішення іракського питання. Український контингент в Іраку працює дуже ефективно, що в першу чергу сприяє взаємодії військ України й країн-членів НАТО. НАТО – не просто військове об’єднання, це організація однодумців, заснована на засадах демократії, поваги до прав людини, ефективного функціонування громадянського суспільства, відсутності корупції, процвітання завдяки вільній економіці. Країна, яка прагне стати членом НАТО, повинна демонструвати не лише успіхи в оборонній реформі, а й спроможність проводити демократичні вибори [26]. Слід чітко заявити про безальтернативність інтеграції в Європейський Союз, відкинувши заклики щодо інтеграції в інші економічні структури. Шлях інтеграції Україна має пройти самостійно, але при цьому повинен враховуватися досвід країн, що досягли на цьому шляху успіхів. Дуже цінним для України є досвід Польщі на її шляху набуття членства в НАТО та ЄС. Стосунки України з Росією повинні бути позбавлені зайвої політичної риторики, пріоритетом має стати економіка. Із Кремлем треба розмовляти мовою інтересів. Маємо розробити концепцію (можливо, таємну) відносин із Росією для того, щоб вести прагматичний діалог [27]. Не слід забувати, що від розвитку стабільного партнерства двох країн залежить безпека не тільки цих двох держав, а й всієї Європи і світу в цілому. Водночас Україна повинна твердо йти в майбутнє власною дорогою і перестати постійно оглядатися на Росію [28].