У 1949 р. була проведена реформа податкової системи. В цілому податки значно підвищилися. Проте одночасно стався їх перерозподіл – понижені податки на корпорації шляхом переоцінки вартості основного капіталу, скасовані податки на надприбуток за рахунок збільшення оподаткування трудящих Це створювало сприятливі умови для прискореного накопичення капіталу і підвищення темпів економічного зростання яке, проте обмежувалося низьким купівельним попитом, оскільки заробітна плата японського робітника в перші післявоєнні роки була в 5 – 8 разів менше заробітної плати західноєвропейського і американського робітника [5, 99].
Без всіх цих реформ «економічне диво» Японії не могло б відбутися.
На високі темпи зростання японської економіки був націлений її господарський механізм, що склався після Другої світової війни, своєрідність меж якого дозволяє говорити про особливу модель.
Японія має відмінну від інших західних країн соціальну структуру, що характеризується дуалізмом сучасної промисловості. Основне місце в зайнятості і виробництві оброблювальної промисловості належить дрібним і середнім підприємствам. При цьому доля дрібних підприємств не виявляє ясно вираженої тенденції до скорочення.
Особливість економічної структури — вертикальна інтеграція фірм, їх групування, яке пронизує всю систему ділових стосунків в країні. Розрізняються два рівні або типи утворення економічних угрупувань. Перший — традиційний для більшості західних країн. Він базується на переплетенні капіталу і особистої унії. Унікальність японської господарської системи визначається наявністю груп (кейрецу), які є об'єднаннями крупних компаній з дрібними і середніми, що базуються на різного вигляду зв'язках, головними з яких виступають виробничі, визначувані головними фірмами [19, 45].
Субпідрядними стосунками охоплено понад 60% дрібних і середніх компаній оброблювальної промисловості. Особливість даної практики полягає в довгостроковості зв'язків, що зумовлює її єдиний організаційний характер. Підпорядкуванню а не поглинанню дрібних і середніх фірмсприяло законодавство, яке обмежувало процеси централізації капіталу, передбачаючи одностайну згоду директорів підпорядковуванихкомпаній.
Найчастіше крупні компанії мають декілька груп, коли поєднуються виробничі і розподільні функції. В цьому випадку торгівельні компанії розташовуються між головною фірмою і мережеюмагазинів роздрібної торгівлі.
У зв'язку з тим, що кейрецу є не жорстко залежною організацією, як, наприклад, вертикально інтегровані корпорації в США, а сукупність жорстких і слабких взаємозв'язків, доцентрових і відцентрових тенденцій, це дозволяє їм легше пристосовуватися до вимог зовнішнього середовища.
Ринок, що функціонує на такій основі, усередині групи вигідніше для всіх його учасників, чим вільний ринок готівкових товарів. Тут нижче міра риски, нижче витрати по операціях. На дрібнихпідприємствах нижчий рівень заробітної плати. Це служить одній з причин того, що в країні зберігається значна різниця в рівнях заробітної плати між крупними, середніми і дрібними компаніями. В середньому заробітна плата на останніх складає близько 60% оплати зайнятих на крупних підприємствах [19, 56].
У зв'язку з процесами глобалізації виробництва найбільших компаній кейрецупереживають період істотної організаційної перебудови з появою в їх складі нових ланок.
Переплетення капіталу, виробнича вертикальна інтеграція у формі кейрецу привели до створення фінансових груп, які зайняли в господарстві пануючі позиції. Вони, як правило, управляються крупними банками, універсальними торгівельними і промисловими компаніями. Деякі з фінансових груп виросли з довоєнних дзайбацу. Це “Міцуї”, “Міцубіси”, “Сумітомо”, “Фує”, а також “Данітіканге”, “Санва”.
Для угрупувань фінансового капіталу характерне взаємне володіння акціями компаній-учасниць, але кожна з них володіє відносно невеликим пакетом акцій інших компаній. Наприклад, фінансові установи можуть володіти не більше 5%, а компанії по страхуванню життя — не більше 10% акцій фірм Компанії не можуть володіти власними акціями. В результаті відбувається ясно виражений перехід контролю над компаніями від фізичних осіб до юридичних (1960 р. — 70%, 1986г|. — 76,1% акцій). Роль індивідуального капіталу в соціальній структурі промисловості і кредитної сфери знизилася. На індивідуальну власність у форміакції доводиться лише 1% функціонуючого капіталу [19, 59].
Юридичних осіб набувають акції для забезпечення стабільності зв'язків з тими або іншими фірмами. Встановлення довготривалих зв'язків між банками і компаніями забезпечується не лише через взаємне володіння акціями, але і через кредитування. Крупна заборгованість банкам була характерною межею функціонування японських корпорацій.
Відношення в угрупуваннях фінансового капіталу будуються на принципах ієрархічності. Переплетення інтересів, ієрархічність стосунків між приватниками приводять до того, що на ринках угрупування виступає єдиним фронтом. Цьому сприяє специфічна система кредитування компаній, яка була створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку.
Дана система фінансування дозволила компаніям, зокрема крупним експортним фірмам, отримати необхідні грошові кошти за порівняно низькою вартістю, розширити масштаби і ефективність виробництва. Суть цієї системи полягала в тому, що під гарантії міністерства фінансів і банку Японії комерційні банки надавали максимальні кредити крупним компаніям. Система забезпечувала надзвичайно стабільні умови підприємницької діяльності компаній у фінансовому відношенні. Система взаємного тримання акцій майже повністю виводить компанії з-під впливу коливань на фондовій біржі і зовнішньої скупкиакцій.
Така система непрямого фінансування знижує необхідність викиду своїх засобів на ринок капіталу. При прямому фінансуванні через кредитний ринок структура виробництва і управління повинна забезпечувати високий рівень прибутків, щобзалучати інвесторів [19, 62].
Японська система управління і кредитування і ситуація на кредитних ринках сприяли компаніям ефективно використовувати прибуток, знижувати дивіденди і таким чином збільшувати свої внутрішні резерви. З іншого боку, це полегшувало вільне здійснення довгострокових капіталовкладень за рахунок здобуття крупних банківських позик.
Однією з характерних меж японської моделі економічного розвитку є використання національних традицій і особливостей робочої сили. У країні тривалий час пропагувався принцип довічного найму. Крупні компанії, які в змозі побудувати кадрову піраміду і забезпечувати зайнятість, мають великі можливості для здійснення цього принципу на відміну від дрібних і середніх фірм. Абсолютно очевидно, що ні в компаніях, ні в законодавстві немає чітких правил, що встановлюють гарантії найму на все життя. В той же час як працівники, так і адміністрація негласно розглядають тривалу працю пунктом колективного договору. Уряд, прагнучи підтримати зайнятість за допомогою системи субсидій, також має на увазі принцип безперервної багатолітньої роботи на одному місці. Отже, на практиці суть проблеми в порівнянні з іншими країнами зводиться просто до триваліших термінів найму. У 1999р. доля робітників, що звільнилися, складала 16%. Це означало, що протягом трьох років з роботи звільняється половина тих, що працюють. В основному це доводиться на молоді віки. Постійні робітники складають 20—30% робочої сили.
Що стосується державного сектора в економіці, то Центральному уряду належать всього п'ять казенних (унітарних) підприємств (у тому числі Монетний двір і державне лісове господарство), 13 банків, мережа вищих учбових закладів і пайова участь в 73 організаціях, переважно некомерційних. До їх числа належать зайняті фундаментальними науковими дослідженнями інститути і лабораторії, центр науково-технічної інформації, Японський фонд культурного обміну, а також підприємства, що надають допомогу в розробці лісових ресурсів, розвідці нафтових родовищ, розвитку сільського господарства. Є, нарешті, група підприємств, які спеціалізуються на будівництві і в місті автомобільних доріг, мостів, гребель, унікальних інженерних споруд (багатопролітний міст через Внутрішнє море, що сполучає острови Хонсю і Сікоку) [19, 78].
Таким чином, в Японії, як і в США, державний сектор невеликий. У відмінності від країн Західної Європи, він діє не в промисловості, а в галузях інфраструктури. Японія – країна з сильною державною економічною політикою, здійснюваною без прямої участі держави в господарській діяльності; у її арсеналі податково-бюджетні і грошово-кредитні важелі, митно-тарифне регулювання зовнішньої торгівлі, підтримка конкуренції на ринках і регламентація діяльності природних монополістів.
Розділ 2. Зовнішньоекономічна діяльність Японії
Японія – одна із найбільших торгових держав світу. Зовнішньоекономічна діяльність відіграє важливу роль в її економічному розвиткові. 1991 р. на цю країну припадало 6,2% світового імпорту та 9,2% світового експорту. Нетто-актив прямих зарубіжних інвестицій Японії на 1991 р. становив 14,9% загального показника по світу ] [Додаток А, Табл.. 3 ].
Загалом економічний розвиток Японії протягом останніх двох десятиріч відзначається поєднанням порівняно уповільнених темпів розвитку з активізацією процесів інтернаціоналізації господарства. При цьому, якщо в 70-ті – на початку 80-х років активізація участі країни в МПП була пов'язана з нарощуванням експортної експансії, то із середини 80-х років Японія перейшла до активного експорту капіталу і швидко стала одним із провідних нетто-кредиторів світового господарства. Чи не найважливіша тенденція в сучасній зовнішньоекономічній діяльності країни полягає в переході її від опори переважно на зовнішню торгівлю до опори переважно на інвестиційну діяльність. Понад два десятиріччя зберігалося і, часом, значно зростало позитивне сальдо платіжного і зовнішньоторгового балансів, постійно росли інвалютні резерви та резерви ліквідності, що вигідно вирізняло Японію серед інших економічно розвинутих країн [3, 173], [Додаток А, Табл.. 1,2 ].