Окрім вже наведених передумов активізації політичного ісламу в арабських країнах Близького Сходу, там в 70-х роках діяв ряд факторів, які об’єктивно сприяли укоріненню в суспільному житті ідеології та практики ісламського фундаменталізму. Як зазначає Н.В. Жданов: «У 60–70 роках соціальне середовище в зоні розповсюдження ісламу через нагромаджені соціально-політичні проблеми при високому прирості населення виявилось сприятливим для пошуку соціальної справедливості на шляху «релігійного вдосконалення.»[45].
На думку вчених колишнього Радянського Союзу, визначальною в цьому плані була структурна соціально-економічна криза i ті наслідки, які вона мала. Вони вважали, що соціальні зрушення, котрі відбулися внаслідок структурної кризи, якраз i стали безпосередніми причинами політичного «відродження ісламу». Серед них основними були такі:
порівняно швидке міжгалузеве, територіальне та соціальне переміщення величезних мас населення, перш за все селянства;
чисельне зростання суспільних прошарків, які були тимчасово виштовхнуті із суспільного виробництва, як вчорашніх селян, так i міських низів, особливо відданих релігійній традиції;
постійне зростання по мірі прискорення процесу урбанізації абсолютної та відносної чисельності тих міських верств, соціальна психологія та поведінкові особливості яких тісно пов’язані з ісламською традицією[46].
Ці зрушення припали в основному на період 60–70-х років, період підвищення темпів економічного росту та зростання нерівномірності розвитку окремих галузей i секторів народного господарства. Питома вага осіб, пов’язаних із сільським господарством, скоротилася в ряді мусульманських країн в 2–3 рази, i відповідно збільшилась доля зайнятих в промисловості та обслуговуючих галузях економіки. Більшість населення арабських країн Близького Сходу стала жити у містах.
Посилення урбанізаційних процесів сприяло тому, що саме міста стали центрами усіх суспільних суперечностей та конфліктів. Склалося багато в чому парадоксальне становище: чим швидше збільшувалася чисельність та питома вага сучасних за своїм характером класів i прошарків, тим більшу їх частину складали вихідці з інших, переважно традиційних класів i груп — селян, ремісників, дрібних торговців. Саме вони були носіями традиційної, переважно релігійної, свідомості, яка при певних умовах ставала фактором зближення i об’єднання широких верств населення під гаслами «ісламських реформ», «ісламської справедливості» i навіть «ісламської революції». У цих умовах об’єктивним чином зростала у суспільно-політичному житті роль ісламського фундаменталізму.
Таке пояснення причин «ісламського відродження» було підтримане багатьма західними вченими. I, як характерний приклад, у цьому відношенні часто наводиться Єгипет 70-х років. При цьому відзначається, що насерівський режим залишив багато невирішених соціально-економічних проблем, ускладнених поразкою у війні 1967 року. А садатівська політика «інфітаха» (відкритих дверей для західних капіталовкладень) з елементами наслідницької модернізації, імпортування моделей споживання та індивідуалістичної етики ще більше загострили кризу[47].
Однак, західні дослідники були далекі від абсолютизації соціально‑економічних чинників i наводили цілий ряд причин іншого характеру. Подією, що заклала основу для підйому ісламського фундаменталізму вважається поразка арабських держав у війні 1967 року з Ізраїлем. Ця поразка викликала шок в арабському світі, наслідком якого стала інтенсивна хвиля самокритики. Під сумнів була поставлена вся стратегія розвитку арабського суспільства, його політична та економічна структура, його основні цінності. Арабський соціалізм i панарабізм, що були ідеологічним прапором у боротьбі за політичну незалежність та економічну самостійність, виявились безсилими врятувати арабів від поразки в 1967 році, i це сприяло витісненню даних ідеологій ісламськими суспільно-політичними теоріями.
На думку французького дослідника П. Міреля, 1967 рік став «початком повільної ретрадиціоналізації арабського суспільства, повернення до релігійних цінностей i оновлення ісламської компоненти в культурі»[48].
Ще одним важливим чинником, який сприяв активізації ісламського фундаменталізму, був економічний, політичний та ідеологічний впливи консервативних режимів, котрі володіють, так званими, «нафтодоларами». На думку вже згадуваного Д. Пайпса, нафта та іслам асоційовані на трьох рівнях:
І. 11 з 13 членів ОПЕК є мусульманськими країнами;
ІІ.усі країни з великими запасами нафти, невеликим населенням i найбільш високим у світі ВВП на душу населення також мусульманські — Кувейт, ОАЕ, Лівія, Катар, Саудівська Аравія;
ІІІ.серед всіх цих країн найбільший у світі власник нафтових запасів, Саудівська Аравія, відзначається найбільш суворим дотриманням первісного «чистого» ісламу.
«До того часу, поки мусульмани будуть одержувати фантастичні нафтові прибутки, доти нинішні режими Саудівської Аравії, Лівії та Ірану будуть при владі, ісламський рух буде зростати…»[49].
Як зазначає французький ісламознавець Е. Руло: «Форсований розвиток, прискорене будівництво міст, розповсюдження іноземних звичок підірвали традиційну структуру суспільства, викликавши надзвичайно гостру кризу самосвідомості.»[50]. У соціально-психологічному плані це мало наслідок відчуження, ізольованість та розгубленість величезних мас населення арабських країн Близького Сходу. У цих умовах іслам стає могутнім механізмом подолання масового відчуження та соціальної атомізації, надійним духовним i психологічним якорем в неспокійний час.
У соціокультурному контексті ця криза виявила прагнення протиставити наступу чужої культури Заходу свої національно-релігійні традиції, зберегти свою національну самобутність під час процесів модернізації. I, як пише Ф. Фукуяма: «Правдоподібним поясненням сили фундаменталізму є те, що його сприймали як реакцію на потужний позов лібералізму, з яким мусульманський світ зіткнувся вперше.»[51].
Безумовний вплив на зростання ісламського фундаменталізму на Близькому Сході в кінці 70-х початку 80-х років мав демонстраційний ефект іранської революції 1978–1979 років. Цьому сприяли також певні апокаліптичні настрої та очікування, що поширились серед населення мусульманських країн, в зв’язку із закінченням в 1979 році ХІV століття хіджри (за мусульманським літочисленням).
Завершуючи огляд передумов та причин активізації ісламського фундаменталізму, варто навести цікаву позицію з цього питання американського сходознавця Дж. Волла. Історію мусульманських народів він розглядає з точки зору взаємодії двох взаємопов’язаних процесів: з одного боку, постійної адаптації суспільства до історичних умов, що змінюються, з другого — «фундаменталістського відродження» кожного разу, коли процес адаптації заходить так далеко, що загрожує підірвати «ісламський характер общин». Саме такий «фундаменталістський вибух» відбувся, на його думку, в 70-ті роки в результаті тривалого періоду «адаптаційної модернізації». Тому, не заперечуючи «раціональних» (економічних, політичних, соціальних) причин іранської революції та ісламських політичних рухів в інших країнах, вирішальну роль в цих подіях він надавав «релігійним переконанням», які вийшли на поверхню i стали головними елементами у визначенні ходу подій останньої третини ХХ століття[52].
Таким чином, в 70-х роках ісламський фундаменталізм став однією з основних ідейно-політичних течій в мусульманських країнах Близького Сходу. Його суспільно-політична доктрина виступила в якості альтернативи світським, секулярним моделям суспільного устрою, намагаючись пристосувати сучасні форми життєдіяльності до незмінних догматів первісного ісламу.
Активізації ісламського фундаменталізму сприяв цілий комплекс факторів соціально-економічного, політичного та психологічного характеру. Серед них можна назвати структурні зміни в економіці країн Близького Сходу, широкі процеси диференціації населення, арабо-ізраїльські протистояння i поразку мусульманських країн у війні 1967 року; несприйняття народами цих країн впровадження в їх життя західних цінностей i стандартів. Активізації фундаменталізму сприяла i сама специфіка мусульманських суспільств, де ісламські принципи регулюють всі сторони громадського i особистого життя.
Процес активізації «політичного ісламу», який відбувся в 70-х роках в мусульманському світі, сприяв значному загостренню суспільно-політичної боротьби в арабських країнах Близького Сходу. Одним з визначальних моментів цієї боротьби був, так званий, «феномен НРПО» — поява та активна діяльність неурядових релігійно-політичних організацій.
Ось яке визначення цим організаціям дав російський вчений А. Ігнатенко: «НРПО — політичні об’єднання, які використовують релігійну ідеологію, діють за межами пов’язаного з державою релігійного комплексу i відповідно відкидають урядовий контроль за своєю діяльністю.»[53].
Треба зазначити, що абсолютна більшість цих організацій належала, за типом релігійно-політичної свідомості, до фундаменталістських. Це дає можливість твердити, що їх діяльність стала основним організаційно-політичним проявом зростання фундаменталістських настроїв у суспільному житті арабських держав Близького Сходу.