У 1980 році один з лідерів «Аль-Джихад» в Каїрі, Абд ас-Салям Фарадж, реорганізував та відновив групу як цілісну загальнонаціональну організацію. До «Аль-Джихад» приєдналися i невеликі самостійні екстремістські групи. А в кінці 1980 року Фарадж написав та видав книгу «Забутий обов’язок», яка стала програмним твором «Аль-Джихад»[74].
З січня 1981 року в керівництві організації почали обговорювати можливість захоплення влади в країні. 25 вересня було затверджено план збройного виступу, який передбачав вбивство А. Садата. Була сформована ударна група з 4 чоловік, на чолі з лейтенантом Ахмедом Шаукі аль-Ісламбулі. Видаючи себе за солдатів, вони взяли участь у військовому параді 6 жовтня 1981 року, на якому був присутній А. Садат. Під час параду було здійснено вдалий замах на президента. Однак, дальшому здійсненню плану перешкодили швидкі дії служби безпеки[75].
Єдиним містом, в якому відбувся виступ фундаменталістів, був Асьют. 8 жовтня 1981 року вони здійснили напад на управління безпеки та два поліцейські відділи. Очолював екстремістів полковник аз-Зумр. За відсутності підтримки населення цей виступ невдовзі був придушений. Восени 1982 року відбувся суд над членами «Аль-Джихад», проте, більшість з них залишилась на свободі. Четверо чоловік, що здійснили замах на А. Садата, та Абд ас-Салям Фарадж були страчені.
Отже, можна констатувати, що серед основних причин обмеженості успіхів опозиційних екстремістських угрупувань в Єгипті були не відповідні часу як форми та методи їх діяльності (змовницькі, сектантські), так i сама їх ідеологічна платформа.
Існування фундаменталістського руху в 70-х роках у Саудівській Аравії було тісно пов’язане з особливостями її суспільно-політичного устрою. «Саудівська держава була створена на хвилі ваххабітського релігійного руху, що, безперечно, наклало відбиток i на характер державної влади, політичний лад, весь устрій цієї країни.»[76].
Коран i шаріат й надалі визначали все суспільно-політичне життя у Саудівській Аравії, змінюючи собою конституцію, комерційний, карний i громадянський кодекси. Декретом 1961 року в королівстві була заборонена всяка інша ідеологія, окрім ісламу. Духовна та світська влада поєднувалися в особі короля, панував абсолютизм. Король одночасно був i керівним шейхом всередині племінної системи, i головним імамом уламів, i главою саудівського клану, i, звичайно, главою держави. У 1927 році Ібн Сауд, засновник королівства та родоначальник династії Саудидів, був оголошений на Всемусульманському конгресі в Мецці, охоронцем загальномусульманських святинь в Мецці та Медині. Ісламські приписи продовжували визначати все громадське життя саудівців, впливати на формування зовнішньої політики та вироблення позицій з основних питань сучасності.
Все це дуже наближало існуючий в Саудівській Аравії суспільний лад до фундаменталістського ідеалу «ісламської держави». Відповідно діючі там «Брати-мусульмани» були дуже лояльними до династії Саудидів. Своїм основним завданням вони проголосили підтримку правлячого режиму у боротьбі за перетворення Саудівської Аравії в лідера ісламського світу. Така позиція «Братів-мусульман» сприяла їх підтримці з боку вищих кіл мусульманських богословів, високих державних чиновників, членів правлячої династії. За короля Халеда (1975 – 1982) стосунки «Братів-мусульман» з саудівським керівництвом стали ще більш міцними i стабільними. Організація отримала офіційний дозвіл на діяльність[77].
Крім «Братів-мусульман» в 70-х роках в Саудівській Аравії продовжували існувати впливові релігійні об’єднання, які сприяли значному розповсюдженню фундаменталістських ідей: «Джамаа ас-саляф ас-саліх» (Група наслідування благочестивим предкам), «Ахль ат-Таухід» (Єдинобожники), «Джамаа ат-табліґ» (Група попередження про грядущий Страшний суд), «Джамаа тахфіз аль-Куран» (Група збереження Корану), «Ахль ад-даава» (Закликаючі)[78].
У 60–70 роках у Саудівській Аравії відбувався бурхливий розвиток нафтової промисловості та нафтотранспортної інфраструктури. Це сприяло появі таких нових явищ в житті саудівського суспільства, як збільшення міського населення, широке впровадження західної технології, навчання саудівців за кордоном, масовий наплив робочої сили з арабських країн. Неминучим наслідком цих явищ стало вторгнення в закрите саудівське суспільство певних споживацьких цінностей американського зразка паралельно з проникненням в армію, середні верстви, частково правлячий клас демократичних ідей.
Все це змусило саудидів пристосувати офіційну доктрину країни до реалій сучасного життя. Перші модернізаторські заходи були здійснені ще в середині 60-х років за короля Фейсала. Отже: «у нафтових монархіях» Перської затоки специфіка посилення політизації полягала в тому, що тут збереження середньовічних соціальних та політичних інститутів i привілейованих позицій улама поєднувалось з «засвоєнням» племінною та фінансовою елітою окремих плодів західної цивілізації.»[79].
Таке становище дало можливість частині фундаменталістів вважати, що офіційна доктрина Саудівської Аравії стала вміщувати багато відступів від основоположних принципів ісламу. Це підготувало ґрунт для появи екстремістських груп, опозиційних правлячого режиму.
Такою опозиційною силою стала група радикальних фундаменталістів на чолі з Джу-хайманом аль-Отейбі. Її зародження відбулося в 1973 році, коли аль-Отейбі з частиною однодумців вийшов з організації «Джамаа ас-Саляф ас-саліх». На 1976 рік число прихильників аль-Отейбі значно зросло. У 1977 році він видав брошуру «Правила клятви та підкорення: невірна поведінка правителів», в якій була сформульована ідеологія групи, що мала яскраво виражений екстремістський характер. Це стало причиною арешту влітку 1978 року Д. аль-Отейбі та 98 його послідовників. Невдовзі вони були випущені, але перебування у в’язниці остаточно радикалізувало їх. I, як зазначає Л. Валькова: «Після революції в Ірані опозиційний рух в Саудівській Аравії активізувався.»[80]. У середині 1979 року група почала готуватися до збройного виступу.
Варто відзначити, що група широко пропагувала ідеї про прихід махді — ісламського месії, спасителя. Ним було проголошено зятя аль-Отейбі, 27-річного колишнього студента-теолога Мухаммада Абдалаха аль-Кахтані.
У зв’язку з цим виступ було призначено на 20 листопада 1979 року (1 мухаррама 1400 року хіджри). У цей день, за уявленнями екстремістів, мав відбутися прихід махді. Але ще 16 листопада декілька загонів фундаменталістів захопили район на північ від Медини. Тут розпочалось активне вербування прихильників, а 17 листопада відбулися перші сутички з армійськими підрозділами. 19 листопада число повстанців перевищило 3 тисячі. Цього ж дня загони фундаменталістів розділилися: частина, на чолі з аль-Отейбі, пішла на Мекку, а інші — почали наступати на Медину.
У Медині екстремісти зіткнулися із значними силами армії та Національної гвардії i були швидко розгромлені. Кількість вбитих досягла 750 чоловік.
Та частина повстанців, що рушила на Мекку, досягла значних успіхів. 20 листопада, змішавшись з паломниками, вони захопили мечеть аль-Харам i 35 тис. заручників, що знаходились всередині. Було проголошено прихід махді.
Ісламські екстремісти повністю контролювали мечеть три дні, i лише 23 листопада військам вдалось захопити внутрішній двір. Однак, повністю звільнити мечеть вдалось тільки 3 грудня. У нападі на аль-Харам брало участь близько 600 повстанців, 117 з них було вбито i 143 заарештовано. Решті вдалося втекти. 65 фундаменталістів, разом з Дж. аль-Отейбі, були засуджені до смертної кари i 9 січня 1980 року страчені.
«Захоплення мечеті аль-Харам — один з найбільших успіхів ісламського екстремізму»[81].
У Сирії ісламські фундаменталісти на протязі довгого часу становили серйозну загрозу для правлячого режиму. Як твердять самі «Брати-мусульмани», Сирія стала першою арабською країною, куди з Єгипту розповсюдилась діяльність їх Асоціації.
Зростання насеристських тенденцій в арабських країнах у другій половині 50-х років значно послабило позиції «Братів-мусульман». А після створення Об’єднаної Арабської Республіки, в яку ввійшли Сирія та Єгипет, лідер сирійських фундаменталістів ас-Сібаї оголосив про розпуск організації «Братів‑мусульман» в Сирії. Проте, частина її членів, незважаючи на рішення про саморозпуск, продовжила свою діяльність в країні.
Переломним в історії сирійських фундаменталістів став 1963 рік, коли після військового перевороту 8 березня до влади в країні прийшла партія Баас (Партія арабського соціального відродження — ПАСВ).
У середині 60-х років перші спроби секуляризації у внутрішній політиці баасистів викликали протидію з боку «Братів». Вони розгорнули кампанію громадянської непокори, використовуючи мечеті як центри для ведення широкої антибаасистської агітаційної роботи. Зміна політичного курсу «Братів-мусульман» супроводжувалась пошуком нових форм та методів боротьби, для яких все більше ставали характерними насильство та екстремізм. При цьому необхідно врахувати те, що сирійські «Брати-мусульмани» ніколи не були цілісною єдиною організацією. Вони завжди поділялися на чисельні угрупування[82].
У цей період всередині Асоціації діяли такі релігійно-політичні організації:
«Ісламський визвольний рух» — найбільш чисельна організація, котру очолював шейх Абдель Рахман Абу Гудда.
«Загони Мухаммада» — організація, заснована в 1965 році Мрваном Хадідом. Штаб організації знаходився в Йорданії, на території якої в спеціальних таборах була організована військова підготовка її членів.